Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №34, 2016-08-21
За 25 років незалежного існування Україна могла би подавати більше приводів для гордощів, проте ї ї показники досить посередні. Чому так сталося?
Україну досить часто порівнюють з Польщею: мовляв, на старті економічні показники були кращі, лише потім почалося відставання, а відтак величезний розрив у розвитку на користь останньої. І все ж, як знають поляки, а також українці, які серед них живуть, «punkt widzenia zależy od punktu siedzenia». І для мене досить показовою в такому розумінні була ситуація в моєму рідному селі на південній території України, коли родини переселенців із Львівщини та Франківщини першими вийшли з радгоспу і забрали свої земельні паї (по 8 га) для ведення фермерського господарства (вони-бо ще пам’ятали смак приватного землеволодіння), і тим самим показали приклад місцевим херсонським селянам. Хто виходив останнім, отримував найгірше. Так і з Польщею та Україною – 40 років недобудованого комунізму із сильною позицією Церкви проти 70 років зі зламаним голодом і вивозом у Сибір хребтом у селянства, понівеченою церковністю, головне, нерозбудованим почуттям національної єдності.
Якщо вибори 1989 р. в Польщі принесли перемогу силам «Солідарності» і сформовано перший демократичний уряд, то вибори до Верховної Ради УРСР дали перевагу комуністам (т.зв. «група 239»), які отримали більшість і після проголошення незалежності. Хоч на пориві національної романтики 1991 р. можна і треба було провести перезавантаження парламенту, яке так чи інакше принесло би перемогу націонал-демократам. Останні, до слова, теж не ідеально пасували до побудови нової держави. У розмові зі мною нещодавно головна редакторка газети «День» Лариса Івшина досить скептично оцінила можливості письменників і дисидентів, які складали опозиційну до комуністів Народну раду: «Вони були такі самі, як комсомольці, тільки ще дрібніші, тому що в комсомольців був досвід, а в них і досвіду не було. Народний порив у них був, але що з цього пориву? У цьому проблема, і це було очевидно. Так чи інакше, треба було із суспільства набирати всіх придатних, тому що був той період, коли ми не могли провести люстрацію, ми – не Польща і не Чехія. Але ми могли вибрати з минулого весь якісний будівельний матеріал. Він у нас був. Я вважаю дуже правильним крок Кравчука, коли він запропонував Рухові (Народний рух України – ред.) створити уряд. Вони злякалися відповідальності. З іншого боку, вони хотіли кататися на опозиційній хвилі…». Якщо порівнювати до Польщі, то Рух так само не являв собою поєднання інтелігенції і робітництва, як це було в «Солідарності». Рухівці були далекими від народу.
Зрештою, національні демократи не змогли опанувати ситуацію, навіть на президентські вибори 1 грудня 1991 р. вони виставили кілька кандидатів, тоді, як колишній головний ідеолог КПУ Леонід Кравчук зміг обійти їх усіх уже в першому турі. Україна не була готова голосувати за проґресивну опозицію, яка асоціювалася з радикалізмом, а навіть екстремізмом. Проте динаміка наступних виборів показала, і це підкреслював уже після Помаранчевої революції канадський політолог Домінік Арель, що ареал електорату проукраїнських і проєвропейських сил з кожним голосуванням розширювався.
Якщо умовний націоналіст Вячеслав Чорновіл обійшов Кравчука лише в Галичині, то 1994 р. вже умовний націоналіст Кравчук проти умовно проросійського Кучми зібрав голоси більшості в Західній і Центральній Україні; Помаранчева революція вивела проукраїнців у більшість на кордон із Росією (Сумщина-Чернігівщина) і на межі історичної Речі Посполитої, а Революція гідності 2014 р. закріпила їх на Чорному морі, звузивши проросійський електорат до розмірів шагреневої шкіри – на окупованому Донбасі і в Криму (ред.: франц. chagrin означає водночас вид віслюка і біль, тому назва двозначна – шкіра болю).
Звісно, цьому теж серйозно посприяв фактор російської загрози, але факт є фактом: на думку відомого українського публіциста Віталія Портникова, Україна насправді щойно два роки будує дійсно вільну країну; до цього вона перебувала в економічній, культурній і, значною мірою, політичній залежності від Росії. Тому всі рішення української влади до втечі Януковича носили нерідко половинчастий характер, постійного «недо-»: недолугості кроків, недовершеності реформ, недосконалості в побудові нових еліт. Важко було сказати, яку власне країну ми будуємо, і чи будуємо взагалі: ніхто ніколи не визначив, чи це має бути держава соціальної справедливості шведського типу чи радше навпаки, жорсткого – у стилі Марґарет Тетчер – монетаризму. Ми собі просто жили. Російська аґресія показала, що цього «просто» було недостатньо.
Звісно, якщо порівнювати («punkt siedzenia») із сусідньою Білоруссю, то в нас ніби значно більше чого вдалося досягти: українізації освіти, повернення українського погляду на історію, утримання єдиних національних символів та мови, створення якісних україномовних ЗМІ, вдихання нового модерного життя в українську музику, мистецтво. Пам’ятаю, як на початку 2000-х рр. молоді білоруси сміялися, що в нас у серіалах негри говорять українською, вони ж вочевидь лише російською можуть говорити; думаю, що тепер, в умовах вимирання білоруської мови, їм не до сміху. Проте і багатьом українцям треба на пальцях пояснювати, чому держава вдається до заборони російських телеканалів та окремих серіалів, у яких прославлено чекістів з НКВД, чому держава уводить квоти для звучання української музики на противагу російській низькопробній поп-музиці чи т.зв. «шансонові», який у пострадянському варіанті є нічим іншим, як возвеличенням культу криміналу і блатняка.
А найсвіжіший приклад з телесюжетом каналу «Россия» про те, як спортсмени української олімпійської збірної з легкої та важкої атлетики уболівають, що їхніх колеґ-росіян не пустили в Ріо-де-Жанейро, показав, яка досі «каша» твориться в мозку багатьох власників тризубистого паспорта.
Досвід цих 25 років також показав, що Україна вже не стане країною моноетнічного типу, на кшталт Польщі. Що їй запізно проходити етап етнічного націєтворення, а варто зосередитися на побудові політичної нації нового кшталту. «Чисті» етнічні українці залишаться на чорно-білих фотографіях кінця ХІХ – початку ХХ століття, і їхню «чистоту» прорідили війни, голодомори, депортації і штучне перемішування народів, практиковане в СРСР.
Нині українську політичну, культурну, медіальну еліту творять українці, євреї, росіяни, грузини, білоруси, поляки. І всі вони боронять інтересів України, її рації. Безсумнівно, «посприяв» появі «жидобандерівців» та інших різновидів українських патріотів хазяїн Кремля, проте його політика лише каталізувала процес, який і так уже відбувався, – інакше б його задум про «Новоросію» від Тирасполя до Ростова був би здійснений.
Останні два роки навчили українців цінувати себе, оточення, любити по-справжньому свою країну і знати їй справжню ціну. Журналістка з Дніпра, етнічна росіянка Марина Давидова написала в річницю нападу Росії на Грузію 8 серпня: «Зараз крізь призму НАШОГО болю цю трагедію відчутно серцем і тілом. А тоді? Ну хто? Хтось сприйняв з подивом, хтось реготав з Міхо, що жував краватку. Знаєте, я б готова зжерти всі свої вишиванки, а їх немало в шафі, щоб то все нам далося без крові і без втрат». По-справжньому зшиває Україну спільний біль і спільні перемоги. Такий біль, як трагедія Іловайська чи падіння малайзійського боїнґа, такі перемоги, як виграш Джамали на «Євробаченні». Ми не боїмося бути разом, не стидаємося виходити на вулиці у вишиванках і патріотичних футболках, нам хочеться бути українцями і робити щось хороше для своєї країни. Ми віримо у своїх людей – волонтерів, лікарів, воїнів. Ми навчилися цінувати самопожертву і бачити її повсюдно. І ми не перестали любити життя, попри намагання заподіяти нашій країні повільну смерть. Ми також навчилися розрізняти друзів і ворогів, розуміти, що на «безплатного адвоката» України у світі треба заслужити і постаратися. Що за «карі очі» нам ніхто просто так нічого не дасть, а з друзів запит ще більший, ніж з ворогів. За 25 років ми навчилися нарешті знімати рожеві окуляри і розуміти серйозність небезпек.
То що, «гей, наливаймо повнії чаші?..» Гадаю, є за що. Шануймося! ■
