Петро Тима ■ ГРОМАДА ■ 2009-02-26
Кінець старого року, початок нового, а також бурхливі зовнішні події, які відбуваються в Польщі та Україні, заставляють нас поміркувати над тим, що за нами і чого нам – українській громаді, організації – сподіватися у 2009 р.
2008-ий не був поганим роком, якщо його оцінювати з перспективи минулого, а також беручи до уваги кількість реалізованих громадою культурних та освітніх починів. Такий висновок насувається після проведення звіту-балансу заходів, аналізу минулорічних подій і заходів. 2008 рік був щедрий на події – тут і сопотський XIX Фестиваль української культури з передфестивальними оглядами, і заходи, приурочені відзначенню 75-ої річниці Голодомору, реґіональні й понадре ґіональні культурні заходи.
Все це підготовляла чимала кількість активних організаторів, присвячуючи свій час на підготовку документів, програм, чи на пошуки грошей, подолання візових бар’єрів та розрахування коштів. Хто сам спробував хоч щось організувати, знає, як “легко” це дається. За організованими структурами ОУП заходами чимала публіка, присутність у мас медіа, тобто пропаґування української культури і традиції у різних її проявах.
Окрім концертної діяльності, активності навколо роковин історичних подій були й інші поля, на яких велася наша робота. ОУП врешті почало розробляти юридичні та навчальні проекти на 2009 р., стежити за виконанням законів, заявляти про себе на міжнародному рівні (напр., у Раді Європи). На доказ того, що організація має потенціал, можна сказати про те, що в кількох осередках з’явилися молоді команди активістів (гурток ОУП у Варшаві, Ґданську), або окремі ініціатори, які зуміли реалізувати різноманітні задуми, такі як цілорічні програми та етнографічні курси для дітей і молоді (зокрема на Лемківщині та Бойківщині), пластові табори, юридичні чи історичні проекти (Народний університет). Не зменшувалася, а тільки збільшувалася активність у аматорських колективах, доказом чого є, наприклад, створення хору Мазурського відділу ОУП чи дитячих колективів у Вроцлаві.
У деяких реґіонах наші структури й лідери непогано співпрацюють із самоврядними структурами різних рівнів, здобувають гроші, беруть участь у міжнародних проектах. Зокрема, ми присутні у важливому обміні дітьми та молоддю між Польщею та Україною у рамках програм PAUCI, NCK (тут показали, що хочуть і вміють використати можливості наші школи у Бартошицях і Перемишлі). Таких прикладів, які показують, що не чекаємо склавши руки, багато. Способи перевірити нашу активність можуть бути різні: порахувати кількість глядачів на заходах, гроші, роздобуті у всіх можливих ґрантодавців (підкреслення П.Т.), чи кількість виконавців з Польщі і України на наших заходах. Усім активістам нашої організації за працю у 2008 р. необхідно ще й ще раз сказати спасибі.
Чи загрожує нам затьмарення уму від успіхів?
Парафразуючи класиків комуністичної системи, не варто нам однак впадати в самозахоплення від успіхів і вдавати, що при тому не було і нема тривожних сиґналів, неґативних явищ (які з’явилися або були наявні у 2008 р. та слід сподіватися і в 2009 р.). Їх можна розділити на такі, які походять ззовні, й ті, що знаходяться всередині, у нас самих, наших структурах. Найпростіше показати ті зовнішні. Отож, минулий рік, попри успіхи, знаменувався появою серйозних загроз, а розгорнута 2008 р. в 65-у річницю волинських подій кампанія охоплює щораз ширші кола суспільства, “монополію” на однобічність у підході до минулого вже перестали мати кресові середовища чи марґінальні видання. У 2008 р. ОУП стало героєм, і то далеко не позитивним, публікацій “Нашого Дзенника”, депутатських запитів, різноманітних доносів. У результаті акцій загальнопольських газет, міцно акцентованих у радіо і телебаченні, висловів на кшталт “незасуджений польський геноцид”, програм у стилі “Warto rozmawiać”, ряду виступів о. Ісаковича-Залеського ми знаходимося в ситуації, коли черговий раз мусимо виправдовуватися за не свої провини. Звичайно, ці голоси можна іґнорувати, проте треба теж сподіватися, що для частини суспільства такі публікації, передачі будуть “відкриттям”, спонукають їх до ворожого ставлення до нас, українців. Прикладів таких дій можна вже навести чимало.
Розглядаючи зовнішні фактори в нашій поточній діяльності варто проаналізувати роботу органів, які займаються національними меншинами. Чи ми того хочемо, чи ні, попри значну кількість установ, які цим займаються (починаючи від сеймової Комісії національних меншин, міністра у справах рівного статусу, речника громадянських прав, до уповноважених у справах меншин у реґіонах), процес вирішення багатьох справ – це постійна круговерть в оточенні запевнень, пустослів’я, балачок. Згадаймо найбільш яскраві справи, програні у 2008 р.: ремонт і передання громаді “Народного дому”, антиукраїнського змісту передачі у громадському радіо і телебаченні. На жаль, у багатьох питаннях рішень, а досить часто навіть будь-якої реакції, годі дочекатися.
Із сумом треба також констатувати, що заслужений для справ меншин орган – сеймова комісія, повільно втрачає свій авторитет (попри присутність у ній М. Сича, представника німців Р. Ґалі чи сілезця К. Куца). Вистачить зайти в зал і подивитися, скільки депутатів присутніх під час її засідань (крім членів президії, зазвичай 3-4), з якою “активністю” підходять вони до проблем, вказаних меншинами. Турбота народних обранців про наші справи та негаразди зменшилася, а це несе з собою погані наслідки – чи те, що немає закону про реприватизацію (а ніби все йшло до того, що ось ось буде), чи погіршення ситуації з доступом меншин до телебачення та радіо (згадайте, коли ми останній раз бачили “Теленовини”?). Проблеми лемківського ансамблю “Кичера” (який унаслідок різних інтерпретацій законів та нерозуміння того, як працюють організації меншин, став боржником), беззастережна підтримка міністром культури РП дій секретаря РОПБіМ А. Пшевозника (у питаннях відносин із меншинами, а точніше їх відсутності) показали, що нова влада зробила багато, якщо йдеться про декларації, натомість у ставленні до деяких справ ще не відрізняється від попередників. У підході до різних тем помітна непослідовність, інколи бере верх політичний розрахунок, звичайно, зі шкодою для меншин.
Не хотів би я стати Кассандрою, однак скажу, що може бути ще гірше, бо під прикриттям фінансової кризи проводиться скорочення фінансування наших проектів, дивне фліртування з політичними середовищами, які виступають проти меншин. Що мова не про абстрактні поняття, можна переконатися, ознайомившися з відповіддю в. о. голови правління TVP на скаргу у справі антиукраїнських передач та проблем із “Теленовинами”. Отож, Пйотр Фарфал відповів: все гаразд, ніяких проблем не бачу. А нам треба думати, куди ще податися з цією проблемою, бо Національна рада з питань телебачення і радіомовлення (KRRiT) на листи у цій справі не відповіла, а інші не помічають у цьому проблеми.
Водночас 2008 р. ми були свідками нечуваної досі ситуації, коли на заклик польських мас медіа численні поляки (а частково також і українці) переказали майже кількасот тисяч злотих на лікування громадянки України Світлани Яковлевої. Поляки, інколи у співпраці з ОУП та “Нашим словом”, Церквою допомагають теж іншим громадянам України, яких спіткала біда (нелеґалам, важко хворим, травмованим). Людей різних професій – українців і поляків, об’єднала потреба нести допомогу, тепер створюється окремий фонд. Це теж потенціал, а разом з тим і питання, як нам у майбутньому віднайтися в таких справах, включитися в їхнє вирішення.
Україна допомагає, однак…
Коли брати до уваги зовнішні фактори, то не надихає оптимізмом і ситуація в Україні. Щоправда, 2008 р. отримали ми серйозну допомогу від Міністерства культури й туризму України при організуванні фестивалю – без того не було б знаменитого концерту-реквієму “Панахида за померлими з голоду” з участю хору “Думка” і солістів, не було б на сопотській сцені деяких виконавців. Нам самим не під силу було б профінансувати приїзд у Польщу професійних артистів. Багато значила присутність та допомога міністра В. Вовкуна, посла О. Моцика та консула О. Медовнікова на XIX ФУК – саме тоді, коли кресові середовища, деякі центральні ЗМІ нас атакували. Проте про якусь системну співпрацю і допомогу ОУП з боку України ніяк не можна говорити. Те, що сталося з ґрантами МЗС України у 2008 р. – спосіб їх розподілення і врешті провал більшості з затверджених цим відомством проектів, інакше як скандалом назвати не можна. Годі казати, хто більше провинився – посольство у Варшаві, МЗС у Києві, чи політична та економічна криза в Україні? Одне тут певне: з того напрямку (тобто від української держави) у 2009 р. годі нам чекати багато доброго (хіба що гарних слів та пустопорожніх запевнень про підтримку). Провал ґрантів МЗС України для організацій діаспори має також інший вимір. Отож 2008 р. черговий раз при розгляді проектів ОУП наш головний ґрантодавець – Міністерство внутрішніх справ Польщі, відкинув наші заявки на видання книжок (так як і 2007 р.), серед яких, наприклад, книги про переселення українців з Польщі до СРСР в 1944-46 рр., ситуацію українців у 90-і роки (збірник документів). Автори не були випадкові, а книги оцінені серйозними рецензентами. Так само не вдалося профінансувати їхнє видання і з ґрантів МЗС України на 2008 р., де їх щоправда затверджено, проте грошей не стало. У випадку таких проектів надалі найтяжче знайти зрозуміння і допомогу.
Загалом, маючи досвід співпраці з партнерами від української держави, може варто поставити питання: чи Ки їв (українські державні установи) унаслідок такого а не іншого трактування українських громад не втратили водночас і те, що не вимірюється грішми – нашу довіру? Деякі наші лідери мають сумніви – чи часом не сприймає нас частина українських політиків, дипломатів як заваду в розвитку українсько польських стратегічних відносин, може тому ставляться до нас упереджено?
А що ми самі робимо?
Коли говорити про те, які в нас (громади й організації) внутрішні тривожні явища й сиґнали, то я б звернув увагу на невміння подивитися на себе збоку, вести розмову про проблеми на рівні всіх структур ОУП та громади. Про що йдеться? Організація готується до VI з’їзду, за нами не лише останні 4 роки, а й досвід майже 20-ти років немалої (а при тому ще й у різних політичних та економічних умовах) активності, немалий досвід і… немалі проблеми. Додаймо, що у світі та в Польщі настали непрості часи. І що з того виходить? Виходить, що в нас загальна тиша, благоденствуєм. Вона, оця “тиша” навколо проблем, почасти помітна і на сторінках тижневика “Наше слово” – головного знаряддя комунікації активних членів громади та організації. Дасть Бог, до з’їзду дочекаємося кількох (4-5?) статей про те, що болить, куди іти, звичайно, відомих і постійних авторів. Однак чи це вистачить, щоб зрозуміти, що відбувається, знайти вихід? Сумніваюся.
Щоправда, певну спробу зробила в № 6 “НС” редактор А. Вінницька у статті “Кілька слів до дискусії про ОУП”, за яку треба подякувати, що взагалі з’явилася, проте маю враження, що авторка не так хотіла поставити діагноз життя ОУП чи громади, як “зловити за язик” автора цих слів, викликати до дошки. Її стаття – це більше полеміка (й вільне теоретизування) з текстом “Пора готовитися до з’їзду”, ніж цілісна картина громадського життя чи глибокий аналіз. Звичайно, на такі судження авторка має повне право, проте з деякими тезами, закидами ніяк не можна погодитися (про що в окремій статті, зрозуміло, якщо редакція “НС” буде зацікавлена). Запропонований А. Вінницькою спосіб аналізу не стільки спонукує до мислення, скільки наводить сум, що серйозні проблеми можна так легко спростити, звести до символічних “шпильок”.
Досі годі знайти в тижневику статтю про те, що в нашій спільноті відбувається (поза заходами), хоча б чому саме таким, а не іншим був результат перепису 2002 р. Бракує холодного аналізу, що загрожує зараз, а що є наслідком змін після переломного 1989 р. (асиміляція, міґрація молоді, комерціалізація заходів), на що повинні звернути увагу делеґати з’їзду. Стаття Б. Гука “Дах і фундаменти Перемиського відділу ОУП” (“НС” № 52) та останнім часом А. Вінницької – це трішки малувато, як на основне місце, де повинні зустрічатися різні погляди на наше з вами суспільне життя.
Специфічне бачення з боку частини редакторів “НС” пріоритетів громади, судження на підставі кількох вирваних з контексту цитат та вкінці відсутність голосу, пропозицій (наприклад листів) від читачів (людей, для яких громада – не порожнє слово) – це доволі серйозна спільна проблема. Здається, більшість з тих, хто може щось до дискусії внести, ще “сплять”, хіба що вважати розмовою нарікання за спинами чи дописи, звичайно анонімні, на інтернетних форумах, серйозним обміном думок не можна вважати дій за схемою “м’яч в одні ворота”, мовляв, винна Головна управа або хтось інший, немов організація – це всього кілька осіб. Оптимізмом таке не надихає. А є про що розмовляти – треба ж бо знайти відповідь не на одне запитання, наприклад, як нам бути у кризі, коли підуть фінансові обмеження, як рятувати школу у Білому Борі, де за фактом відсутності учнів у початковій школі ідуть фінансові проблеми і загроза закриття, як ставитися до масової кампанії дискредитації української громади й окремих її представників (як хоча б депутата М. Сича в рамках акції “STOP Rakowi”, чи на сторінках згаданого “Нашого Дзенника”). Раніше не траплялося, щоб подібне відбувалося в таких масштабах. Про все те ніби й знаємо, а водночас не знаємо, ніби розуміємо, що з того випливає, і… мовчимо.
Проблем, про які слід вчасно й голосно говорити, немало. Під час конференцій у відділах частина з них порушувалася, але як правило у реґіональному масштабі, а тут потрібне вироблення схеми для всієї організації, стратегії на чергові (здається, нелегкі) роки. Потрібні не стільки готові рецепти, порожня балаканина чи взаємні звинувачення, як т.зв. колективна мудрість, вміння ділитися напрацьованим роками досвідом. Нам треба не на одну тему мати по кілька пропозицій, а перш за все публічно їх обговорити.
В ОУП є активні люди різних професій, з різних реґіонів (з їхньою специфікою та відмінностями), є люди, яким за 40, а і за 60. Усім потрібний обмін думками, вміння вести прилюдно діалог. А з тим, здається, з року в рік щораз гірше. Щоб в організації мав місце розвиток, добрий вибір, потрібне передавання досвіду, обмін ідеями. Інакше ситуація, коли нема охочих стати головами гуртків (а під час виборчої кампанії не в одному гуртку появилися такі тенденції), помітна нехіть починати нові види активності, буде наростати. Не кожен готовий кидатися у глибоку воду. Одним з найважливіших способів підтримки в рамках організації, ще раз це підкреслю, є вміння передавати знання.
На 2009 р. ми на рівні Головної управи запропонували вишколи для лідерів з реґіонів, треба однак мати свідомість, що сам вишкіл революцію не зробить, потрібний постійний обмін думками, передавання усіма можливими каналами досвіду на рівні відділів, гуртків, місцевих громад. Врешті, потрібне віддзеркалення цих проблем, зокрема на сторінках “Нашого слова”.
Криза – добра нагода, щоб…
Знавці кажуть, що криза – це добрий момент, щоб проводити реформи, зупинитися, зробити аналіз плюсів та мінусів. Тотальної кризи як такої в громаді нема, назовні теж можна відстояти частину наших надбань, проте в деяких ділянках є кризові симптоми. Не без значення і те, що маємо кризу у державі, є серйозні проблеми в наших відносинах з Україною. Отже є про що говорити, принципове питання – чи буде кому і на якому рівні?
“Наше слово” №9, 1 березня 2009 року {moscomment}
