Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №46, 2014-11-16
Українська політика стала значно ближчою до народу. Майже кожна партія і блок, які пройшли у парламент, залучили до своїх виборчих списків «народних героїв»: сотників Майдану, комбатів АТО, чи бодай громадських активістів, розпіарених у медіа як борців з корупцією. Десятки молодих і активних людей прийшли в парламент з гаслами системних реформ, що дає оптимістичні підстави для демократичного майбутнього.
Якщо порівняти списки парламентського представництва політичних партій 2014 р. зі складом минулої Верховної Ради, де домінували переважно бізнесмени, олігархи, чиновники, телевізійні зірки і спортсмени, виявиться, що багато нових депутатів володіють високим ступенем суспільної довіри, асоціюються з чесністю, непідкупністю, близькістю до ідеалів Майдану та інтересів народу.
Наприклад, «Блок Петра Порошенка» вирішив завоювати довіру виборців іменами рятувальниці постраждалих на Майдані Ольги Богомолець, лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілева, полковника Повітряних сил Юлія Мамчура, письменниці Марії Матіос. Головною фішкою президентського партійного бренду стали популярні демократичні журналісти Сергій Лещенко та Мустафа Найєм, які так результативно викривали корупцію серед політиків, самі тепер вирішили стати народними депутатами.
«Народний фронт» Арсенія Яценюка та Олександра Турчинова вирішив зіграти на слабкості виборців до комбатів АТО і героїв Майдану, як-от: командир батальйону «Миротворець» Андрій Тетерук, командир батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза, а також популярний в народі учасник Майдану козак Михайло Гаврилюк, відомий тим, що його взимку беркутівці роздягли на морозі й вивели на сніг, після чого він здобув всенародну популярність та ореол героя-мученика. У списках «Народного фронту» є ще історик, голова Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович, командир батальйону «Азов» Андрій Білецький, керівник центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук, Євген Дейдей (координатор батальйону «Київ-1»), Микола Шваль (командир батальйону «Золоті Ворота») і Костянтин Матейченко (командир батальйону «Артемівськ»).
ВО «Батьківщина» вирішило вразити виборців ефектним популістичним трюком: на чолі партійного списку виявилася не дискредитована лідерка партії Юлія Тимошенко, а славнозвісна українська льотчиця Надія Савченко, яка опинилася у російському СІЗО. Собі Юлія Володимирівна взяла скромне друге місце у виборчому списку партії, хоч багатьом очевидно, що Тимошенко просто заробляє електоральні бонуси на спекулюванні іменем мужньої льотчиці Савченко.
У партійному списку «Радикальної партії» Олега Ляшка – командир батальйону «Айдар» Сергій Мельничук; командир батальйону «Луганськ-1» Артем Вітко; депутат Київради Ігор Мосійчук. А Об’єднанню «Самопоміч», крім «демократичних громадських лідерів», як Ганна Гопко, вдалось залучитися підтримкою комбата «Донбасу» Семена Семенченка, який має імідж «народного героя» в соціальних мережах та мас-медіа.
Якщо для того, щоб потрапити в партійний список, у постреволюційній Україні треба заплатити, за словами деяких депутатів, близько 6 млн. доларів, то більшість цих народних улюбленців у списки партій потрапили безкоштовно, оскільки вони більше потрібні партіям, аніж їм партії. Всі українські партії та особливо їх лідери відчувають гостру кризу леґітимності, оскільки багаторічна парламентська балаканина на фоні власного збагачення, а також конструктивна співпраця з Януковичем до і під час революції суттєво понизила їхній рейтинґ. Тому залучення до своїх списків людей, яких поважають у народі, стало для них життєво важливим питанням заради збереження своєї влади.
Це зумовило справжнє полювання партійних лідерів за героями АТО і Майдану, які, мабуть, уперше в житті виявилися популярними, авторитетними та одночасно усім потрібними. Багато хто з них вирішив піти в політику, адже це, можливо, єдиний шанс у житті досягти успіху, матеріального достатку, подбати про добробут дітей і родичів. Коли ще такий шанс подарує доля простому студентові, дрібному підприємцеві чи молодшому офіцеру? А якщо не погодитися на запрошення сильних світу цього, то завтра, може, доведеться загинути на фронті, а рідні ще роками намагатимуться довести в українських судах, що мають право на кілька гривень мізерної матеріальної допомоги. Тож у такий складний для України час інтереси «народних героїв» та політичної «еліти», всупереч класовій теорії, перетнулися.
Багато громадян сподівається, що прихід у парламент великої кількості нових, необтяжених корупцією «людей з народу», які пройшли пекло війни і в боях отримали імунітет від підкилимних інтриґ та бюрократичного окозамилювання, якісно змінить українську політику. Нарешті до влади прийшли чесні та сміливі, прості й працьовиті люди, які самі не будуть красти й іншим депутатам не даватимуть цього робити. Покладаються надії і на бойове братерство ветеранів АТО, які разом проливали кров в одних окопах, тож навряд чи, будучи у складі різних партій, ворогуватимуть між собою. Можливо, сформується навіть парламентське об’єднання колишніх учасників бойових дій на Донбасі, яке може мати популярність та відігравати певну роль у політичних процесах.
Отож велика кількість нових облич і «народних героїв» у кожній партії дає надію українцям на перспективу якісних змін у вітчизняній політичній системі. Проте не слід забувати, що люди, які балотуються в депутати, проходять своєрідні медійні, бюрократичні, партійні та олігархічні фільтри, під час яких всі неугодні й непідконтрольні елементи відсіваються і не допускаються до влади. В партійні списки беруть не всіх «героїв» та «простих хлопців», а лише тих, чиї батальйони формувалися й утримувалися під егідою керівництва МВС, ЗСУ, Коломойського, а на чолі їх поставили надійних і контрольованих людей. Лише вибрані комбати отримали медійну розкрутку, увагу «демократичних журналістів» і запрошення на телевізійні ефіри, підпорядковані олігархам ЗМІ. Тільки окремі популярні «народні герої», як-от Володимир Парасюк, які стали депутатами як мажоритарники і не увійшли до жодної партії, не так сильно залежать від олігархічних кіл, але їхня кількість дуже мала. Отже, можливо, що такі досвідчені політики, як Порошенко, Тимошенко, Яценюк та Льовочкін, взяли у свої виборчі списки людей, у контрольованості яких вони можуть бути впевнені. Тому цілком імовірно, що «народні герої» стали депутатами Верховної Ради не для того, щоб змінювати систему, а щоб стати її частиною. Для України така традиційна корумпованість вищих ешелонів влади сьогодні небезпечна тому, що в умовах російської аґресії така Верховна Рада може бути останньою. ■
