Наталя Кляшторна ■ РЕПОРТАЖ ■ №25, 2014-06-22

Сьогодні про Донбас пишуть на перших шпальтах. І переважно – з зони бойових дій. За сумною іронією долі, саме в цих гарячих пунктах або поблизу них живуть люди, корені яких залишилися в Бескидах. Ще 1951 р. їх розсіяли по донецьких степах, щоб і сліду не лишилося, а тепер вони і вже їхні діти й онуки знову хапаються за різко обірвані колись нитки пам’яті, телефонуючи без кінця: що там з «нашими» під Волновахою, як там «наші» в Краматорську, чи не побили людей у Красному Лимані, що в Артемівську, чи проголосували під Маріуполем, як тримаються в Тельмановому?

Колись одібрали батьківщину дідам і батькам, тепер намагаються позбавити батьківщини їхніх нащадків. Історія повернулася до нас найпотворнішим боком. Ще не виганяють, але вже дають зрозуміти, що краще піти звідси, якщо хочеш жити. Діти й онуки тих, кривди яких не визнала Україна, у тій самій державі почуваються нині беззахисними разом з усіма мешканцями неспокійного краю…
«Києве, зроби щось, не роби нас двічі сиротами, бо колись це вже зробила з моїм дідом Москва, бо в нас у Донецьку немає своєї Небесної сотні». Ця смс-ка вже понад місяць зберігається в моєму телефоні. Не можу її викинути.
Все почалося з райцентру Красного Лиману (у північній частині Донеччини). З району, куди колись привезли бойків. Там терор не пройшов – люди стали стіною і вигнали нападників з управління внутрішніх справ. Ейфорія тривала недовго. Того ж дня, 12 квітня, у Краматорську міліціонери почепили «колорадські стрічки». Захоплення державних будівель на терені Донбасу відтоді набуло масового характеру. Особлива увага й досі прикута до Слов’янська і Краматорська. Останній проукраїнський мітинґ там відбувся 17 квітня. Після нього бойовики обшукали активістів Євромайдану і вилучили списки всіх учасників. Більшість з них поспішно покинула місто.

Краматорськ на Донеччині: «Закінчиться війна – поїдемо до Миті»
Учні 11 класу 28 травня складали останній випускний іспит на атестат зрілості. У краматорських школах від самого ранку діти чули стрілянину з боку сусіднього міста Слов’янська. «Здригалися вікна. Я відвернулася, щоб діти не бачили сліз, і подумки молилася… Такого іспиту за 30 років моєї вчительської практики ще не було».
Пані Лідія працює в одній із краматорських шкіл. Вона, нащадок уродженців околиць Устрік-Долішніх, народилася вже на Донеччині, куди виселили її батька й куди повернулася мати зі сибірського заслання. Вчителька зізнається, що навіть у сні не могла собі уявити, що почує на вулицях стрілянину і боятиметься вийти з хати.
«Колись мама згадувала, що після війни не завжди можна було зрозуміти, де свої, а де чужі, бо були провокації і великий терор. Тепер у нас такі самі часи. Стріляють, бомблять. Не все тут розбереш. Головне, щоб не підміновували міста й дороги», – бідкається жінка.
Попри складність ситуації, Лідія вирішила не покидати небезпечного міста. Як відповідальний керівник вона має завершити цей навчальний рік у школі. Однак дозволила виїхати деяким своїм підлеглим працівникам. «Хай хоч дітей відвезуть у безпечне місце, якщо вже самі не хочуть залишати свого дому. Залізниця заблокована, можуть зупинитися заводи. Зарплати немає, пенсії теж не дають… Люди готові ждати, щоб тільки прийшов мир, бо це вже не спецоперація, – це війна. До брата в батьківську хату не можу поїхати», – ледь стримує сльози Ліда.
Ситуація на півночі Донеччини така, що брат Митя справді не чекає прибуття сестри, бо боїться, що вона до нього може не доїхати. Місто оточене сімома блокпостами. На одному з них ще у квітні бойовики застрелили священика Православної церкви Московського патріархату, отця Павла. Десятки людей після перевірки на блокпостах потрапляють у пивниці так званої Донецької Народної Республіки. Зрештою, точної кількості загиблих, скалічених і пограбованих не знає ніхто.

Олександрівський район Донеччини: «На городах підбирали трупи…»

Здавалося б, у селі завжди легше пережити воєнне лихоліття, особливо тоді, якщо воно – здалека від шосе і залізничної колії. Проте це не завжди ґарантує спокій, бо в рідному селі Миті і Ліди, за 30 км від Краматорська, півмісяця тому тривав жорстокий бій. Після нього на городах збирали небачений раніше урожай – трупи бойовиків походженням з Північного Кавказу.
Група терористів засіла в сосновому лісі та покинутих хатах на околиці села. Імовірно, намагалися перейти у Харківську область. Відбувся бій. Українські силовики захопили трьох терористів, а ще більше їх, за словами людей, загинуло. У бойовиків вилучили протитанковий ґранатомет. Утрат зазнало також і місцеве населення. Під час перестрілки одна жінка отримала смертельне поранення.
За припущеннями людей, бойовики, зайшовши в село на бронетранспортерах, сподівалися підтримки селян. Однак там не уникнули зустрічі з силовиками. Українська преса писала, що про бойовиків у селі керівництво антитерористичної операції (АТО) дізналося від місцевих мешканців. «Бій тривав до 2-ї години ночі. Люди сиділи в пивницях і молилися, щоб усе чимшвидше закінчилось. А потім була зачистка території – горища, льохи, кожен метр. Ми раніше ніколи не бачили стільки військових! Загнали бойовиків, бородачів-чеченців, у сосновий ліс. Правда, бойовики хотіли зайти в Михайлівку, сусіднє село, але українські вертольоти їм завадили», – говорить Лідин брат Митя.

Краматорський деканат УГКЦ: «Для нашої Церкви це нове випробування…»

Молилися за мир у країні і священики Греко-католицької церкви… Ініціатива заснування греко-католицьких спільнот на Донеччині виходила саме від сільських громад бойківських переселенців, а також колишніх в’язнів ГУЛАГу і спецпоселенців, яким за хрущовської відлиги дали волю, однак поселятися на заході Україні таки не дозволяли. Мало хто знає, але чи не найбільше колишніх «ворогів народу», уродженців Галичини, осіло саме в Краматорську й околицях. Говорять, що саме вони тут глибше вкорінені, ніж російськомовні робітники, які колись кочували від шахти до шахти в пошуках «довгого рубля». Якщо додати до них ще й понад 3 тисячі переселених у села Олександрівського району бойків з-під Устрік-Долішніх, то стає зрозуміло, чому Краматорський деканат Донецького екзархату УГКц так активно розвивається протягом останніх десятиліть.
Торік у Краматорську освячено дерев’яний храм Святого Пророка Іллі (проект отця-декана Василя Іванюка), побудований за давньою технологією («без єдиного цвяха») з карпатських смерек, привезених з батьківщини декана – Турківщини. Ця греко-католицька церква може прийняти до півсотні парафіян.
«Прийшов час випробовувань. Треба його пережити. Наша церква у Краматорську й околицях розвивається. За 18 років мого душпастирювання на Донеччині постало 16 парафій, побудовано 13 храмів. Наші священики мають свої будинки, машини. До церкви приходить щораз більше людей, серед яких чимало молоді», – розповідає отець-декан.
Родина Іванюків – багатодітна. Син – кадровий військовик. Молодші діти готуються складати іспити у школі. Мають родину на Турківщині та Сколівщині, проте поки що тримаються разом у неспокійному краї.
Отець Василь розвіює чутки про евакуацію священиків під час антитерористичної операції. «Навпаки, наші парохи категорично відмовляються будь-куди їхати. Вони тут будуть доти, доки будуть їхні парафіяни. Недавно одна молода їмость, вагітна, навідріз відмовилася залишати село. А має батьків на Тернопільщині».
Священик пояснює: «Щоб зрозуміти народ Донецька, треба тут пожити. Радикалізація –не тому, що утискають росіян чи російську мову. Раніше все трималося на владі. Та коли Янукович утік, цей вакуум заповнив Путін, бо мовляв, теж сильна рука. Тут безвихідь, велика економічна депресія. Люди не знають, як вижити, а їм говорять, що винуваті в Києві, там хунта, фашисти, бандерівці, Правий сектор. Це і дало наслідки».

Новоазовський район Донеччини: «Маріуполь уже отямився»
У Новоазовському районі виселені бойки живуть за кільканадцять кілометрів від Маріуполя. Саме в цьому промисловому центрі південної Донеччини працюють їхні діти й онуки. Тепер у батьківських хатах улаштували собі дачі, тож зв’язків з рідним середовищем не втрачають. Старші люди по-різному ставляться до ходу АТО в їхньому краї. Одні критикують українських силовиків за неспішність, інші обурюються, чому так слабо від бандитів бережений кордон, ще хтось нарікає на недостатнє забезпечення солдатів. Однак усі погоджуються в одному: антиукраїнські настрої останнім часом пішли різко на спад навіть у Маріуполі, де їхні нащадки зазнавали сильної русифікації, перебуваючи під тиском московської пропаґанди.
«Ми пішли в Україну, прийшли на вибори. Майже всі в нас голосували. До Росії хочуть одиниці. В нашому селі тільки один такий мій сусід. Минулого місяця казав біля церкви: „возьму цветы, подарю, когда войдут русские танки”. Але танки не пройдуть, а ще цього року в нас така засуха, що його квіти посохли», – розповідає пані Катерина. Її племінниця Світлана з Маріуполя говорить, що вже за останні тижні зрозуміла значення слова щастя. «Насправді почуваюся щасливою, коли не стріляють, коли можна вільно гуляти містом і не боятися, що тобі скажуть забиратися геть зі своєї хати…»

Тельманівський район Донеччини: «Слів немає – осталися лише прокльони»
Напередодні випускного вечора Ольга не спала. Її донька, уже внучка переселених бойків, а за батьком – ще й лемків, заявила, що піде на випускний у вишиванці. І це в Донецьку, за лічені кілометри від російського кордону. Мати просила-молила, як виявилося, дарма, тож потім пішла з телефоном плакати в кукурудзу.
«Наші діти, хоч уже російськомовні, проте ще „наші”… Якби були в Києві – пішли б на Майдан, були би хлопцями – пішли б до Національної ґвардії. А кого дід-баба виховували – ті взагалі тверді, хоч цвяхи ними забивай», – пишається дітьми жінка. Проте нині на Донбасі тривога бере гору над гордістю…
Пані Ганна, яка спілкується з мамою бойківською говіркою, а торік почала нею ж писати вірші, викладає українську мову в одному селі Тельманівського району. Минулого року вона видала збірку з ностальгійними мотивами про втрачену батьками землю над Сяном. Оце я зараз перечитую інший вірш, написаний за рік до військових дій, який називається «Тривога по-донбаськи».
Ти любиш «родіну» свою
І під вікном берізку білу,
Яскраву вранішню зорю,
Російську мову зрозумілу.
А я люблю вишневий цвіт,
Калини кетяги червоні,
Останніх журавлів політ,
Смерічку на гірському лоні,
Спів соловейка у гаю,
Зозулі лагідне кування,
Тополі в нашому краю
І слова рідного звучання.
У кожного смаки свої,
Що ж виклика таку тривогу?
А те, що ми – в однім селі,
Від мене ти – через дорогу.
Донбаська тривога пані Ганни виявилася небезпідставною.

Подейкують, що хлопців із загону, які загинули у травні під Волновахою внаслідок донесення місцевих, попереджали: бережіться, у нас тут «мирні» насправді не всі дуже мирні. Варто було прислухатися…
«Після численних погроз і навіть кількох убивств мало хто наважується приносити їжу чи цигарки військовим. Щоб не жити упроголодь, солдати продають місцевим дизпаливо», – говорить Ольга, яка сама раніше «підгодовувала» хлопців з військових частин. Зізнається, що, попри все неґативне, відчула неймовірну радість, коли побачила в день виборів на вулиці в райцентрі Тельмановому молодого чоловіка у вишиванці. «Спочатку не повірила власним очам. Та я ж не у Львові чи Франківську! А мені кажуть, це наш хлопець, із переселенців… Однак добре жити між своїми. у Тельмановому багато бойків, тож і порядку більше. „Нашим” є голова сільгосппідприємства, він виділив охорону для виборчих дільниць. Тому й голосування було масовим».
І все ж, місцеве начальство тут називають переважно «сволочними людьми», бо, отримуючи платню за службу українському народові, вони насправді бойкотують накази Києва і тільки прикриваються інтересами громади. Насправді вони ще в березні не заважали виганяти українські військові частини просто в поле. Тепер тільки й чекають, куди подме вітер.

Місто Донецьк: То чеченці, а не ополченці!
У Донецьку на початку червня не працює більшість підприємств, садків та шкіл. Без зайвої потреби люди не виходять на вулиці. Жителька цього міста Юля, народжена в бойківсько-російській родині в Артемівському районі, говорить, що доводиться звикати до буденщини без прогулянок з дітьми, ходіння в кіно чи в гості. За темряви у дворі нікого не видно.
«Нас лякали Правим сектором, бандерівцями. Досі розповідають про фашистів у Києві, але ми тут їх не бачимо і страждаємо не від них. Найстрашніше, коли відбуваються порахунки між бандами. Угруповань багато, вони з’ясовують стосунки стріляниною і криками. А тут ще й чеченців купа. Небезпечні саме вони».
Ніхто не знає, де і коли зупиниться автобус і водій скаже: далі не їдемо, там бойові дії… Вже давно ніхто нікому не довіряє і не звіряється, хоч дослідження показали, що близько 70% мешканців обласного центру виступають за Донбас у складі України.
«Наші люди – делікатні, м’якіші. А проросійська частина – аґресивна. Саме вони галасом, криком, образами намагалися зірвати вибори на тих дільницях, які відкрилися», – ділиться спостереженнями жінка.

Луганськ: «Гасне надія на обороноздатність українського війська»
Пан Юрій – нащадок мешканців горішнього Сяну, виселених на Полісся ще 1940 р. «за перших совітів». Він третю свою батьківщину знайшов уже в Луганську, куди був призначений за місцем праці. Хоч займав високі посади, не цурався-таки участі в проукраїнських партіях, активно розбудовував товариства закерзонців. На його думку, на Луганщині владу ніколи б не взяли бандити, якби їх не підтримував той прошарок «совєтських людей», які вселилися в хати українських селян після Голодомору. «Колись їхні батьки виносили ще теплі трупи з хат, щоб заволодіти майном і господарством, а вони сьогодні на цвинтар ладні вивезти всю Україну. Проте ми чомусь обороняємося так в’яло».
Він твердить, що місцевим людям відомо, де перебувають озброєні групи терористів. Тут це ні для кого не секрет. «Вчора в крамниці відкрито говорили, що десь в яру ще сидять у покинутих фермах понад 700 бойовиків. Обвішані ґранатами, підготовлені, чеченці. Боже збав, адже такі за ніч можуть перерізати половину міста. Минають тижні, а їх ніхто не ліквідовує!», – не вкриває обурення пан Юрій. Він переконаний, що репресії тільки починаються, але вони накриють усе нелояльне до терористів населення, якщо самопроголошеним республікам дадуть змогу далі панувати. Українську мову на вулиці вже не почуєш, як раніше. Кажуть, що лише за спілкування українською терористи на блокпостах забирають людей у полон. А полон у донбаських пивницях – це те, чого люди бояться навіть більше, ніж смерті.
«Моя онука завжди відчувала тиск, бо україномовна. Тепер усі ми в Луганську на виду, адже нас не так вже й багато. Дехто навіть у телефонних розмовах почав користуватися російською. Ходять чутки, що терористи мають центр з радіоперехвату розмов, потім самі навідуються в гості…».
Коли внучка бере синю і жовту крейду, щоб намалювати прапор України, пан Юрій озирається навкруги. Навіть у власному дворі. Пояснює: «Бо я живу в Луганську, я маю тут протриматися ще кілька місяців до пенсії. І ані дня більше».

Невже переселенці, як батьки і діди?

Бандити спроможні підмінувати місто в ситуації дальших поразок. Це небезпечно. Люди готові виїхати. Але що буде з їхнім майном? Кадри з пограбуванням донецького супермаркету «Метро» облетіли ввесь світ. Люди, які йдуть під кулі за пляшку горілки чи курячу тушку, без вагань пограбують порожню квартиру чи дім свого сусіда.
Юля говорить, що всі сусіди знають про їхній український дух, хоч насправді вони не спілкувалися українською поза домом, не вивішували українських прапорів і не виходили на проукраїнські мітинґи. «Один любитель спиртного вже намагався вивідати в маленької донечки, коли ми поїдемо до родичів у західну частину України. Чекають, щоб поживитися», – твердить Юля. Водночас зауважує, що на Донбасі з заздрістю ставляться до всіх, хто поза межами краю має родину, яка готова дати прихисток.
Деякі політичні сили вже пропонують прирівняти громадян, які змушені переселятися із зони ведення бойових дій у Донецькій та Луганській областях, до статусу тимчасових переселенців. У соціальних мережах виникають групи Біженці та Переселенці.
Юля, мати трьох дівчаток роздумує: «Діди були примусовими переселенцями. Невже тепер ми будемо біженцями? І знову не з власної волі».
Ніхто не вірить, що мир скоро повернеться на територію Донбасу. Доказ цього – страх, через який люди просять не вказувати своїх прізвищ і назви населених пунктів, наполягають, щоб не публікувати фотографій.
Ольга також уже вивчила всі шляхи, які ведуть в Україну… «Ми живемо, як на гойдалці. З кожним днем стає чіткішим відчуття, що незабаром усе розвалиться. Треба рятувати дітей. Який шлях вибрати? Через Дніпропетровську, Запорізьку чи Харківську області?»
Про Європу і закордоння мало хто мріє. Лише в однієї моєї знайомої на Донеччині є закордонний паспорт. Отож саме Україна, влада якої не змогла навесні за лічені дні приборкати кілька сотень бойовиків, улітку може станути перед новим викликом: приймати мільйони біженців, а потім десятиліттями заліковувати рани. ■

Поділитися: