Григорій Сподарик ■ МІҐРАНТИ ■ 2011-08-25
“Niech pan uważa!” – чує українець за собою, ступивши кілька кроків за поріг крамнички на площі Галлера у Варшаві. Щойно тут купив хліб і йде в напрямку міського автобуса, за кермом якого працює вже кілька місяців, возить пасажирів у столиці Польщі. Термін дії трудового договору, згідно з яким громадянин України Ігор Мосейчук “виконує перевезення осіб” для Підприємства автосполучення з Ґродзіська-Мазовецького, закінчиться через місяць, але вже незабаром виявиться, що отой курс, під час якого він вийшов по хліб, був його останнім.
При чому, того робочого дня водієві залишилося всього-на-всього запустити мотор, доїхати до бази (вистачило б 15 хвилин), заправити автобус і повернути ключі диспетчерові. Потім він усе ж таки спробує виконати (незважаючи на стан здоров’я) ці свої службові обов’язки, однак їх муситимуть закінчити за нього колеґи…
– А якби я в робочий час вийшов у туалет, то що – теж би вважали, що я в той момент не був на роботі? – запитує з гіркотою І. Мосейчук, коли пізніше розмовляємо в редакції “НС”. Разом погоджуємося, що людина – не автомат. Проте хтось вирішив інтерпретувати справу так, що в той момент, коли водій вийшов з автобуса, він перестав бути працівником. Це, мабуть, і досі його найбільше болить, адже рани бувають не тільки тілесні …
Сorpus delicti
Але, все по порядку… У крамничці Ігор почув закиди від трьох молодих чоловіків про нібито його некоректну поведінку щодо продавщиці – при чому остання категорично заявляла, що ніхто її не ображає. Мосейчук тоді подумав, що це просто якесь непорозуміння і не до нього говорять, взяв свою здачу і вийшов. Саме тоді почув за спиною: “Niech pan uważa!” Обернувся моментально, але не встиг уже відскочити – отримав прямо в груди удар залізною трубою, що була в руках наймолодшого з крамничних псевдо-захисників. Отямившись, пробував захищатися, заблокував удар рукою, але його кості не витримали зіткнення з залізом – зламалися. Почув, як нападники називають його “руською мордою”, кажуть зверхньо, що вони тут “у себе”, тому він має сидіти тихо. Насамкінець відступають, а ослаблений сутичкою водій сідає на порозі автобуса. Чекає поліцію, бо так сказав зробити викликаний через радіостанцію диспетчер.
Біль усе наростав, а водночас не було ґарантії, що нападники не схочуть повернутися і продовжити катування. Минали безкінечно довгі хвилини, поліції все не було, тому в цій ситуації загрози і побоювань про своє життя водій вирішує сісти таки за кермо і їхати в напрямку автобусної бази. Встигає навіть доїхати і… непритомніє. На місці з’являється “швидка”, до якої Мосейчукові допомагає дійти один із колеґ. По дорозі чує, як хтось його сварить: чому залишив місце злочину? Мусить ще пояснити, чим мотивував таку свою поведінку.
Коли врешті потрапляє в лікарню, його побоювання про стан здоров’я підтверджуються – зламана кістка руки. Через кілька днів стане відомо, що вона зростається не так, як повинна, але лікар переконуватиме, що може бути й так, нехай зростається зі зміщенням. Мосейчук приймає до відома цю інформацію, але пізніше, коли поїхав додому в Україну, знову відвідав лікарів, бо не хоче стати калікою, залежить йому на тому, щоб швидко повернути фізичну справність.
Чергові зустрічі з криміналом у тлі
Відразу після нападу й обстеження в лікарні потерпілий відвідав відділення поліції варшавського району Праґа. Перший зв’язок виявився дуже коротким, бо хоч Мосейчук добре розуміє польську мову, то правоохоронці вирішили, що не будуть його допитувати без перекладача. Другого дня службовці обіцяли показати йому касету з моніторинґу, встановленого на площі Галлера, однак чомусь показували тільки фотографії злочинців з усієї Польщі. Того, що бив українця залізною трубою, серед них не було.
– На цьому й закінчилося допитування. Наказали мені підписати протокол і більше не викликали, – говорить Мосейчук. Проте так склалося, що потім він ще раз зіткнувся з нападником – біля одного з кабінетів у лікарні, від якої буквально кілька хвилин пішки до місця, де зустрілися вперше.
– Він напевно мене впізнав, бо дівчина, яка була з ним, показувала рукою на мене, немов питаючи: це той? – думає Мосейчук.
– Чи про цю зустріч Ви повідомили поліцію?
– Я зразу не подзвонив, бо думав, що треба конче повідомити саме те відділення, де знаходиться моя справа, а не мав при собі їхнього номера телефону, – чути у відповідь.
Запитав у колеґи про пораду щодо виклику поліції і почув від нього: “А ти думаєш, що вони приїдуть, якщо досі не спішили його шукати?!”
112
Мосейчук каже: хоч і минуло трохи часу, однак вирішив повідомити поліцію про небувалу зустріч. Але Моніка Бродовська, прес -секретар у відділенні поліції, де знаходиться справа, відзначає, що такої інформації від потерпілого там не отримали. Вона теж додає, що справа відкрита, будуть ще допитувати свідків, але не відомо коли, бо якраз тривають відпустки і важко знайти тих людей. Коментуючи “лікарняне побачення”, відзначає, що в таких випадках, як і в інших моментах загрози, найкраще телефонувати на номер екстреного виклику 112 – і тоді поліція повинна з’явитися протягом кількох хвилин. Хоч Мосейчук згадував про “руську морду”, то, в оцінці офіцера, до нападу, імовірно, більше спричинився алкоголь і хуліганська поведінка нападників, аніж національні міркування. Може так і було. Хоч, з іншого боку, напевно не кожна жертва столичних хуліґанів чує перед сутичкою коментар на тему свого обличчя…
Хай люди знають
На тему історії з площі Галлера Мосейчук має також кілька гірких зауважень на адресу працедавця. Щоправда, з роботи поліцію та швидку викликали, а потім відвезли працівника до його помешкання. Але порада працедавця: “Краще вертайся в Україну, бо навіщо тут без роботи витрачатимеш гроші?” – хоч не позбавлена деякої логіки, то напевно не відповідає критеріям поведінки, якої людина очікувала б у такій скрутній ситуації. А особливо тоді, коли виявилося, що на основі договору підряду, який був підписаний з водієм, працівник не має права на жодну компенсацію за час, коли перебуває на лікарняному звільненні. Тобто: не працюєш – не платять тобі грошей. Що ж, годі було сподіватися чогось іншого від цього працедавця, який, за словами Мосейчука, від самого початку платив за роботу менше, ніж було обіцяно, за будь- що стягував штрафи у розмірі від 100 злотих і вище, норми на паливо встановив такі, що майже неможливо було їх дотримуватися.
– Хочу, щоб наші люди це прочитали і були обережними. Нехай не вірять, коли почують, що водійський заробіток у Варшаві становить нібито 1000 доларів США. Такої платні насправді немає. А потім виявляється, що з нами, українцями, ніхто тут не рахується, – заявляє водій. І повторює, що хоче застерегти людей, щоб не попали в таку ситуацію, як він сам.
Скільки коштує біль?
Однією з найбільш болючих особливостей цієї ситуації є згадувана на початку статті перерва у роботі. Розуміє несправедливість Оксана Ковальська – юрист з України, працівник юридичної компанії “Walczyński, Kalinowski i Wspólnicy”. Проте водночас відзначає, що дійсно, згідно з польським законодавством, вважається, що водій, вийшовши по хліб, вирішував свої приватні справи: і немає значення, що автобус ще не був відведений на базу. Тому те, що трапилося з Мосейчуком, не можна розглядати як нещасний випадок під час праці і домагатися на цій основі відшкодування від страхової компанії (хоч водій і мав оплачене страхування). Юрист пояснює також, що працедавці найчастіше укладають договори підряду тому, щоб у випадку проблем, про які тут згадуємо, ніхто не міг їм пред’явити жодних претензій.
– Якщо поліція знайде винного у скоєнні злочину, то тоді (найкраще в цивільному судовому позові) можна від нього вимагати відшкодування, – пояснює О. Ковальська можливий шлях до компенсації збитків. При чому зазначає, що процес може тривати навіть два роки, а максимальна сума відшкодування, на яку може розраховувати потерпілий, то радше не більше як 10 тис. зл.
* * *
Мабуть, подібна історія трапилася не лише Мосейчукові. Адже не він один працював на основі договору підряду (пол. “umowa zlecenie”), що не дає працівникові таких соціальних ґарантій, як трудовий договір (пол. “umowa o pracę”). Але може, прочитавши його розповідь, хтось задумається ще перед тим, як підпише контракт з працедавцем, які його можуть чекати несподіванки. А під час роботи ці знання допоможуть однозначно вирішити дилему: чи піти по хліб, чи залишитися голодним, бо виходячи на перерву людина, у світлі законів, перестає вважатися працівником.
Інша справа така, що хоч практично ніхто не може дати ґарантії, що десь колись під час хуліганської сутички комусь не зламають руку, проте завжди від ефективності дій поліції залежить рівновага між людською кривдою та справедливістю. Варто й нам пам’ятати, що на цю ефективність часом можна самому вплинути, не погоджуючись на те, щоб наш виклик і скаргу проіґнорували…
“Наше слово” №35, 28 серпня 2011 року {moscomment}
