Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2012-01-27
В тим (2012) році є 65 річниця акції “Вісла”. Напевно появлят ся різни пропозиції відзначиня той так жорстокой річниці. Акція “Вісла” – то напевно ключ в історіі українців в Польщі, в тим і лемків. Він заперав світ до 1947 і отверав світ по 1947 році.
По кожній страні лишав слизи і терпіня, навіт смерт за дверями Явожна і не лем там. Тото знаме, бо то знак нашой ідентифікації, але і поясненя, чом зме на Заході. В 2012 році будут напевно таблиці, квіти, почутя жалю і задуми.
Але чи то вшитко, што можеме зробити? Так направду тот жаль чуєме лем ми і невелика жменька поляків, яки цєкавлят ся нашом дольом. А векшіст навіт не хоче смотрити ся на злу історію свого народу (польского).
Чи хцеме в історію шмаряти долю наших родин, нас? Хоц по правді од тамаль береме своє прив’язаня до традиції. Барз важне є тото, што било “вчера”, але то “заран” є перспективом чи будеме. В тоту страну мусят смотрити ся вшитки наши організації, хоц кожна кус інакше, але вірити треба, што роблят добрі і тото повинно значити цілі в іх діяню. Часто думам, же оцінюєме світ лемків під кутом своїх організацій або поглядів іх ідеологів. Так, якби в вагонах в 1947 році їхали лем члени СЛ, ОЛ чи ОУП. А так направду їхали наши і не наши, єдно є істинне, нихто не хтів іхати!
Вшитки хцеме жити з перспективом розвитку економічного, розвитку духового намагаме ся лем ми, котри не шмарили свого, але штоб іщи існувати, треба знати ким ми є і ким нас виселяли. Дигінчили нас вшитких як “бандитів україньских” і з том “етикетком” тримали нас до 1989 року. Пак потім нашима руками робили сме тото, што замірили організаторе акції “Вісла”, творячи лемківскі нарід!
Для того не втечеме перед достеріганям нашого житя на Заході. Нашмарена земля стала ся гнеска місцьом, де ставляєме церкви і хижи, твориме родини, і она тим є наша. Але не до кінця, не можеме одречи ся Лемківщини, бо єй церкви і цминтарі “кличут” іщи нас.
Мусиме по 65 роках достерігати наше житя на вигнаню, але не лем през терпіня. Чи мартирологія притягне наступни поколіня, котри родят ся на вигнаню? Бою ся, што ні.
Пару років тому СЛ вшанувало річницію акції “Вісла” в Михалові. Остра реакція комбатантів допровадила до зміни напису з вигнаня на “сме ту приїхали”. Правда, запалени свічки в часі ватри “На вигнаню” свідчат о пам’яті, лем болит мене напис, котри нищит історичну правду. Затерат терпіня збірной відповідальности вигнаня, хоц оген свічок несе правду до тих, в котрих жиє пам’ят, а переважні уж лем з дитинства. “Ту сме приїхали” – думам, же то є компроміс СЛ, в ім’я пробачиня і акцептації каменя.
Таки чорни гумор о акції “Вісла” – то тото, што за переїзд не платили сме за “білети”. Але заплата за них била велька, бо з перспективи гнесьного нашого видно, переважні в церквах, ківко іщи нас є!
Протести проти напису били сиґналом, што існуют іщи середовища, яки не хоцут заакцептувати правдивой страни акції “Вісла”. Лем так може бити оцінена в сенсі моральним, законним чи хоц би людським. Тот заподіяни ньом страх одозвал ся в СЛ і не бил то компроміс, лем акцептація страху з акції “Вісла” перед комбатантами. Правда, што камінь будит емоції і пам’ят о виселіню, але і жаль за правду страху.
Вірив єм, же тамтот час минув. Польска глошла до Унії Європейской, барз дуже люди виїжджає на Захід. Люде починают іначи думати. Чи маме право вірити, што наш страх юж є непотрібний?..
Подумав єм о живим пам’ятнику історії на річницю акції “Вісла”, повним нашой культури. О перенесеню нашой лемківской хижи з гір до Лігниці. Думам, што така хижа би нам одповіла на тото зьвіданя. Сама думка зродила ся в мене на спітканю організацій неурядових Любиньского повіту (я там бив запрошени як представник ОЛ).
Коли єм чув осягненя інших організацій, то в кожній видів єм удів лемків, бо вшитки переважні глядают богацтва культурового своїх сел, а в них є барз дуже лемків. То як би наше богацтво традиції інспірувало організації до активности. Достеріг єм в тот час брак страху в наших людях. Іх активніст – то крок, штоб зазрити за двері, на яких вісит колодка страху з акції “Вісла”. Наши серця іщи єй видят, а я вірю, што юж гнеска єй нема, лем сьліди історії ся остали.
По спітканю я в розмові з п. директором Лігницкого театру Яцком Ґломбом рюк єм му, штоб на річницю акції “Вісла” перенести хижу з Лемківщини до Лігниці. Мала би бити она живим свідком історії лемків і той од 1947 року ту на Заході. Хцу, штоби (коли би завитала до Лігниці) била місцем артистичного житя Лігниці. Штоб наш світ будив добро на тлі правди історії, але і надію, што зло і страх депортації з 1947 року гмер навіки. Пан Яцек Ґломб захопив ся мойом думком і зацікавив ньом читачів свого бльоґу. Місцеви медії: “Конкрети”, “Газета Вроцлавска” почали писати о цікавій пропозиції ОЛ. І ся зачало… В Інтернеті появили ся оскаржиня, повни аґресії і браку історичного знаня, штодо мойой думки в справі хижи.
Який того результат? Освічені люде і тоти, які видят правду історії, чуют нашу силу, яка може творити ліпшу перспективу розвитку землі, на якій разом мешкаме. А люде, заперти стереотипами, хцут лем творити ненавист в ім’я нищиня вшиткого, што не є “польске”. Направду не видят, што нищат світ, в якому жиют, і свойом ненавистьом нищат себе. Бо на тоти землі приїхали поляки, котри мали часто в собі різну “кров”. Але і ми, яки сме ту не хтіли приїхати!
Не хцут того “сліпи” зрозуміти і не хцут чути, же ми ту є і маме таке само право хтіти жити по-свому! Без ничийой згоди, бо ми сме ся ту не просили і не втікали, так як они зо “свого”.
Не знам, як далі розвине ся пропозиція привезеня лемківской хижи. Лем знам, што гнеска жиют в Лігниці люде, котри нас поважают (думам, в векшости), але і ненавидят. І є іщи кусьцьок надії на заран і запертя двери, з завішеном колодком страху акції “Вісла”.
“Наше слово” №5, 29 січня 2012 року {moscomment}
