{mosimage}Антін Лехоцький ось уже кільканадцять років збирає інформацію про прабатьківське село, історії односельчан і свого роду, відвідує рідні місця. Тепер заорані, зарослі лісами, хащами, а колись там стояло село і храм – найсвятіше місце для мешканців. Село Черемху засновано в 1527 р. згідно з єпископським привілеєм. Його засновниками були Лост Хлопець і Михайло Зубринь з Дальової.

Вони обрали, на їхню думку, найкраще положення з можливих: на шляху до Угорщини, що мало ґарантувати швидкий розвиток, і біля кордону зі Словаччиною, по-сусідськи з Дуклянським перевалом.

У середині ХVІІІ ст. в Черемсі жило вже понад п’ятсот людей. Приблизно в 1761-1765 рр. з ініціативи місцевих селян та угорського священнослужителя уперше побудовано криту ґонтом церкву. Та час зробив своє, 1883 р. селянам довелося будувати новий храм. Автором поліхромії був відомий яслиський художник Антін Богданський. Церкву зведено на гірці над селом. Вона мала кам’яну підмурівку і підлогу, які до сьогодні нагадують про храм.
Під час І Світової війни, восени 1914 р., австрійські війська, які відходили перед фронтом, спалили майже половину Черемхи. Велика частина мешканців втекла від лиха на словацьку сторону й повернулася щойно навесні наступного року. Під час ІІ Світової війни в Черемсі таборували частини німецьких військ. У грудні 1943 р. стражницю атакував відділ Армії крайової ватажка “Чахри”. Стражниця згоріла дотла, а її рештки можна нині побачити при дорозі, за кілометр від кордону. Бій наніс великі шкоди селу, та найстрашніше було ще попереду. На недалекому Дуклянському перевалі протягом чотирьох з половиною місяців був фронт. Під час боїв згинули десятки тисяч солдатів Червоної армії (серед них – чи не половина українців) і небагато менше німецьких вояків. Унаслідок затяжних боїв неповторних втрат зазнала й Черемха. Від снарядів згоріло дощенту все село, збереглася тільки церква.
Мешканці спочатку жили в землянках або переїхали до сусідніх сіл. Потім почали відбудовувати свої оселі. Та знов грянуло нещастя – депортація до УРСР 1946 р. Від вивозу на Херсонщину, Донеччину, Тернопільщину вбереглося лише кількадесят родин. Та незабаром і їх зустріла страшна доля – акція “Вісла” 1947 р. Недобудовані оселі, особисте й спільне майно та церкву довелося залишати назавжди. Вигнанці не зі своєї волі потрапили на Ольштинщину, Вроцлавщину, Кошалінщину. Родина Лехоцьких дісталася до Пшезмарка на Вармії та Мазурах. Майно черемшан, зокрема землю і ліси, перехопило створене пізніше державне рільниче господарство (пол. PGR) у Шклярах. Осиротіла церква Покрову Пресвятої Богородиці простояла до середини 50-х рр. минулого сторіччя. Саме тоді її дощенту зруйнували. До сьогодні осталася кам’яна підмурівка і зарослий цвинтар побіч неї.

Від історії села до священної пам’яті роду
Батьки Антона – Єва та Андрій – мали шестеро дітей. Антін був наймолодшим. Лемківське село Черемха славилося українським патріотизмом, хоча серед його населення траплялися й нечисленні сповідники москвофільської чи пак руснацької й лемківської сепаратистської ідеології. Антонів брат Степан, згуртувавши навколо себе молодих хлопців з Черемхи та околиць, у березні 1939 р. пішов боронити незалежної Карпатської України. Сам Степан і 37 добровольців з Черемхи й навколишніх сіл віддали життя за незалежну Україну. Їх у Карпатах убило угорське військо – коаліціант фашистської Німеччини, яке, за згодою Берліна, вдерлося на українську територію. Деякі українські й світові історики вважають це вторгнення в ніч проти 14 березня 1939 р. початком ІІ Світової війни.
Андрій Лехоцький до війни зо три рази їздив до Америки (США), щоб заробити гроші на купівлю землі і лісів. Історія з купівлею лісу почалася в 1930-ті рр., коли 22 селян з Черемхи разом з Андрієм Лехоцьким купили від жида майже триста гектарів лісу по словацькому боці. Наймолодший син Андрія, Антін Лехоцький, майже 40 років домагається від влади Словаччини (а раніше Чехословаччини) повернення батьківської власності, тобто коло 22 гектарів лісу. Він теж допомагає іншим нащадкам черемшан. Словаччина дуже шанує комуністичні закони, які націоналізували приватне майно, а нині нові власники безжалісно вирубують не свої ліси. Влада натомість не спішить з вирішенням цього питання. Антін Лехоцький запевняє, що поки сили є, не перестане домагатися повернення майна і відшкодування за нього.
На долю родини Лехоцьких випало не одне лихо. Під час ІІ Світової війни Андрій Лехоцький разом із сином Михайлом потрапив на роботи в Німеччину. Батько завдяки лікареві-росіянину, який видав йому довідку про неспроможність важко працювати, повернувся до родини ще до закінчення війни. Михайло ж за спробу підпалу господарства бауера потрапив до концтабору в Дахау, де чекала його смерть у каменоломні: там він витримав три тижні… Нині велика сім’я Антона Лехоцького розсіяна по Польщі, Україні, є родичі й за океаном. Найближчих вже нема на цьому світі. Антін чи не єдиний живе своєю отчиною, зберігає пам’ять про таке далеке, а й одночасно постійно близьке минуле.

Село повертається – відродження пам’яті
Ще до того, як А. Лехоцькому наснився сон про церкву, він намагався відвідувати рідні місця. Святиня була такою, якою запам’ятав її і востаннє бачив дванадцятирічним хлопцем у день виселення 1947 р. У 60-ті рр. жовніри прикордонних військ його туди не пускали, бо, мовляв, це прикордонна зона. Коли в 70-ті рр. приїхав на своєму “Renault” до ґміни в Яслиськах, викликав сенсацію. Місцеві говорили, що це хтось із “Гамерики”: а коли довідалися, хто він насправді, почали нарікати: як, бач, добре живеться переселенцям, якщо мають такі автівки! Коли Антін уперше потрапив на отчину, не міг стримати сліз. Усюди – пустеля! Навпроти рідної хати колись було джерело, з якого господарі давали напитися води мандрівникам – на тому місці залишилося тільки болото. Знайшов ще сліди занедбаного цвинтаря і церковну підмурівку з рештками кам’яної підлоги…
Родова пам’ять про вітчизну спонукує вічно повертатися до неї навіть тих, хто там не народився – нащадків. В лютому 2008 р. померла у США Жанет Фучила. Її мати була родом із Черемхи, а Жанет народилася вже на чужині. Землю предків, мамине село знала лише з розповідей. Цього вистачило: в останній волі вона написала, що має бути похоронена на цвинтарі в Черемсі. Так і сталося. Похорон відбувся влітку 2008 р. Та далеко не всім так вдається. А. Лехоцький декілька років тому відвідав Канаду. поцікавився вихідцями з Черемхи. Переконався, що більшість із них живе вже в іншому світі: забули про своє коріння, забули, де жили діди й прадіди. Нащадки так збайдужіли, що поскупилися на пам’ятник, який нагадував би про існування села, а головним чином про церкву, у якій предки хрестилися, вінчалися та відходили в останню дорогу. Серед численної громади американських і канадських черемшан (мешканців та їхніх нащадків), а також колишніх мешканців села з Польщі, лише один Іван Великанич з Торонто підтримав ініціативу А. Лехоцького: але не захотів “жебракувати” серед збайдужілих, проте декларував свою, дружини і сестри Анни Лац з Англії матеріальну допомогу.
А. Лехоцький почав займатися справою пам’ятника 2010 р. Поїхав у рідні сторони, організував виконання технічної документації, знайшов місце біля давнього храму, пошукав каменяра. Технічна документація, відповідні дозволи, підготовка площі під пам’ятник і довга доріжка зі сходами до нього обійшлися спонсорам, чиї імена записані на пам’ятнику, у понад 25 тис. злотих. В організаційних роботах, у доланні бюрократичних перепон активно допомагав А. Лехоцькому (що він просив особливо підкреслити) Федір Ґоч із Зиндранової – заслужений у зберіганні лемківської культури, пам’яті про минуле.
Пам’ять про церкву в Черемсі, про село та його мешканців записана вже золотими буквами в камені. Пам’ятник буде відкрито й освячено влітку 2012 р. у чергову річницю вигнання черемшан з отчини. На черзі цвинтар, упорядкування якого ініціює знов-таки А. Лехоцький з Ольштина, надіючись і на молодші покоління ще не збайдужілих нащадків черемшан. А. Лехоцький – дуже активний спонсор більшості різноманітних українських престижних культурно-освітніх заходів, і не лише на Вармії та Мазурах. Не забуває й про потреби Народного дому в Перемишлі, не поскупився на значну матеріальну допомогу ольштинській греко католицькій парафії, допомагає виданням, які популяризують українську культуру. Це для нього – поклик душі й потреба серця. Потреба бути українцем і продовжувати українську присутність не тільки на втраченій батьківщині, але й на місцях поселення після насильного вигнання. Це-бо патріотичний обов’язок: залишати вагомий слід по українцях всюди там, де вони живуть.

“Наше слово” №2, 8 січня 2012 року {moscomment}