Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №38, 2014-09-21
Уже двадцять років минуло від часу першого виходу на сцену ансамблю українського народного танцю «Черемош», який розпочинав, а практично продовжував свій творчий шлях над венґожівською річкою Венґорапою у Вармінсько-Мазурському воєвідстві. Слово «продовжував» тут невипадкове, оскільки теперішній «Черемош» на землях колишньої Східної Пруссії традицію плекання української культури практично перейняв від свого попередника – Народного ансамблю пісні і танцю «Черемош», який був заснований і діяв на ентузіаaотизмі вирваних з корінням з прабатьківських земель українців. І тут парадоксально появляється, але вже в неґативному значенні, чергова назва ріки – «Вісла». Однак гірський Черемош виявився сильнішим. Свідомий цієї сили засновник, керівник і хореограф оновленого венґожівського ансамблю Володимир Денека недарма їздить з новими членами свого – нині двадцятирічного – колективу «Черемош» до однойменної древньої річки на Прикарпатті, де вони вже традиційно проходять символічне освячення і стають повноправними членами ансамблю.
Отак почався «Черемош»
Львів’янину Володимирові Денеці, кваліфікованому спеціалістові-хореографу, раніше в жодних снах не ввижалося ні Венґожево, ані тим більше – «Черемош» над річкою Венґорапою. А коли вже хтось принагідно натякав йому на потребу допомогти українцям Венґожівщини зберегти їхній колектив пісні і танцю, подумав, чому б не допомогти. Проте не відразу, як виявилося.
Нині В. Денека згадує:
«Зовсім випадково потрапив я до Венґожева. Це був 1994 рік. У мене якраз мінялися професійні плани, я повертався зі Звенигорода до Львова. І тут приїжджає вже світлої пам’яті керівник львівського ансамблю „Черемош” Олег Голдрич і каже: „У Польщі, у Вармінсько-Мазурському воєвідстві, є велика українська громада. Там, у Венґожеві, потребують хореографа. Колись там був український колектив пісні і танцю . Їм треба допомогти. Вони мені це запропонували, але я вже дещо старший і тому ти це візьми”. Трохи раніше, тобто 1990 року, до мене підходили під час Фестивалю української культури в Сопоті члени венґожівського ансамблю «Черемош» з тим самим проханням. Ми домовилися, що вони приїдуть до Львова на наші репетиції. Але в мене батько помер, отже ситуація помінялася».
Чотири роки пізніше О. Голдрич нагадав В. Денеці про призабуті ним пропозиції венґожів’ян. Тепер уже В. Денека серйозно цим зацікавився. І не скриває, що важливою була справа зарплати. Йому запропонували заробітну плату в десять разів більшу, ніж він мав тоді в Україні. У Польщі ж вона була більш-менш на рівні мінімуму. Погодився, бо переконували, що тільки на рік часу, щоб відновити гурт, і на цьому кінець. Тодішній директор Музею народної культури у Венґожеві Барбара Хлюдзінська підтвердила майбутньому керівникові ансамблю «Черемош» всі умови, які йому пропонували раніше, додаючи: «для Венґожева обов’язково потрібний український колектив».
Сьогодні В. Денека говорить: «Та коли я приїхав сюди, ситуація стала іншою. Думав я, що тут хоч щось є, отже вистачить продовжити роботу. А тут просто було 50 дітей від першого класу по ліцей, з якими треба було все починати з нуля. Прийшов я на першу репетицію, не знаючи польської мови, і, як пам’ятаю, пані Ярослава Гутник анонсує: „Це є наші діти з ансамблю”. Я питаю дітей: „Ви всі тацювали?” Відповіли хором: „Усі”. На це я: „То покажіть щось”… І виявилося, що майже ніхто раніше не танцював…»
Попередній «Черемош» розпався наприкінці 80-х років минулого сторіччя. До ентузіазму і щоб проіснувати вкрай необхідні були гроші, а їх не знаходили, бо настав так званий перехідний період і модне пояснення влади про затягування пояса. Не було колективу, не було грошей, та були традиції і залишився ентузіазм, що відчув новий керівник і хореограф. Навіть необізнаному ще з життям української громади Венґожівщини молодому львів’янину це стало зрозумілим з першого погляду чи пак перших зустрічей з місцевими українцями.
«Важко було, – не скриває В. Денека. – Привели мені понад 50 дітей і сказали, що до кінця року маю публічно показати, чого я навчив дітвору. Я попробував, подивився на моїх „черемошан”, і зорієнтувався, що діти… не мали поняття, що таке танець, як танцюється, ні кроків, зовсім нічого. За рік в таких умовах створити колектив – це нереально, хоч я мав уже величезний досвід, працюючи як репетитор і як керівник, зокрема, у львівських ансамблях „Юність” та „Черемош”. Але цей ентузіазм батьків і дітей, віра в успіх підбадьорювали також мене. Та й не хотів я почути слів „а чого ти сюди приїхав”».
Після приїзду виявилося, що плата, яку одержав, суттєво розминулася зі складеними раніше обіцянками. Вона була навіть менша, як в Україні. В. Денека не вкриває: «Було сумно, а й стидно признатися дружині і дітям в Україні, що я так попав. Стидно було перед друзями, які були переконані, та й нині так думають, що я в далекому закутку Польщі став мільйонером. Я ніколи не вів себе так і не показував, скільки заробляю, бо нема чим хвалитися».
Творчі амбіції львівського хореографа виявилися важливішими від зарплати. Якщо взявся до діла, то хотів його довести до кінця. Був навіть такий час, як згадує нині, що не мав за що їхати до сім’ї в Україну. «До сьогодні пам’ятаю, як люди скидалися, щоб я міг поїхати до дружини, до дітей, щоб їх побачити. Хтось дуже безвідповідально віднісся до цього… Виявилося, що нема обіцяного штату, ставки на хореографа».
У нього в думці постійно звучала вимога показати протягом року, чого досягнув, а він, як професіоналіст, добре знав, що, починаючи з нуля, за такий час нічого досягти не можна, хоч усе-таки чогось протягом півроку домігся… А тут ще сталася біда. У нього в коліні вода появилася, от і місяць випав з роботи… Однак від вересня 1994 р. до травня 1995 р. він таки створив основу колективу і… дав перший концерт. Було це на День матері, тоді у Венґожеві ансамбль виконав два танці: «Раківчанка» і «Гуцулка». Отак почався «Черемош». В. Денека говорить, що ніколи не забуде, як «старі черемошани» принесли «новим» свої чоботи – всі в… болоті. Він їм: «Ви що, бульбу в них збирали?». Вони же: «А чого, у них вигідно збирається». Справді, чобіт не було, костюмів теж. Попередні учасники витягали їх з бабусиних скринь, котрі якимось чудом вдалося перевезти і приберегти в ході злочинної Акції «Вісла». Появилася й проблема з акомпаніатором. Але через якийсь час зголосився Володимир Гнап, колишній «черемошанець», який мав прекрасний голос. І він підтримав ініціативу.
У листопаді 1995 р. В. Денеці запропонували створити танцювальний гурт у Круклянках. Ось і постала група… «Черемошки» з окресленою ідеєю. Він же не відмовився. «Це, з думкою про майбутнє, мав бути супутній колектив, який би доповнював „Черемош”», – пояснює В. Денека.
Керівник ансамблю, окрилений першими успіхами, робив великі плани. У Венґожеві мав існувати юнацький «Черемош», у Круклянках – «Черемошки», а в Срокові – дорослий «Черемош», який складався би з учасників колишнього однойменного колективу, в чому допомагав Андрій Щуцький. Тоді було у Срокові шість пар дорослих «черемошан». Та не все сталося, як бажалося, однак венґожівський «Черемош» невтомно плив уперед, наперекір усім перешкодам.
«Черемош» стає лідером
Попередники нинішнього ансамблю – це хлібороби, вчителі, інженери, які мали серце, любов до рідної пісні і танцю, до прабатьківських традицій. І все ж таки, вони були аматорами. «Вони самовіддано робили прекрасну справу на чужині: як могли, як уміли, як дозволяли їм на це їхні таланти, – повертається до минулого В. Денека. – Я не можу порівнювати себе з першим „Черемошем”, тому що я вже прийшов як кваліфікований спеціаліст. Я собі не дозволяю випустити на сцену артистів, які танцюють, скажімо, гуцульський танець в українських костюмах з центру України, а дехто так робить. Я так вважаю, а нас цього вчили, що коли є багатоетнічна Україна – гуцули, бойки, лемки, є Слобожанщина, Поділля, Полісся, Херсонщина, Буковина, Полтавщина, то всі вони мають свої окремі особливості, нюанси як у піснях, так і в танцях. Їхні костюми зовсім інші, і на ці особливості треба дуже вважати, експонувати їх, щойно тоді на сцені, по виснажливих пробах, буде професійний ансамбль».
Приблизно після річного існування нового колективу його керівник відчув, що «Черемошеві» стає тісно, і що він сам не зможе далі існувати. Зі львівського досвіду В. Денеці запам’яталося, якою важливою справою є приєднання якогось гурту до вагомої, постійної, власними силами здійснюваної події – фестивалю, огляду, конкурсу, а не лише очікування на запрошення. Колектив мав сам організувати свій захід і запрошувати на нього інших виконавців. З цієї ідеї виник у Венґожеві 19 років тому Міжнародний фестиваль молодіжних фольклорних колективів національних меншин. Ось як В. Денека згадує початки цього популярного на весь світ задуму: «Я почав шукати формулу, як зробити щось вартісного. Поїхав я у столицю тодішнього Сувальського воєвідства і запропонував, що створю суто український культурний фестиваль, та почув у відповідь: „Тебе не зрозуміють, а якщо не зрозуміють, то й не допоможуть”. Казали: „Роби все, – лемківський, бойківський фестиваль, – тільки не український”. Чомусь тоді, вже в іншому устрої, був ще такий підхід до українців. Нині, після двадцяти років від того часу, цей підхід суттєво змінився. Тепер кажуть, а то й просять: „Роби, дій, працюй, твори”. На жаль, змінилося й інше. У людей нема вже тодішньої енергії, ентузіазму, емоцій, а може й нашого патріотизму стало менше в місцевих українців. Він уже помаленьку згасає. А як ми починали, він був дуже великий, на підйомі. Тоді можна було зробити все, але держава ще не дуже хотіла робити українські фестивалі. Тому ми придумали таку меншинну формулу: Міжнародний фестиваль молодіжних фольклорних колективів національних меншин і стартували 1995 року».
Це стало стимулом до розвитку ансамблю. Діти побачили рівень запрошуваних на фестиваль українських колективів з України і самі захотіли отак танцювати. Виникла й друга молодша група «черемошан», як майбутня підміна тим, що відходять чи то на студії, чи за роботою, чи з якихось інших причин. Задіяв і той фактор, що оці менші, як каже хореограф, почали наступати на п’ятки старшим, отже старші подвійно старалися танцювати якнайкраще. У цей час розпалася співоча група «черемошан» у Срокові, натомість дуже гарно розвинулися дитячі «Черемошки» в Круклянках, які ставали навіть кращими від венґожівського ансамблю «Черемош». Рівень колективу, як каже керівник, у таких умовах діяльності то піднімається, то падає, як синусоїда. «Піднесення відбувається тоді, коли прийдуть такі прекрасні діточки, як-от: Петро і Ярослав Дранки, Богдан Іванюра, Наталія та Іван Денеки, Ася і Петро Фешаки, Орест Стиранчак, Андрій і Роман Левкови, які і співали прекрасно, і танцювали, Ася Маковська, Корнелія і Михало Сидоровичі, Аня Платош, Аня Оринчак, Марта і Петро Гайдаші, Адам Качмар і багато інших, усіх – не вимінити… У «Черемоші» танцює вже четверте, а то й п’яте покоління. Оце були дійсно діточки, які хотіли вчитися завжди чогось нового. А я їм ще показував відео студії Вірського, як треба танцювати. Як вони дивилися на Вірського, то це ставало їхнім взірцем, і вони намагалися тягнути до цього рівня».
В. Денека переконаний ще й в тому, що не було б такого високого рівня ансамблю, якби не його колишній баяніст Степан Козак, який працював, зокрема, у львівському «Черемоші». Тоді, коли розпочав співпрацю з венґожівським «Черемошем», працював він у Комплексі шкіл з українською мовою навчання в Білому Борі. Протягом майже чотирьох років він приїжджав щоп’ятниці до Венґожева, ні більше, ні менше, а 600 кілометрів у дві сторони. «Якби тепер я комусь запропонував, щоб без жодної копійки заплати приїжджав допомогти, мене б висміяли, – сміється і сам Денека. – Ми йому повертали витрати за подорож, і ще колишні „черемошанки” Анна Перстинак та Анна Білас вареники нам постійно варили, бо я був тут сам, а родина – у Львові. Ми тоді, у 1997–1999 роках солідно підняли нашу танцювальну групу».
На перше п’ятиліття випустили «цеглинки» з написом: «„Черемош” був, є і буде», ансамбль просто зачарував своїм художнім рівнем усю публіку. Особливо гордилися ним венґожів’яни – українці і поляки. Денеці доводилось клопотатися про все: і про костюми, і про чоботи, і про техніку. Він і сьогодні дивується, як йому вдалося знайти гроші на чоботи для «черемошан». Під час другого фестивалю нацменшин сам він підійшов до тодішнього бурґомістра Венґожева Владислава Анхіма і голови міськради Тадеуша Ціборського та при всіх запронував, щоб вони купили ансамблеві чоботи. Бурґомістр – праві, а голова ради – ліві. Їм не було куди дітися перед численною публікою після дуже вдалого виступу «черемошан». І вони дали гроші на десять пар чобіт, а костюми пошито на кошти батьків.
Для тих, хто не знає, що «Черемош» таки венґожівський, здається, що він приїжджає з України. Так було й на останній «Бесіді східних культур» у Пасленку, коли дві польки не могли нахвалитися, а В. Денека мимохіть це підслухав, що ансамбль «з України» так професійно танцює і які-то в нього костюми. Вони навіть запитали його, з якого реґіону України цей колектив. Коли почули, що з Венґожева, не повірили, кажучи, що таких колективів тут нема. Це не єдиний такий випадок. Практично всі, хто бачив «Черемош» на сцені, переконані, що ансамбль з України. Це, на думку хореографа, свідчить про те, що вони про професійність колективу якнайвищої думки. І радіє: «Мені і членам ансамблю від цього дуже приємно. Ці похвали за професіоналізм – як мед на серце, хоч я добре знаю, що нам ще дуже багато треба, щоб дотягнутися до рівня України».
Плин часу некорисно діє на «Черемош». Хореограф зізнається безрадісно: «Аж серце болить, що так швидко треба прощатися з уже навченими дітьми. П’ять років, за моїми мірками, я їх вчу, корпус ставлю, показую, як правильно голівку тримати, щоб усе було рівненько, щоб не були згорблені, щоб правильно ручки тримали. На шостий рік починають танцювати, але тоді, як ті лелеки в теплі краї, відлітають хто до Варшави, хто в Ольштин, хто до Ґданська…. Двоє подалися за океан, танцюють у Канаді. Інші виступають в ансамблях Варшавської політехніки, Вармінсько-Мазурського університету чи інших… Я тих дітей готую для когось».
Комп’ютер чи гопак?
В. Денека вважає, що українські діти дуже здібні. Батьки повинні прищеплювати їм любов змалку, від колиски, до українського танцю, до української пісні, української культури, українського народу. Він каже: «Досі нам вдавалося, а нині чи то в мене роки вже на осінь повертають, чи я виснажився за оті двадцять років, а чи комп’ютерно-інформатична доба на це впливає, але щораз складніше заохотити і дітей, і їхніх батьків до копіткої праці в „Черемоші”. Ця доба міняє світогляди наших діточок, осмислення важливості і черговості вартостей. Весь час іде боротьба – танець, тобто мистецтво, чи комп’ютер з усіма небезпеками, які він несе з собою для юних умів».
Керівник ансамблю скаржиться, що вже нема такого вибору серед дітей, як бувало раніше, хоч малечі нібито фізично не меншає. Відлітають, в першу чергу, старші юнаки і юнки. Раніше до ансамблю плив постійний потік дітей, тепер залишилася старша група і маленька підготовча група, п’ять пар. Він вважає, що це надто мало. У маленьких містечках і навколишніх селах основним заняттям дітвори є футбол, і батьки на це годяться, байдужіючи до рідної культури, не відчувають потреби ані обов’язку продовжувати її, плекати прабатьківські традиції, бо без них уже не будемо українцями, та й поляками не станемо.
Найбільшу загрозу керівник ансамблю вбачає в цифровій добі: «Повторюю всім батькам, що це зараза, хвороба, яку часто неможливо вилікувати. Закликаю приводити дітей на репетиції, щоб вони могли фізично займатися. Хай це буде спорт, музика чи танець або спів. Важливо, щоб малечу відірвати від того комп’ютера. Це одна з наших цілей, а інша – це пам’ятати, що ми все-таки є українцями, що ми це винні нашому народові і тим молодим героям, які нині віддають життя за Україну».
Останнім часом «Черемош» приваблює щораз більше й більше юних поляків, які хочуть танцювати в українському колективі. Крізь призму двадцяти років існування ансамблю, він змінив на краще серед поляків думку про українців, накинуті більшовиками фальшиві стереотипи, – впевнений В. Денека, – так, зрештою, як це зробила «Горпина», «Беркут», «Думка», «Гопак» чи «Еней».
Хоч українці трохи менше цікавляться участю своїх нащадків в активному українському культурно-творчому житті та діяльності, В. Денека переконаний, що звіт з двадцятирічної діяльності колективу «Черемош» розбудить зацікавлення українських громад своєю культурою і заохотить до активної в ній участі. Бо тільки так можна зберегти своє українство, свою національну гідність здаля від рідного краю. ■
