Через рідну мову пізнаваймо себе!

Розмовляла Анна ВінницькаКРИНИЦЯ2012-06-29

{mosimage}

Розмова з учителькою української мови з Мястка Мирославою ПРИХОЖДЕНКО

Згідно з даними Українського вчительського товариства, нині 75% загальної кількості наших учнів – це діти, які українську мову вивчають саме у міжшкільних пунктах.
Як на мене, пункти навчання української мови в Польщі – це дуже потрібна форма, перш за все вони дають можливість дійти до тих дітей, які з різних причин не можуть навчатися в українських школах. Саме завдяки цим пунктам діти мають контакт не лише з українською мовою, але й літературою, історією, – загалом культурою та тим, що пов’язане з нашим народом.
Зрозуміло, навчання в пунктах не є досконалою формою: цю роль насамперед виконують школи, – однак у цих же пунктах маємо можливість доходити до кожного учня. Для цього кожен вчитель модифікує свою програму навчання, щоб вона приносила якнайбільшу користь для учнів: зрозуміло, вона мусить бути згідною з польським освітнім законом.
Пункти навчання – це добра база для українських шкіл, найчастіше бо діти, якщо навіть підуть до української школи, то спершу навчаються саме в пунктах. Тут пізнають азбуку, вчаться писати й читати українською мовою, засвоюють підвалини української літератури, географії чи історії, які у зрілому житті неможливо переоцінити. Крім того, в пунктах відбувається національне виховання – діти говорять українською мовою, співають пісні, читають напам’ять вірші, а все це впливає на їхнє патріотичне виховання. Школа не мусить тоді з нуля починати роботу з учнем. Але не всі діти згодом продовжують навчання в українських школах – тому, попри всі недоліки такого навчання, потрібно розвивати роботу в пунктах. Однак буває, що працю вчителя в пункті не цінують, а для багатьох учнів – це єдине джерело знань на українські теми.

З якими найбільшими проблемами зустрічається вчитель у пункті навчання української мови? Дуже часто можна почути, що він – осамітнений, залишений сам собі.
У своїй праці вчитель може розраховувати на поміч методистів української мови. Якщо йдеться про Помор’я – то української школи в Білому Борі. Треба лише туди звернутися. Натомість коли говорити про проблеми, то кожен учитель має свої, бо кожен пункт насправді працює по-іншому, різні в нього відносини з місцевою ланкою ОУП, яка мала б сприяти в навчанні. Проте всі пункти поєднує мала кількість учнів. Це не стосується виключно українських дітей, бо це загальна польська тенденція. Але це явище у нас ще більш посилюється, оскільки не всі батьки посилають своїх дітей на навчання рідної мови – тож буває, що з огляду на малу кількість учнів неможливо створити відповідну групу. Попри посилену працю з батьками, на жаль, не завжди вдається притягнути всіх дітей до пункту, не кажучи вже про школу. Коли порівнюю кількість учнів, скажімо, десять років тому й тепер, то статистика виявляється безжалісною. Тому у своїй праці вчителі не можуть обминати мішаних подружжів – потрібно їх заохочувати, щоб діти захотіли ближче пізнати мову та культуру одного з батьків, це ж – їхнє багатство. Бо коли не працюватимуть пункти навчання, під загрозою стане майбутнє українських шкіл, а згодом – будучність громади як такої. Праця з дітьми є справді дуже важливою: якщо змалку батьки та вчителі не прищеплять у дитини любові до рідного, то важко сподіватися, що така любов зародиться в зрілому житті.
Слід пам’ятати, що заняття з української мови в пунктах відбуваються в післяобідню пору, тому вчитель мусить подбати, щоб вони насамперед були змістовними, не перевантажували і так уже втомлених дітей. Певного роду подякою за вкладений труд як вчителя, так і учнів, є виступи, під час яких діти не соромляться говорити, хто вони. Особисто намагаюся теж компенсувати їхню працю хоча б організовуючи різного роду екскурсії – цього року місцевий гурток ОУП написав проект і роздобув кошти, завдяки чому за невеликою додатковою оплатою діти, які навчаються української мови та релігії, нещодавно побували на дводенній екскурсії шляхом поморських замків. Бо ж пам’ятаймо, що сьогодні дітям пропонується різного роду додаткові заняття – і тому українська мова, крім того, що вона рідна й обов’язкова, ще має бути й цікава.

У пунктах навчання вивчають не лише українську мову: дуже часто його вчитель та учні є рушійною силою культурного життя. Чи це не заважає нав чальному процесові? Або по-іншому: чи на вчителів не спадає надто багато? А може якраз навпаки, це допомагає у вчительському ділі?
Кожен учитель, який працює в пункті навчання, повинен розуміти, що це специфічна праця – бо ж не можна відмежувати навчання української мови від культурного життя нашої громади. На мою думку, ми повинні якнайбільш змістовно передавати своїм учням знання з літератури, географії, історії України, але насамперед культурну спадщину нашого народу. Все потрібно вміло поєднати для того, щоб дітей, з одного боку, заохотити до присутності на уроках української мови, а з другого – не перевантажувати учнів додатковими заняттями.
Тому дуже доброю формою праці з дітьми є саме підготовка різного роду інсценізацій для виступів. Якраз у Мястку протягом року діти мають можливість виступати кілька разів – і, думаю, роблять це з охотою, так як через свою працю на уроці української мови мають можливість показатися назовні. Учні усвідомлюють, що їхні знання української мови та загалом української культури таким чином оцінює не лише вчитель та інші діти, але взагалі широке коло людей. Це, з одного боку, дуже часто породжує стрес, однак з другого – є певною формою нагороди.
Вважаю, що різноманітні виступи – це добра форма навчання живого слова. Беручи участь у концертах чи фестивалях, діти мають можливість відчути себе у більшій групі. Діти бачать, що вони не осамітнені, що інші також працюють. Завдяки виступам можемо представляти нашу культуру іншим національностям: тому ми не обмежуємося виступами виключно перед українською громадою. Дуже часто свої вміння представляємо польській публіці – хоча б у місцевому будинку культури. Неодноразово ми виступали в школі, до якої приписаний пункт навчання української мови. Таким чином у наших дітей зароджується відчуття гордості, що вони українці, – оскільки польські школярі з захопленням сприймають їхні виступи. Діти ще й розпитують про наші національні атрибути, вчаться тоді нового, бо кожен виступ наших малят характерний тим, що він побудований саме на українській основі, – діти виступають рідною мовою, дуже часто одягнені в народні строї.
Завдяки виступам маємо можливість показати українську культуру ширшій публіці, яка справді нами цікавиться. Виходячи назустріч цьому зацікавленню, я проводила відкриті лекції української мови, на які приходили вчителі з польських шкіл зі своїми учнями – для того, щоб довідатися більше про українців. Згодом цих людей можна було побачити в Центрі української культури, який діє при нашій церкві, а то й у самій церкві. В цьому ж центрі ми організували зустрічі, на яких розказували про наші звичаї, зокрема вишивання, писання писанок. Для поляків наші учні часто є першими, які вміло представляють багатство української культури назовні.

На жаль, як би ми не професіоналізували громадські середовища, спільнотам меншин не обійтися без суспільної роботи. Наскільки вчителі можуть розраховувати на підтримку батьків, чи існує розуміння того, що вчителеві потрібно допомагати?
Слід підкреслити, що без співпраці з батьками не було б ніяких результатів занять у пункті. Це ж насамперед батьки вирішують долю та існування пункту, дбають, щоб діти приходили на уроки української мови. Тому роль батьків – дуже велика і відповідальна. Вчитель без підтримки батьків був би осамітнений у своєму ділі. У Мястку батьки включаються в роботу пункту – допомагають у підготовці сценографії хоча б до казок, потім підвозять дітей на додаткові репетиції та концерти, а варто нагадати, що не всі проживають у самому місті. Крім того, коли Інтернет не був ще такий розповсюджений, на свій рахунок копіювали різного роду дидактичні матеріали: бо ж пункт навчання не отримує на це додаткових коштів. Для вчителя це неоціненна допомога. Багато хто з батьків – громадські діячі, тому існує розуміння того, що вчитель сам нічого не вдіє. Всі працюємо з думкою про збереження нашої ідентичності, отже мусимо між собою співпрацювати.

На думку Славомира Осінського, директора початкової школи № 47 м. Щецина, при якій діє місцевий пункт вивчання української мови, навчання національних мов додає школі престижу. Таким чином школа відкривається на мультикультурність, яку ми повинні спільно творити. Крім того, існування серед учнів представників нацменшин розвиває як самих учнів, так і школу. А як у вас складається співпраця?

Це дуже гарні слова. Я погоджуюся, що для школи – це престиж і реклама, оскільки вона може пишатися тим, що діти навчаються іноземної української мови, у випадку Мястка директор розуміє це. У мене немає ніяких проблем, що саме в цій школі відбувається навчання української мови, а навпаки – з дирекцією та вчителями у нас добрі відносини. Хоч навчання мови відбувається в приміщеннях, які в розпорядженні українців, то дирекція зацікавлена, щоб наші діти відвідували також школу. Для того ми організували в школі український куточок читача, в якому ознайомлювали польських малят з українською літературою, казками. У минулому, спільно з дітьми я готувала двомовну шкільну газетку “Пізнайко”, у якій поміщалися не лише інформації про Україну, але й конкретні завдання для польського читача. Таким чином ми втягували польських дітей у підготовку чергових номерів, оскільки намагалися виходити назустріч їхнім зацікавленням. На жаль, через брак часу та коштів газетка зараз не видається, але до ідеї, можливо, повернемося – вона же мала велику популярність і серед наших, і серед польських дітей. Крім того, це була добра нагода показати свої надбання іншим, бо, живучи поміж різних національностей, ми мусимо вміти ділитися власною культурою. А наша культура настільки багата, що маємо чим пишатися.
Уже декілька років загальноосвітній ліцей у Мястку співпрацює з середньою школою № 31 у Львові, а завдяки співробітництву протягом року польська молодь навчалася в нас української мови. Також польські школярі побували в Україні, а українські – в Польщі. Під час їхнього перебування мовою спілкування в Україні була виключно українська, а в Польщі – польська. Українські школярі, зрозуміло, відвідали пункт навчання – цікаво було спостерігати за нашими дітьми, які відчували справжню гордість від того, що вони – українці і тому намагалися якомога краще говорити літературною мовою. Кількаденне спілкування з українськими школярами принесло неймовірні результати.


“Наше слово” №27, 1 липня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*