Фейлетон Богдана Гука ■ ПОГЛЯДИ ■ №48, 2014-11-30
Цього року Україна, Польща та Росія опинилися в зоні кольорового протистояння. А докладніше – в сусідніх з Україною державах не всі хочуть визнавати кольори, які або є, або їм самим асоціюються з українськими.
Російська Федерація взагалі виступила війною проти національної та історичної символіки України. Там за синьо-жовтий прапор можна попасти у в’язницю. У Москві полюють на синьо-жовтий колір. Абсурд, однак у синьо-жовтих барвах станув на кілька годин один з найвищих будинків у столиці Росії.
У Польщі держава на законодавчому рівні не оформила переслідування синьо-жовтого, і все ж державні органи правосуддя працюють проти червоно-чорного кольору, який для них, замість бути червоно-чорним, конче має бути фашистським. Це після абсурду, коли жовтневої днини в Польщі, у підвалі перемиського супермаркету, тобто цим разом не так, як у Москві, але найнижче, як тільки можна, групка хлопців сфотографувалася з червоно-чорним прапором. Не один громадянин ідентифікував його, як неодмінно бандерівський і неодмінно фашистський. Кожен бачить те, що хоче бачити.
І далі. Росія. У серпні лінію електропередач у Москві робітники однієї фірми пофарбували у жовто-синій колір. От і російська поліція має роботу.
Польща. У середині 90-х рр. перемиські «патріоти» хочуть подати в суд відомий завод «Стоміль» з міста Дембиці. Привід – їх фірмові кольори червоно-чорні. Це – абсурд, але це ж і небезпечно.
Так-то можна спостерігати за війною, котра має свій другий фронт: вона точиться також у мозку людей. Це недобре. До Перемишля приїжджають журналісти з центральних видань. Журналіст з «Великого формату» Ґжеґож Шиманік замість думати й аналізувати, шукав націоналістів. Знайшов. Тепер уся Польща знає Перемишль, як місто двох націоналізмів, замість одного. Можливо, тут є і другий, той, що пов’язаний з Російською Федерацією, але тут завезення російської ідеології скривають під ширмою боротьби з ОУН.
Адже саме тут у лютому 2014 р., коли Майдан спливав кров’ю, на будинку українського Народного дому появився синьо-жовтий та біло-червоний. На початку березня хтось український прапор зняв.
Друга прикра ситуація. Варшава, 10 квітня. Книгарня неоконсервативного пресового видання «Газета польська» на вул. Свєнтокжиській. Входять два молодики, зривають синьо-жовтий прапор з підписами всіх сотників Майдану. Це був нещоденний прапор. Він свідчив про близькість правих польських та українських організацій, а попав до Варшави, як віддяка за репліку шаблі Пілсудського з часу польсько-українського антибільшовицького та антиросійського фронту 1920 р. Власник книгарні повідомив поліцію. Злочинців не виявлено.
Кандидат в мери Перемишля Мірослав Майковський сказав журналістові з «Великого формату», що не погоджується з названням вулиці іменем владики Йосафата Коциловського. Гм, вулиця – невже цього не замало? А єпископська палата? Владика мешкав тут майже 30 років, вона безпосередньо пов’язана саме з ним. Мабуть, розібрати б… Так?
Ідемо далі: українські прізвища. Що з ними? В Перемишлі рясніє від українських прізвищ. Це особливо добре було видно в передвиборчий час на афішах самоврядних виборів. Ось вони тільки у двох виборчих комітетах Роберта Хоми і Рафала Олешка, людей з однозначно українськими прізвищами: Берестецький, Благутяк, Блащишин, Бурдяк, Гаврись, Гнатик, Жеребець, Демко, Киселичка, Лаврецький, Кліщевич, Костеркевич, Лисикевич, Мисакевич, Осідач, Таляга, Шеремета. У виборчому комітеті, на мій погляд, не менше як половина прізвищ – українські. Що з ними робити? Змінювати? Адже тільки око «спеціаліста» з національного питання добачить, скільки в цих прізвищах біло-червоного, скільки синьо-жовтого, а скільки червоно-чорного кольору. Якщо хтось добре попрацює, то почнеться сеґреґація мешканців міста за прізвищами.
А стадіони? У Перемишлі кілька років тому був напад на молодих українців, які прийшли зі своїм національним прапором на матч між командами з України та Польщі. Недавно на матчі варшавської «Легії» з «Металістом» у Києві появився прапор, який вказував на те, що Львів і Вільно – це польські міста.
У неділю, 2 листопада, під цвинтар у Грушовичах коло Перемишля під’їхав автомобіль (свідки бачили ряшівські реєстраційні номери). З нього вийшли молоді мужчини і зірвали синьо-жовтий прапор із постумента на могилі членів українського антикомуністичного підпілля. В сусідньому селі Гаях викинули його в придорожній рів.
Чи з цього можна зробити якісь висновки? Мені до них далеко. Це стара психологічна істина: як захочу, побачу все, що лише захочу. Та чи варто аж так хотіти? ■
