Диякон Петро Сивицький ■ ПОДІЇ ■ №27, 2016-07-03
До роковин Волинської трагедії
Відкрите звернення до проводу Польської держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства від 2 червня 2016 р. є черговим у довгому вже ряді схожих документів, присвячених українсько-польському примиренню. Щоб нагадати собі, скільки вже подібних заяв побачило світ, варто зазирнути в бібліотеку сайту seminarija.pl та на сайт Ініціативної групи «Першого грудня» 1-12.org.ua. А це ще далеко не все – там нема, напр., документів діалогу на міждержавному рівні, зокрема заяв президентів обох країн.
Уже пролунало багато слів за цей період від 1987 р., коли в контексті близьких тоді святкувань у Римі Тисячоліття Хрещення Русі відбулися дві зустрічі ієрархів У(Г)КЦ на чолі з Блаженнійшим Мирославом-Іваном Любачівським та РКЦ з Польщі під проводом Примаса Юзефа Ґлемпа. І хоч, з одного боку, здається, що все це не було даремним, однак мене не покидає думка, що суспільна атмосфера щодо такого роду жестів кращою не стала, бо не змогли вони рішуче вплинути на зміну взаємин між нашими народами. Навіть, якщо ці жести і мали позитивний вплив, то він і так виявився слабкішим від загальних неґативних тенденцій.
Друга теза – це моє особисте враження. Першу ж проілюструю цитатами. На зустрічі єпископів 17 жовт-ня 1987 р. кард. Любачівський спершу нагадав про жест польських ієрархів з 1965 р., коли cała Hierarchia Polski (…) wyciągnęła braterską dłoń do Episkopatu i Narodu Niemieckiego na znak przebaczenia, pojednania i miłości, – а відтак заявив: również i my, Hierarchowie Ukraińskiej Cerkwi Katolickiej (!) wyciągamy braterską dłoń do Braci Polaków na znak pojednania, wzajemnego przebaczenia i miłości. Кардинал Ґлемп у своїй промові сказав виразно: Jesteśmy winowajcami wobec Was, Bracia Ukraińcy, bo nie umieliśmy nauki wynikającej z Chrztu świętego wprowadzić w życie, – а потім процитував уривок вірша Богдана Залеського, де говориться про кривди, заподіяні українцям «ляхами».
Можливо, це наслідок дуже малої розповсюдженості цих промов у тодішньому польському суспільстві та ще й того, що колись не було Інтернету, проте я не помітив якогось великого обурення ні асиметрією (кард. Ґлемп визнає польські провини, кард. Любачівський «простягає руку»), ні співставленням листа польських ієрархів до німців зі зверненням українських владик у сторону поляків.
Пройшли роки і фразу «Прощаємо та просимо прощення» в заявах українців стали коментувати численні поляки в дусі, який можна охарактеризувати цитатою з інтерв’ю Львівського митрополита РКЦ Мечислава Мокшицького: (…) episkopat greckokatolicki mówi «przebaczamy i przepraszamy». Przebaczać może osoba pokrzywdzona – tak jak episkopat polski powiedział swego czasu «przebaczamy» do episkopatu niemieckiego. Jest to sformułowanie, które nadchodzi nie z tej strony. Przebaczać może episkopat polski, przebaczać mogą pomordowani czy ich potomkowie (сайт deon.pl, 3 травня 2013).
Автори Відкритого звернення з 2 червня ц.р. врахували (свідомо чи ні) цю позицію і висловились так ось: Просимо прощення за вчинені злочини і кривди – це наш головний мотив. Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, – це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння. Мені здається, що цієї зміни ніхто з польських оглядачів не помітив, а навіть якщо й помітив, то не надав їй жодного суттєвого значення. От інша стилістика і все…
Поміченим – у позитивному сенсі – став інший фраґмент Відкритого звернення, у якому читаємо (синтаксис ориґінальний!): Польській думці належить повною мірою прийняти самобутність української національної традиції як справедливу і гідну поваги боротьбу за свою державність і незалежність (про схоже і я писав – див. ruthenus.blogspot.com від 14 квітня 2011). На це відгукнулися у своїй репліці парламентарії правлячої партії «ПіС», пишучи зокрема: W pełni uznajemy nie tylko wartość obecnej ukraińskiej państwowości, ale też odrębnej ukraińskiej myśli i czynu niepodległościowego. Uznajemy za słuszną i zrozumiałą wielowiekową walkę Ukraińców o prawo do swobodnego rozwoju kulturalnego i państwowego. Чи зверне на це свою увагу український адресат цих слів? Здається, це перша така заява з боку «ПіС», досить відважна, пам’ятаючи, що ця «багатовікова боротьба» була спрямована і проти Польщі. Та сумніваюся, чи ці слова знайдуть в Україні якийсь відгук.
На мою думку, найбільший мінус Відкритого звернення полягає в його відірваності від життя українського і польського суспільств. Автори просять у поляків прощення, засуджують убивства мирного населення. Та чи це в них тривка настанова, яку показують і в Україні, чи лише такий собі «експортний товар»? Принаймні щодо декого з підписаних можна мати сумніви. Що ж стосується суспільного життя в Польщі, то аж смішно читати ці звернення до польських політиків, щоб не допустили «незважених політичних декларацій». Підписані під Відкритим зверненням не розуміють (?), що парламентські ухвали – це сенсація щонайбільше одного дня. Наступного ранку їх забувають всі, крім безпосередньо зацікавлених середовищ. До того ж, не знають (?), що 7 жовтня ц.р. (випадковий, але все-таки збіг, бо цього же дня відзначатиме своє 64-ліття В.В. Путін) у польський кінопрокат входить фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Ця стрічка може мати – і, певно, матиме – більший суспільний резонанс, ніж мільйон (!) ухвал парламенту. Люди, що переживають малий дощик, коли на обрії – цунамі, смішні. Правда, нам тут, у Польщі, сміх цей і так завмирає на вустах, адже цунамі якраз у нашому напрямку суне. Єдина втіха, що ми як громада вже й не таке пережили.
Отак закінчується, на мою думку, епоха українсько-польських заяв, декларацій, звернень. Вони вже себе вичерпали і переходять у стадію пустого ритуалу. Очевидно, політичний і навколополітичний світ ще їх випускатиме, проте без переходу до наступного, дієвого вже етапу – вони втратять і ті мізерні рештки значення, які ще мають. Парафразуючи старозавітного Проповідника: є час декларувати і час діяти. Нині слід би вже перейти до того другого.
Що саме робити? Дозволю собі повернутися до ідеї, яку я висловив у статті «Блаженнійший Святослав на Х Ґнєзненському з’їзді» («НС» № 13, 27 березня ц.р.). Отримала вона своєрідну підтримку з боку Луцького римо-католицького єпископа Віталія Скомаровського, який 15 червня ц.р. звернувся до духовенства інших конфесій з закликом посприяти віднайденню всіх місць стихійних поховань жертв «Волинської трагедії» з метою справити їм належний християнський похорон. Як пише владика Латинської Церкви, нашим християнським обов’язком є подбати про те, щоб загиблі наші брати і сестри, тіла яких у поспіху чи недбало присипано землею, були належним чином поховані на кладовищах. Віддаючи шану кожній жертві тих ганебних подій нашої спільної історії, ми тільки так зможемо сприяти примиренню, загоєнню давніх ран та побудові добрих відносин. Це саме те, що і я пропонував би зробити, тільки в ширшому обсязі. По-перше, не лише у Волинській області, але обабіч польсько-українського кордону, по-друге, стосовно жертв усіх національностей, по-третє, я б це бачив як довготривале явище, тобто не лише перезахоронити чи впорядкувати місце поховання, відправити раз релігійні обряди і піти, але по можливості продовжувати опіку над могилами і молитву за похованих. Таким чином процес примирення міг би вийти з рамок офіційно-декларативних і стати дієвим. З другого ж боку, якщо таким ініціативам громадськість (чи з одного, чи з другого боку кордону) чинитиме опір, то це стане явним доказом фіктивності всіх дотеперішніх урочистих декларацій про прощення і примирення.
На кінець ще кілька слів про роль Церков. На жаль, т.зв. історичні конфесії (римо- і греко-католицизм, православ’я, протестантизм «першої Реформації» – лютеранство, кальвінізм) мають певну схильність надавати надмірну вагу дочасним, світським цінностям зі шкодою для основ їхньої християнської ідентичності. Ми радо і слушно засуджуємо плазування православних ієрархів перед царями і генсеками, але чи наш ідеал «Церкви, яка завжди з народом» вільний від аналогічних небезпек? Якраз офіційний діалог УГКЦ – РКЦ, а зокрема в останні роки, показав, як Церкви, котрі в ідеалі повинні б мати єдину, базовану на Євангелії, позицію щодо трагічних подій і злочинів минулого (без огляду на те, хто і коли був жертвою, а хто катом), сковані «національними інтересами». Може й тому резонанс офіційних заяв такий невеликий, що вони не є свідченням єдиного євангельського духа, а плодом переговорів «церковних дипломатів» двох сторін? Від Церков слід чекати, перш за все, вірності Христові та Євангелії, а також готовності бути «знаком спротиву», а не тільки плисти собі у фарватері національної чи державної політики. Моя ж Українська греко-католицька Церква, зокрема, могла б, напр., вивчити можливість проведення беатифікаційних процесів мучеників, які загинули з рук упівців чи то за критику злочинів, чи за відмову перейти у православ’я. Вважаю, що це було би внеском у процес примирення куди більшим, ніж усі паперові декларації, разом узяті. ■
