Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №17, 2017-04-23
Польський спосіб мислення про Україну тісно переплетений з історією. Зокрема по правому боці суспільно-політичної сцени. Це часто суперечить тому, як мають виглядати відносини між сусідами. Варто постійно пригадувати, що в такій конструкції чомусь загрозу з боку Москви ніхто не бачить, або її обминають чи применшують, а Києву «приклеюють» усе якнайгірше.
У центрі такої риторики віддавна залишається постать Степана Бандери і нібито загроза з боку українського націоналізму. Цікаво, що закиди в радикалізмі випливають з держави, де кілька тижнів тому націоналісти під вигуки: «Тільки католицька Польща!» чи «Молоді, активні, радикальні!» йшли на прощу на символічну для польського католицизму Ясну Гору в Ченстохові. Усілякі польські дослідники небезпечних явищ над Дніпром чомусь ані словом не згадали, що в сотнях рук тих прочан горіли смолоскипи. Атмосфера цього заходу пригадувала все те, що відбувалося в Німеччині разом з приходом нацистів до влади і пізнішу трагедію ІІ Світової війни. З іншого боку, неважко собі уявити, якою була б доля молодого українського студента у футболці з тризубом, котрий випадково потрапив у поле зору учасників цієї смолоскипної ходи. А така ситуація не конче мусить бути віртуальною, оскільки як у інших містах, так і в Ченстохові молоді міґранти рятують з демографічної кризи різні вищі навчальні заклади. Але, певно, для багатьох усе «смолоскипне» – своє, рідне і лише тому не таке небезпечне, як у сусіда. Там – це зовсім інша ситуація. Там радикали настільки сильні, що можуть блокувати «шедеври» польського кіно. Саме на таку проблему якийсь час тому в інтерв’ю для тижневика «wSIECІ» вказував популярний польський композитор Кшесимир Дембський, близькі якого загинули на Волині. Сам Дембський, як відзначав, передбачував, що українцям може не сподобатися фільм «Волинь» Войцеха Смажовського, але не сподівався, що продукція в Україні буде заборонена для публічних презентацій і прокату. Він вважає, що це явний доказ того, що над Дніпром «постнаціоналісти» мають силу. «(…) Як видно, вони не лише міцні, але також високопоставлені в державній адміністрації», – говорив Дембський, коментуючи заборону проекції «Волині». Авторові цих слів, звичайно, не заважало, що стрічку Смажовського в Україні розкритикували відомі історики, інтелектуалісти, письменники чи громадські діячі, які від років працюють задля українсько-польського діалогу та примирення. Тут, як завжди, вигідніше поставити по другому боці просто 
націоналістів. Проте на безрефлексійність щодо фільму «Волинь» страждають не лише праві мас-медіа чи нащадки жертв польсько-українського конфлікту. Нещодавно стрічка була додатком до ліберального тижневика «Polityka». Редакція інформувала, що продукція отримала звання «Фільму 2017 р.» і товстим друком написано: «Цей фільм треба побачити». Чи цього роду маркетингові лозунги просто не забетонують поле для будь-яких нюансів і критичного огляду? Здається, що так само погане те, що робиться це у відкритих на українців та Україну колах.
В інтерв’ю з К. Дембським є ще один знаковий момент у підході до польсько-українських відносин. Оце журналіст стверджує, що батьки Дембського постійно, починаючи від 1943 р., втікали від українців, але ті «несподівано їх дістали в Ґурках-Нотецьких» (село в Любуському воєводстві, Польща – ред.). Як після цих слів розвивається дискусія? Дембський говорить: «У рамках Акції „Вісла” туди потрапили переселенці з Бещадів». І все. У цій відповіді вже ні разу не буде про українців, а лише про батька, який перекладав там для росіян, що відбирали дітей у німецьких жінок, згвалтованих солдатами Червоної армії. Де тут грізне «дістання українцями»? Чи травмою для Дембських мала бути просто зустріч з брутально вигнаними з власних домівок українцями? А, може, йшлося про те, щоб до українців знову-таки приклеїти трохи більшовицької жорстокості? Важко знайти інше пояснення примітивних маніпуляцій. До меж мистецтва тими останніми оволодів кс. Тадеуш Ісакович-Залеський. Цій постаті на шпальтах «Нашого слова», можливо, надто часто приділена увага, але це, однак, своєрідний барометр і переповідувач «трендів» в антиукраїнському середовищі. І тому варто бути ознайомленим з його діяльністю. Один зі свіжіших публічно-медійних виступів духівника – інтерв’ю для правоорієнтованого тижневика «Do Rzeczy» з початку квітня. Очевидно, нема сенсу переказувати повністю сумнозвісний аналіз кс. Ісаковича-Залеського, але дещо заслуговує на увагу. Не йдеться про загальновідомі думки духівника щодо Волинської трагедії чи биття на сполох у зв’язку з сучасним українським націоналізмом. Більш цікаве те, що духівник свої історичні тези послідовно збагачує сумнозвісною геополітичною аналітикою. І так, на його думку, польська влада весь час піддається вимогам української сторони, стратегічно не отримуючи нічого взамін. Від польського податника проливаються в Україну мільйони злотих, за що, на погляд кс. Ісаковича-Залеського, «не купуємо підтримки, але підтримуємо розвиток бандеризму». Духівника дратує також те, що всі погодилися з тим, що за атаками на консульство в Луцьку і польські місця пам’яті стоїть російська сторона, хоч не доказало цього жодне слідство. У цій самій розмові він стверджує водночас, що голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, який засудив нищення польських пам’ятників, зробив це, бо мусив. «Тож порушник не виявить своєї вини», – каже духівник, тим самим без жодного слідства і сумнівів кидає підозри в бік В. В’ятровича. Ксьондз Ісакович відомий і таким ствердженням, що в Польщі слід боятися не лише ісламського тероризму, але й українського. «Маємо 1,5 мільйона імміґрантів з України. Це величезна меншина, якої не дасться у швидкому темпі асимілювати», – стверджує в інтерв’ю духівник. І тут, мабуть, найбільше проявляється тотальний парадокс та абсурдність. Бо людина, заслужена для руху «Солідарність», прямо відноситься до риторики тоталітарної влади. Адже ті самі слова щодо українців про необхідність асиміляції стояли в офіційних документах комуністичних авторів Акції «Вісла». Часи міняються, але Українська повстанська армія чи український націоналізм у Польщі залишаються контекстом для проявлення справжнього ставлення до українського народу. Обережного, зверхнього і колоніального ставлення. Знову-таки можна прийняти, що це марґінальна позиція. Але не дасться заперечити, що вона є. І з марґінальністю теж не все однозначно. Сам кс. Ісакович говорить, що він – «приватна особа». Тому дивується широким публічним резонансом його думок. Це очевидний цинізм, бо духівник має широкий доступ до мас-медіа й може креувати спосіб думання та настрої. Критикуючи або відверто підтримуючи окремих політиків, він водночас прекрасно знає, що як лідер кресових середовищ є важливим і часто бажаним, з огляду на різні вибори, партнером для тих же політиків. Сьогодні посередньо їм говорить, що оплата за виборчий голос – це гострий підхід до України. А відомо, що в політиці виборчий голос – це завжди дефіцитний товар, вартий чи не кожної ціни. І в цьому є загроза для польсько-українських відносин. ■
