Ігор Щерба, Володимир Романчук ■ ГРОМАДА ■ №9, 2016-02-28
60 років українського організованого життя в Польщі
Українська громада в Польщі відзначатиме цього року ювілей, відколи після проби комуністів розігнати її «під чотири вітри» знову почала бути спільнотою, а ми знову почали жити в одному національному довкіллі, хоч і в Польській Народній Республіці (PRL).
Чи сьогодні, у 60-ту річницю, ми маємо привід до радості? На мій погляд, ні. Скоріш за все, нам треба поставитися до цього ювілею, як до тривожного дзвінка.
Минає 69-та річниця депортації, виростає третє покоління нащадків переселенців. Вигнанці 1947 р., як видно з останньої сторінки «НС», відзначають свої 80-ті, 90-ті роковини з дня народження. З одного боку, в «Нашому слові» пишемо про рекордні та багатолюдні дитячі фестивалі, з другого, – це не перекладається на участь уже свідомої української молоді в житті громади. Щораз частіше лунають заклики до санкціонування присутності польської мови в церковному і громадському житті, а також українських ЗМІ. Незабаром можемо опинитися в ситуації бездіяльної «меншості серед меншості», коли як автохтонна нацменшість розчинимося поміж сотнями тисяч заробітчан з України.
Які ліки потрібні нам на цю нашу недугу? Здається, треба нам повернутися до коріння, як тепер мудро говорять – перезавантажитися.
Відзначаючи 60-річчя від започаткування Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), гортаємо пожовклі сторінки тижневика «Наше слово». Висновок один – здається, що сьогодні нам потрібно хоч частково привернути тодішній національний ентузіазм у громаді. В чому це полягало ?
У тодішній Народній Польщі почав віяти вітер відлиги. З тюрем на хвилі амністії почали виходити на волю ті, кому інкримінували буржуазний націоналізм, тобто учасники збройного підпілля на території Польщі. Розсіяні від Щецина та Вроцлава аж по Елк знедолені горем українці 1956 р. почали відроджувати родинні зв’язки, розшукувати одні одних, наново гуртуватись, єднатися з тими, що опинилися в Канаді або США. Листування було під контролем, однак воно все ж було. Тодішнє Управління безпеки (УБ) звітувало: «У домі фіґуранта (так держ. органи називали людину, за якою стежили – ред.) з нагоди свят відбулася лібація, під час якої учасники співали українські пісні». Стукачі не могли зрозуміти української вдачі – за найгірших обставин люди гуртуються і хочуть співати. На пожовклих фотографіях з початку 50-х років бачимо, що в забутих Богом селах громадську активність започаткували самодіяльні хори і театральні гуртки. Це були найпростіші форми культурного самовияву тодішніх українців. До того не треба було ніяких засобів – вишиванки люди привезли «з дому», як тоді говорилося. Започатковано також «напівпідпільну» роботу вірян та священиків УГКЦ.
Уже в час УСКТ національний ентузіазм громади підсилювали активісти, а так само редактори «НС», які їздили в так званий терен, щоб зустрітися з громадою з метою зміцнення національного духу (нехай і радянського зразка).
Сьогодні нам необхідно відродити такий всеохопний національний ентузіазм, піднесення в громаді, хоч уже без ніякого прикметника. Ми тоді мріяли про незалежну Україну, нині мріємо, щоб Україна втрималася, вижила від ударів ворога.
І ще один аспект тодішньої уескатівської дійсності. Це згаданий раніше постійний нагляд комуністичних спецслужб, полювання на неправомислячих. Наші українці, особливо ті, що пройшли через катування в комуністичних тюрмах, ставилися до цього явища досить поблажливо. Не треба лякати ляканих, – говорили. З розповідей відомо, що часами працівники УБ «у справах» приходили до чиєїсь хати, а господиня ввічливо питала: «Може вам, пане, чаю заварити?»
Нюанси цієї штатної та «позаштатної» праці лідерів УСКТ загалом були. А народ нишком, підсміхаючись під вусом, говорив про них: «Може, він і негідник, однак вміє повести себе серед культурних людей».
Саме про такі нюанси організованого українського життя розповідає багатолітній активіст ґданської ланки УСКТ Володимир Романчук. (Ігор Щерба)
Треба стидатися за уескатівський «бетон»
Мене обурює такий стиль висловів Євгена Кохана та Олександра Гнатюка («НС», № 46, 15.11.2015 р. та «НС», № 50, 13.12.2015 р.), ніби вони були насправді патріотично настроєними активістами УСКТ і могли потерпіти за свою активність на цій ниві.
О. Гнатюк говорить, що вони дуже добре знали про те, що влада може вдарити по них, а Є. Кохан запевняє, що був щирий у своїх поглядах і підтримував усіма способами українських активістів у рядах організації. Це неправда, бо я багато пам’ятаю з тих часів, бо був тоді членом керівних органів УСКТ.
Пам’ятаю реакцію тодішнього керівництва Українського суспільно-куль-турного товариства на факт виникнення незалежної профспілки «Солідарність». Є. Кохан наголошує, що «з тим, що надходило, треба було змиритися», а О. Гнатюк запевняє, що всі державні переміни відбулися природно, без ніяких перешкод, і лідери УСКТ мовчазно акцептували той факт. Це теж неправда.
Ще до введення «воєнного стану» і пізніших подій як у державі, так і в нашому товаристві, врізався в мою пам’ять ще один факт, який показує активність Є. Кохана. Згадаймо, як восени 1980 р. після того, як була визнана владою незалежна профспілка «Солідарність», у Сеймі ПНР промовляв ген. Влодзимеж Оліва. Перед здивованими депутатами і телеглядачами в Польщі він почав розмахувати якоюсь карткою і викрикував, що, мовляв, тут є аґітаційний листок українських фашистів, а це означає, що в країні бандерівці знову підносять голови.
Після такої заяви з високої трибуни Сейму Польщі в нас відбулися збори Головного правління УСКТ. Є. Кохан витяг таку саму летючку і піднесеним тоном сказав, що якісь ворожі націоналістичні елементи намагаються ском-прометувати Українське суспільно-культурне товариство. Він говорив настільки самовпевнено, ніби знав, хто автор цієї летючки. Пам’ятаю, що ця летючка була написана жахливою українською мовою, просто безграмотно. Опісля почалася дискусія про те, хто міг би бути автором цього тексту. Почав Григорій Боярський, а всі учасники погодилися з тим, що це, напевно, груба провокація. Згодом (певно, безпосередньо з джерела у владних структурах) нам передали вістку, що після проведеного аналізу документа, виявилося, що летючка була надрукована в державній військовій друкарні (WZGraf). Отже, це була політична провокація проти нас аж на державному рівні!
А пізніше що воно таке було? Товариський суд УСКТ судив наших активістів. О. Гнатюк каже, що тоді, якби ми нічого не зробили, тодішня влада обійшлася б брутальніше з нашими активістами. Нехай вони розкажуть нині, за які провини притягнуто до судової відповідальності наших активістів.
Я дуже добре усе це пам’ятаю, бо ж був я тоді членом Товариського суду УСКТ. Всі події, пов’язані з тими часами, донині мене хвилюють. Події 1981 р. – це була звичайна політична чистка активістів організації.
Після введення воєнного стану лідери УСКТ їздили до різних міст і вишукували у списках інтернованих наших активістів – членів УСКТ. Знаю, що працювали дві групи для проведення чистки. Групою, яка оперувала у північних районах Польщі, керував Є. Кохан, у південних – Г. Боярський. Під час однієї зустрічі в домівці УСКТ Є. Кохан заявив, що він у цих справах уже три рази приїздив до Ґданська.
Ми тоді зрозуміли, що головна мета цих поїздок – виключити неблагонадійних членів з рядів УСКТ. Через кілька місяців керівники товариства скликали засідання Товариського суду та Пленум Головного правління товариства (див. «НС» № 13 за 1982 р. – ред.). Пам’ятаю, це було влітку 1982 р. Я вважаю, що це Є. Кохан довів до виключення з лав УСКТ на Ольштинщині своїх тодішніх опонентів – між іншим студентів Вищої педагогічної школи в Ольштині. Про те, що рішення Товариського суду не були незалежні, засвідчує той факт, що лідери УСКТ були присутні на засіданнях, а це, на мою думку, творило атмосферу негласного тиску і впливу на рішення суду. Цікаво, що з товариства тоді не викинули Володимира Мокрого, бо за ним, попри все, муром стали лемківські середовища.
Це, на мій погляд, був однозначний прояв діяльності тодішнього уескатівського «бетону», за який нам до сьогодні соромно. Усе це для мене й досі живе.
Нагляд
У щоденній роботі в структурах УСКТ повсякчас відчувалося, що постійно за нами стежать, а на засіданнях керівних органів організації за президіальним столом почесні місця займали представники МВС на чолі з одіозним полковником Станіславом Дем’янюком.
Однак ми, як активісти, вже від середини 1980-х років не звертали уваги на таких, як він, «представників» МВС, просто робили свою справу.
Пригадую, я починав свою громадську активність як секретар Воєвідського правління УСКТ у Ґданську. Часто до нас приходили двоє функціонерів Служби безпеки (СБ) і відкрито розпитували про настрої серед наших членів. «Нам треба це знати», – пояснювали. У них був цілий список людей, про яких хотіли все знати. Наприклад, чи приходять вони до домівки або на культурні заходи, чи ходять до церкви, які мають погляди. Так було багато років. Ми до цього звикли, розповідали один одному про цих «гостей». Не був це секрет.
Були також у цьому контексті і смішні ситуації. В одному з кабаре перед сидячим у першому ряді Євгеном Коханом артисти виконали пісню відомого польського гурту «Jak się masz, kochanie?..».
Опісля Головне правління УСКТ послало до Головного управління контролювання публікацій (державний орган тодішньої цензури – ред.) лист, щоб у жодному разі не затверджувати програми українських кабаре без рекомендації варшавської централі УСКТ.
Виникнення ОУП
Об’єднання виникло не без причини, бо ж на хвилі революції «Солідарності» зросла свідомість уескатівських активістів. Однак більшість із нас тоді вважала, що нашій громаді для оздоровлення потрібна відставка Є. Кохана. Підтвердженням цих слів – 1982-й рік. Тоді у Ґданському університеті при нагоді «Молодіжного ярмарку» відбувається нарада молодого уескатівського активу. Коли я зайшов у цей зал, якраз виступав молодий суддя зі Щецина Степан Колосівський. Треба негайно скликати Надзвичайний з’їзд УСКТ, – це була головна думка присутніх. Гасло звучало так: «Більше свободи, а не продовження лінії комуністичної влади».
Усім здавалося тоді, що Радянський Союз не може розпастися, а нам треба діяти в рамках свободи, здобутої «Солідарністю».
Однак до виникнення Об’єднання українців та цілковитої зміни керівництва наших лідерів треба було ще чекати до 1990 р.
(Володимир Романчук)
Записав і опрацював І.Щ.
