Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №25, 2013-06-23
Черговий рік учні нашого ліцею з Лігниці поїхали на Лемківщину порядкувати цвинтарі. «Дітхнути» історичну пам’ять минулого світу, втраченого внаслідок Акції «Вісла» 1947 року. Проект приготувала Головна управа ОЛ, а реалізує наша молодь з Лігниці.
Проект став неначе новим обличчям рейдів «Карпати». В задумі ОЛ, як організатора проекту, через безпосередній зв’язок молодь пізнаватиме рідну землю предків. Щоб останні сліди по нас, повалені хрести, кладовища не заростали кущами, затираючи нашу відвічну присутність на Лемківщині і вкриваючи все перед обличчям людей. Щоб і серця молоді не «заростали» в несвідомості, що можемо втратити останні сліди свого матеріального тут існування. Подібно як рейди «Карпати», він стає вихованням свідомості, де є суть пам’яті і де є наше коріння.
Щоправда, молодь вчиться в нашій школі, ходить у неділю з батьками до церкви, але чи усвідомлює, що рідна земля – там на Лемківщині, щодня перед 1947 роком була наша? Як проходило родинне чи сільське життя, яка там природа чи краєвиди, які звичаї не перенеслися і не прийнялися на вигнанні? Чи мешкаючи тепер на західних землях, маємо ще в собі прагнення рятувати світ наших предків на Лемківщині? Вірю, що так, коли батьки посилають своїх дітей, які реалізують проект порядкування кладовищ. Хоч не їздимо щодня на Лемківщину, та хочемо її чути, вірити, що вона хоч духовно, а однак є наша.
Від початку проекту ми відвідали кладовища біля Криниці та Горлиць, зокрема у Фльоринці, Білянці, Боднарці, Волівці і Чорній. Я мав свідомість, що молодь їде на землю предків, однак не думав, що в наступних поколіннях може жити так сильний зв’язок з землею предків. освячена земля біля церков, могили, на яких хрести створені переважно руками бортнян, дають те містичне прагнення пізнати рідну землю й традиції предків, віднайти самого себе. Прагнення ці будять у молодих серцях любов до свого і ряд питань: чи не замало дбаю про своє; чи вишивана сорочка зробить з мене українця; чи можна в Лігниці на вулиці говорити по-своєму? Знаю, що кожна відповідь дуже особиста і тільки доросле життя покаже, чи молодь відповіла на «голос предків». Ми, вчителі, віримо, що так буде, бо учасники проекту вже його віднайшли. Потреба зв’язку з землею предків дає молоді живі емоції, часто приховувані на вигнанні, бо більшість польська далі сприймає нас як «бандитів». До кінця не можнаі передбачити, чи проект буде розвиватися, час покаже, чи тільки буде «мертвим» голосом минулого «світу», неначе скансен, а може «голос предків» створить нове обличчя нашого життя як меншини в Польщі.
Виїзди на Лемківщину – це шукання джерел, криниці історії предків, пробудження активності і задуми. Тиша зарослих зеленню сіл, серед яких видніє лише цвинтар і могили з розбитими або схиленими хрестами – це ніби дотик «смерті». І в тому краєвиді появляється молодь зі своєю натуральною радістю, яка хоче віднайти своє минуле, хоче віднайти свою душу, стоячи над розритою могилою прадідів. Я чую цю радість у праці молоді, в її душах і серцях. Видно те і по праці: у вечірніх співах і пошані до рідної мови проявляється той материнський зв’язок з Лемківщиною та слідами предків.
Коли ми виїжджали з Лігниці, то мали різні думки. Чи буде погода, чи зробимо все задумане? Але спів і спогади про Ватри затишили питання. Коли ми наближалися до гір, їхня краса зразу нагадала, як «нам цне ся за нима» тут на заході. Покоління, що виросло на вигнанні, щораз менше має почуття жалю, але хоче пам’ятати, де родинне коріння. Сонце привітало нас перед Вільхівцем. Після короткого розквартирування поїхали ми до Свіржови-Руської. Для мене особисто ця земля була незнана, бо мої діди походять з-під Криниці (Новівси та Щавника). Також предки молоді, яка сюди приїхала, родом з-під Криниці або Горлиць.
Коли ми приїхали на кладовище, то я мав перший раз сумніви, чи треба там порядкувати: природа так тепло прибрала кладовище барвінком і деревами, поміж якими стоять хрести, створила винятковий світ, даруючи покійним мир та спокійний вічний сон. Учні витягали галуззя, чистили хрести і бачили, що цей цвинтар має вже опікуна — природу.
Треба згадати, що місцеве надлісництво відвідує це місце. Добре це свідчить, що живі пам’ятають про померлих, не дивлячись на їхнє походження чи віру. Місце, де стояла церква – про неї свідчить баня з хрестом, – це найважливіший слід святості на цвинтарі. Баня лежить між барвінком, який створив їй зелений вінець. Вона ніби вросла в землю, а в уяві якби під землею була дальша частина церкви, а може й ціле давнє село, де час іншого виміру його затримав? Баня неначе вросла в землю – як наші предки, що віками відходили з Лемківщини… Церкви тепер немає, але вона в нашій уяві стоїть між деревами, а їхнє галуззя творить іконостас, де іконами є… могили колишніх мешканців Свіржови-Руської. Ця церковна баня свідчить, як глупота і зло може вбити матеріальний світ, але не вб’є душі людини, села чи народу.
Учні, порядкуючи, на зарослих пам’ятниках відкрили фотографії й написи. Перед ними виростали обличчя, на яких було видно повагу, почуття вартості, що живуть згідно з законами Бога та природи, шанують традицію предків у вірі та культурі, що їхнє життя пройшло на рідній землі, де від віків лежать кості предків. На тих фотографіях затримався час, коли всі ще були на Лемківщині разом. Про давнє село свідчать також старі здичавілі вишні, яблуні й груші, які ростуть у лісі, там у садах колись стояли наші хижі. А сьогодні тільки звірина приходить до них, але плоди вже не солодкі – дикі, чужі, ніби забули вже про людей. До цвинтаря веде дорога, при якій між деревами стоять позбавлені хрестів каплички. Не знаю, чи це зробив час, чи людська рука, яка не боялася Бога….
На кінець було вогнище, з яким допоміг нам впоратися лісничий Мирослав Телеп, велика подяка йому за це.
Ми їхали до Вільхівця під враженням єдності природи та цвинтаря. Тут частина молоді порядкувала кладовище біля церкви у Вільхівці, інші пішли порядкувати цвинтар до Вільшної, де ми мали подібні відчуття. А в Вільхівці побачили біля церкви нові пам’ятники, на яких були написи в рідній мові. Це свідчить, що тут люди свідомі і пам’ятають, ким є. І ми чули, що ми вдома, у себе. А ще обставини, в яких ми жили: всюди тиша та спокій, телефон не діє, до найближчої крамниці 5 км. Та й люди на селі бесідують по-своєму. Все творило атмосферу казкового світу, де думка живе в людині довше.
По недільній урочистій Службі Божій – процесія навколо церкви. Вільхівчани традиційно в народному лемківському одязі. Потім Кермеш святого Миколая з виступами наших ансамблів з лігницької школи, яких дуже тепло прийняла публіка. Вільхівець – незнана для нас лемківська земля, вже став нашим. Тут усім було добре. Вихователі, тобто я з Богданом Бухтою, мали тільки одну проблему – молодь не хотіла їхати знову на землю вигнання. Без «сміття цивілізації», без мобілки та інших речей, як виявилося, теж можна жити. Почувались, що тут їхнє місце, як у пісні: «То є та єдина під небом твоя земля». Вони хочуть знати, ким є і свідчити, що Лемківщина своєю красою збагачує українську традицію та культуру в піснях, обрядах. А також у свідомості, що найважливіша є любов до рідної землі.
Дякуємо Об’єднанню лемків Канади, а передовсім відділові з Торонто, за значну фінансову поміч та покриття коштів виїзду. Дякуємо, що підтримуєте нас і вірите, що цей проект будить минуле для майбуття Лемківщини. Ви також своєю допомогою засвідчили свою близькість до української школи в Лігниці. Вона діяла, діє тепер і далі буде діяти для добра цілої нашої меншини в Польщі. Дякуємо членам гуртка ОЛ у Вільхівці за поміч, тепле прийняття й опіку.
Залишаючи Лемківщину, я подумав однак: церкви, хрести і молодь – це живі свідки нашої пам’яті «голосу предків». Будучи на Лемківщині на цвинтарях, над могилами предків я справді відчув (і думаю, що всі учасники теж відчули), що на Лемківщині «Христос воскрес». І всі віримо, що «голос предків» відказав нам: «Воістину воскрес»… ■
