Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №44, 2015-11-01
Розмова з отцем-митратом Андрієм СОРОКОЮ, парохом УГКЦ у Ґодкові
Степан Мігус: Перенесення фраґментів церкви з Купної на Перемищині до Ґодкова – це перший в історії випадок, коли храм помандрував за своїми вірянами. Які були початки цієї виняткової історії храму?
Отець Андрій Сорока: Якось, зрештою не вперше, я їхав через село Ґодково і думав укотре, що тут і в навколишніх селах без Божого дому живе чимало українців, які доїжджали до церкви в Пасленку. Так з дня на день зроджувалося питання: a чим же вони гірші, що не можуть мати в себе святині? Я звернувся до моєї знайомої, проф. Романи Цельонтковської з Ґданської політехніки, з проханням зробити проект дерев’яної церкви, як удома. Вона подумала і запропонувала перенести сюди за переселенцями залишки храму з півдня Польщі. І так все почалося. Вона знайшла дуже зруйновану церкву. Ми поїхали до реставратора архітектурних пам’яток у Підкарпатському воєвідстві Ґражини Стояк на розмову й отримали згоду на перенесення залишків церкви з Купної.
Скільки часу було потрібно, щоб священні для вигнанців елементи церкви потрапили до Ґодкова?
Це не тривало довго, – приблизно рік часу. Цей час був потрібний для формальностей, для відповідних означень цих залишків, які ще не були зруйновані, для їх видобуття з руїн. Протягом року все це вдалося зробити і перевезти до Ґодкова.
У Ґодкові після перевезення цих елементів 2011 р. треба було багато зробити, щоб почати реконструкцію храму. Як за такий короткий час удалося все це полагодити?
Знову появляється особлива ситуація. Зовсім випадково вдалося зустрітись з підляшуками, які є фахівцями дерев’яних будівель, також храмів. Ми їм запропонували поставити нашу церкву. Вони погодилися і з допомогою наших вірян це дуже гарно зробили.
На цю справу потрібні були неабиякі матеріальні засоби. Чи державні і самоврядні структури чимось допомагали?
Практично жодної допомоги від цих структур ми не мали. Лише Ґодковська ґміна за символічний злотий допомогла нам придбати площу. Всі інші засоби походять від наших вірян і від мене особисто. Хочу підкреслити, що була дуже цінна для нас і закордонна допомога. Це, зокрема, суттєва підтримка мого товариша шкільних років Івана Іванюри з Канади та його родини і знайомих, за що ми дуже вдячні.
Щойно освячений храм, як сказав у проповіді єпископ Євген Попович, – це поєднання минулого з сьогоденням і майбутнім. Є храм, а в ньому віряни. Яке майбутнє чекає вірних і всіх навколишніх українців?
Я ніколи не дивлюся на наше життя-буття з думкою, що дії на збереження громади не мають сенсу. У житті трапляється так, що одні відходять, інші приходять. Сам факт, що у школі в Ґодкові понад двадцятеро дітей навчається нашої релігії, про щось свідчить. Урешті відновимо і навчання української мови, яке припинилося з причин, про які не хочу говорити. Радо вітатимемо вчителя… Отже, всі ці вагомі надбання буде для кого залишити, а це значить, що є й майбутнє, і воно не таке погане, як ми часто про нього думаємо. Я щонеділі маю на богослужінні в церкві понад 80 осіб, а буває 100–110. Видно, що в цих діях є сенс.
Особливістю Ґодковської ґміни є те, що в ній немало юнацтва та дітей, відносно молодих дорослих, отже є перспектива на майбутнє.
Тішуся, що Ви це помітили. Як ми роздавали грамоти від владики, то серед тих, хто їх отримав, були молоді люди і молоді подружжя. Так більш-менш є сьогодні в Ґодкові. Радує, що старші українці, які є не менш активними, передали традицію і вірність церкві молодшим поколінням, які не стидаються свого українства і також працюють для загалу. На кожному етапі треба тільки, щоб був хтось, хто б пішов разом з ними нашим українським шляхом. ■
