Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №48, 2013-12-01
У Володаві та Голешеві 20–21 листопада відзначено 75-ті роковини акції руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші 1938 р. Головні події організовано у Володавському будинку культури, де був урочистий концерт, та у православному храмі в селі Голешеві, де відправлялося богослужіння та освячено пропам’ятні дзвони.
Під час трагічних подій 1938 р. протягом двох місяців зруйновано 127 православних храмів на Холмщині та Південному Підляшші, а місцеве українське православне населення в рамках так званої полонізаційно-ревіндикаційної акції (1938–1939 роки) примусили покинути свою церкву та відмовитися від національної традиції. Час руйнування церков дуже добре пам’ятає Степанина Тимощук, родом зі села Богородиці (Грубешівський повіт), яка 1944 р. разом з іншими холмщаками була виселена в радянську Україну. «Це було дуже страшне. До нас приїхали машини, щоб валити церкву. Пам’ятаю, що ми, діти, з села носили каміння, щоб відбиватися від тих машин. Жителі села не давали завалити храм. Але після двох тижнів приїхала пожежна машина і гарячою водою розігнала людей. Тоді почали валити церкву. Зачепили линвою за хрест на куполі і стягнули її. Люди стояли і плакали. Це було страхіття», – розповідає С. Тимощук.
Відразу після руйнації церков у деяких селах люди намагалися або відбудувати їх, або на цьому місці встановити хоча б якійсь знак – хрест чи камінь. У 40-ві роки відбудовано частину зі зруйнованих церков, проте внаслідок депортації 1944 р., коли на цій території майже не залишилося українського православного населення, святині почали занепадати. Структура Православної церкви почала відроджуватися у 50-х роках, коли виселенці з радянської України почали повертатися. Одна з таких церков була відбудована в Голешеві, де власне і проходили 21 листопада 75-ті роковини акції руйнування православних церков.
У рамках пам’яті про цю страшну трагедію протягом усього 2013 року відбувалися різноманітні події, цикл яких завершився цього року заходами у Володаві та Голешеві, які організували Люблинсько-Холмська православна єпархія та Українське товариство. На врочистому концерті у Володаві присутні були, зокрема, о. митрофорний протоієрей Володимир Ходак, о. митрофорний протоієрей Юрій Ігнатюк, кс. Станіслав Дадас – декан володавського римо-католицького костела, Ельжбєта Прус – керівник філії Маршалківського управління у Холмі, Тадеуш Савіцький – війт Володавської ґміни, війт ґімни Ганна Ґражина Ковалік, Марек Копєняк – війт ґміни Ганськ, представники українських організацій з Польщі та України, теперішні та колишні жителі Холмщини і Південного Підляшшя та виселенці з цих земель на чолі з Миколою Онуфрійчуком, головою волинського Товариства «Холмщина». На жаль, у заході не взяли участі представники воєвідського управління.
Під час концерту присутні почули, зокрема, звернення православного архиєпископа Люблинського і Холмського Авеля про руйнування церков, яке зачитав о. митрофорний протоієрей Іван Лукашук і з доповіддю «Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші в 1938 році – через 75 років» виступив д-р Григорій Купріянович. Сам вечір завершив виступ хору православного храму Всіх Святих Землі Волинської «Волинські Дзвони» з Луцька, та вокальний ансамбль волинського Товариства «Холмщина» з Луцька.
Під час заходів у Голешеві, крім урочистої Божественної Літургії з нагоди свята Архистратига Михаїла, яку очолив православний архиєпископом Люблинський і Холмський Авель, відбувся святочний хресний хід довкола церкви, правилася панахида за жертв переслідувань у 1938–1939 роках та освячено пропам’ятні дзвони, які мають нагадувати про руйнування церков 1938 р. Проте у врочистості взяла участь мала кількість мешканців Голешева, хоча до 1938 р. у 90% його жителями було українське православне населення. «Навіть коли люди поверталися, не завжди могли зберігати свою культуру, традицію. Тому нині ситуація є насправді драматичною. Без мудрих рішень польської держави, яка б мала зрозуміти, що в її інтересах зберегти цю культурну спадщину, яка була на цій території століттями, без підтримки з боку української держави ця спадщина не буде збережена на майбутнє. Важливо зрозуміти, що це насправді потрібне. Це не лише питання збереження людьми своєї ідентичності. Держава витратила багато зусиль, щоб зруйнувати цю ідентичність, і тепер, щоб її відновити, треба докласти їх ще більше», – вважає голова Українського товариства у Люблині Григорій Купріянович.
Під час центральних заходів можна було подивитися виставку фотографій, документів тощо. Завдяки цьому дехто вперше дізнався про події, які мали місце 75 років тому, або що акція руйнування мала такий великий масштаб. Але, як підказує Г. Купріянович, також причина цього полягає в тому, що на цю тему протягом багатьох років узагалі не говорилося. «Навіть люди, які жили поруч з місцями, де були зруйновані церкви, не знали, що такі події мали місце. Вони дізналися про них тільки тепер. Тому треба про це говорити, щоб взагалі можна було зберігати пам’ять», – поділився думкою голова Українського товариства.
Православний архиєпископ Люблинський і Холмський Авель:
– Це свято нам дуже потрібне, бо дедалі менше очевидців тих подій і дедалі менше тут, на цій території, нашого населення. Сьогодні ми були в Голешеві, у невеличкому селі, де відбудовано церкву, яка є продовженням нашої традиції. І коли говориться про ці жахливі події, це теж вивчення історії для суспільства. І не лише для того, яке сьогодні проживає в Люблинському воєвідстві, а загалом у цілій Польщі. Завдяки таким ініціативам відзначення роковин суспільство у Польщі краще розумітиме, чому тепер нас на цій території так мало і яку ми пережили на цій землі Голгофу. Сьогоднішніми заходами ми зробили прекрасний акцент нашого свята, звертаючись молитвами до Архистратига Божого Михаїла, до якого споконвіку століттями зверталися молитвами наші предки.
Ґражина Ковалік, війт ґміни Ганна:
– Знаємо дуже добре, що тут колись відбувалося в Голешеві. Думаю, старші жителі цього села теж про це добре знають і пам’ятають. Проте молодше покоління навряд.
Я сама сьогодні на виставці дізналася нову інформацію і я деякими фактами стривожена. Я не сподівалася, що акція мала такий розмах. Зруйнувати 127 церков протягом 60 днів, це за моїм обрахунком у середньому знищити дві церкви на день?! Одна ця цифра вказує, яка це була велика трагедія.
Я замислююсь, що було б, якщо б ці церкви надалі тут існували? Думаю, що польська держава була б більш багатою. Мені прикро, що держава своїм громадянам вчинила таку долю. З іншого боку тішуся, що вже кілька років цією справою займається Українське товариство, і тому рік за роком щораз голосніше відзначаються ці події. Я дякую організаторам, що цього року врочистості могли відбутися саме в Голешеві.
Сама я з цією землею пов’язана вже тридцять років, бо родом я з західної частини Польщі. Приїхала сюди 1979 р.,навчала у школі, яка містилася в сьогоднішньому приходстві місцевого православного пароха. Коли приїхала, то відразу почула, що тут інша мова, побачила цвинтарі, на яких були православні хрести, яких раніше не знала. У той час тут ще жило багато людей, які пам’ятали руйнування місцевої церкви і виселення.
Також я була свідком, як будували у 80-ті роки теперішню церкву. Тоді паралельно ставили і церкву, і костел. Мушу сказати, що постійно відбувалися сутички між вірянами двох віровизнань. По минулорічній проблемі, пов’язаній з місцевим цвинтарем, де деяким жителям села не підходив православний хрест, установлений на огорожі кладовища, бачу, що антагонізми тут існують і надалі. Жалію, що сьогодні на врочистостях нема всіх жителів Голешева, бо сьогодні тут повинні бути всі. А прийшло тільки декілька католиків. Думаю, повинні прийти усі, бо мало є в селі сімей, які не мали б своїх коренів у православній вірі. Але чому їх сьогодні нема – не знаю. Сьогодні насправді немає чого боятися. З іншого боку, тішить присутність на святі молодих людей, які хочуть знати про подію. Дуже важливо, що є люди, які хочуть про це говорити, оскільки був час, коли ця тема була заборонена. Вважаю, що такі ініціативи потрібні. Шкодую, що не говориться про це у школах. У ґміні маємо п’ять початкових шкіл та гімназію, і принаймні у гімназії ця тема повинна порушуватися. Молодь повинна про це знати. ■
