Ярослав Присташ ■ ГРОМАДА ■ №15, 2016-04-10
Напередодні 60-ї річниці відновлення українського культурного, національного, релігійного (в дуже обмеженій мірі) життя у Польщі, заснування Українського суспільно-культурного товариства, тижневика «Наше слово», у рік, що попереджує 70-ту річницю Акції «Вісла», варто обміркувати і проаналізувати стан нашої громади
Після травми ІІ Світової війни, брутальної депортації в Україну (1944–1946) та врешті виселення на понімецькі землі, що спричинило розірвання сімейних, суспільних, культурних, релігійних зв’язків, важкого процесу адаптації на чужині та з часом укорінення й освоєння нової землі як своєї, українська меншина у Польщі є. Вижила. Факт нашого існування для наших релігійних та громадських лідерів є аксіомою, нерідко це звучить переможно з їхніх уст. Проте я переконаний, їх турбує не лише кількість, але і якість нашої громади.
Нас у Польщі 1947 р. залишилося приблизно 147–150 тис. Єдиним після 70 років, хоч і недосконалим мірилом обрахунку, є перепис населення. Недосконалим, бо, по-перше, не кожен відважився признатися до своєї національності, по-друге, до методів обрахунку за національною ознакою можна мати багато застережень. Однак іншого об’єктивного статистичного джерела нема. Правда, Церкви мають свої списки членів даної конфесії, але вони розходяться з офіційними державними. Крім цього, перепис фіксує декларативність громадян, а Церкви стараються зафіксувати не тільки хрещення, але й участь своїх членів у літургії.
Навіть якщо дані переписів не обіймають усіх виселенців Акції «Вісла», які призналися до української чи хоч-не-хоч лемківської приналежності, то ці дані в якісному і меншою мірою кількісному плані можна вважати репрезентативними.
Кількість за переписами
У Польщі після 1947 р. лише два останні переписи населення фіксували національність, вживання мови та визнавання релігії. За даними Національного загального перепису населення і квартир, у 2002 р., 30 957 осіб задекларувало себе українцями і 5 863 — лемками, тобто як окремий від українців етнос; 2011 р. – відповідно 51 001 українець і 10 531 лемко. Це значить, що зі 148 тис. виселеного населення в рамках Акції «Вісла» майже після 70 років до свого походження призналося 61 532. Можна сміло сказати: якщо вони призналися, то вони свідомі українці або лемки. Правда, через 10 років кількість декларованих українців і лемків збільшилася – на 20 044 (+ 65%) українців і 4 668 (+ 79%) лемків. Це дає приблизно 41% від усіх виселених Акцією «Вісла», тобто більшість «розчинилася».
Що сталося з більшістю? Одні асимілювалися, а менша частина еміґрувала, деякі приховалися. Про масштаби денаціоналізації свідчать кілька фактів. Уперше під час перепису 2011 р. можна було декларувати подвійну самосвідомість. Зі структури задекларованих українців і лемків виникає, що аж 45,8% українців і 46,7% лемків вказало на подвійну самосвідомість. На перше питання: «Яка ваша національність?» 2011 р. 38 400 чол. відповіло: «Українська» і 7 100 чол. – «Лемківська», тобто порівнюючи з 2002 р. наступив прямий ріст українців на 7,4 тис. (+24%) та лемків на 1,2 тис. (+21%). Державне статистичне управління (поль. GUS – Główny Urząd Statystyczny) поєднав відповідь на перше питання з відповіддю на друге питання (ще про одну національну ідентифікацію) і вийшло, що українцями у першій відповіді назвало себе 75,3%, а лемками – 67,3%. Тобто одна четверта всіх українців відповіла ще й на друге запитання, щоб підкреслити свою етнографічну приналежність, наприклад, до лемків – 801 чол., бойків – 231 чол., та національну – поляків – 9077 чол., а лемки на національну: українців, поляків. І так, 20,8 тис. українців подало польсько-українську самосвідомість, з чого як першу польську – 11,7 тис., а 3,6 тис. лемків як першу польську – 2,6 тис. Як цікавинку додам, що у першій та другій відповіді бойками задекларувало себе 258 чол., а русинами – 638 чол.
Це добре, що люди з польським компонентом походження хочуть признаватися до свого коріння. Однак варто взяти до уваги, що ця група вже піддалася і піддається асиміляції та через якийсь час вони матимуть радше не українську і не лемківську тотожність. Не знаємо, у якій мірі це лише сентимент до походження. До них через 10 років зможемо додати якийсь відсоток нащадків свідомих, «твердих» українців і лемків. Тоді на власні очі побачимо процес відходу від своєї культури та національності і в якійсь мірі це порахувати. Чим нас менше, тим скоріше деукраїнізуємося й делемкізуємось. А найбільш піддатливою групою до асиміляції є найменш чисельна. Отже, поділ не сприяє захисту від асиміляції, а навпаки…
Географія розселення
Показники розпорошеності майже по всій Польщі також не сприяють у зберіганні своєї ідентичності. найбільше українців проживає, як можна було здогадатися, у Вармінсько-Ммазурському воєвідстві. Але показники з 2011 та 2002 років чітко вказують на міґраційні процеси до великих міст (Варшава, Ґданськ), ріст кількості громадян України у великих центрах і асиміляцію. У Вармінсько-Мазурському воєвідстві 2002 р. проживало 39% усіх українців у Польщі, а 2011 – 26%; якщо навіть 2002 р. зафіксовано на Вармії та Мазурах лише 12 тис. українців, то процентні показники вражають. Українців у Західнопоморському і Поморському воєвідствах 2002 р. було 24%, Підкарпатському – 11%, решта 21% розсіяні по Польщі. А 2011р. появляється Мазовецьке воєвідство – 13% (унаслідок згаданої міґрації до Варшави та громадян України, про що далі), у Західнопоморському – 10%. Висока концентрація лемків є в Нижньосилезькому воєвідстві: 2002 р. – 53%, 2011 р. – 47%, тобто вже менше як половина; далі: Малопольське воєвідство: 2002 – 27%, 2011 – 21%, Любуське: 2002 р. – 13%, 2011 р. – 15%. Для українців центром стає Варшава та навколишні місцевості, де їх більше, ніж у таких воєвідствах, як: Західнопоморське (10%), Поморське (8,%), Підкарпатське (8%), Нижньосилезьке (7%). Лемки найбільше сконцентровані в навколишніх селах Вроцлавщини й Лігниччини, меншою мірою – на Лемківщині, у Кракові та Ґожівщині. На результат Мазовецького воєвідства мають вплив громадяни України. У загальнопольському масштабі серед українців їх у переписі зафіксовано аж (або тільки) 22,5% (у переписі з «непольським громадянством»), тобто це дає 11 475 чол. Знаємо, що їх у Польщі значно більше. Частина міґрантів з України має вже польське громадянство, але місцем народження вони вказали Україну (у переписі «інша держава») – 33%, тобто 16 575! Їх 2002 р. було зафіксованих приблизно 5%. Це означає, що «автохтонних» українців з Польщі призналося 34 425 тис., а 2002 р. – після відрахування українців з України – 29 409 тис. Українців 2011 р. без польського громадянства зафіксовано 11 451, це дає 22% з усіх українців, які враховані у переписі, таких лемків було лише 25.
Розмір міґрації до міст, особливо великих, досконало вказує структура поселення. У 2002 р. 50% українців жило в містах, 2011 р. – вже 61%; лемків: 2002 р. – 33%, а 2011 р. – 46%. Наскільки лемківська громада традиційна і консервативна, видно по загальнополь-ських показниках: 2002 р. в містах проживало 62% громадян Польщі, 2011 р. – 61%, а українці догнали середню. Звертає увагу великий потік українців до міст, який протягом 10 років виріс на 12%, а лемків – на 14%.
Вікова структура
До найважливіших структурних показників належить вік, що в добу старіння суспільства показує темп цього старіння. Це важливо для нас, бо вказує не тільки на демографічний процес, але, передусім, на суспільний, який має немалий вплив на життя громади. Отож, станом на 2011 р. українців віком до 44 років, тобто найбільш мобільних і активних, є 56%, лемків – 49%, середня в масштабі Польщі – 59%. Цебто наша громада старіється швидше як вся Польща. Для порівняння візьмемо білорусів – до 44 року життя їх є 40%. Серед людей, котрим більше як 44 роки (понад 60%) білорусів, імовірно, є частка україномовних жителів Підляшшя, які проживають у селах. А це – найстарше покоління, віком понад 60 ро-ків, є аж 33% популяції. Українців, яким більше як 60 років, є зате 19%, а лемків – 25%, Польщі – 14%. Показники лемків і білорусів вказують на схожість ситуації. Швидке старіння громади, а за тим іде менший потенціал у майбутньому.
Мовна асиміляція
Як наголошують соціологи, асиміляція починається з мови. Рівень спадку вживання української мови видно саме в цифрах. Отож, 2002 р. українською мовою вдома спілкувалося 63% задекларованих українців, 2011 р. – 58%, лемківський говір (у переписі як мова) 2002 р. вживало 74%, а 2011 р. – 85%. Дім – це найбезпечніший простір людей, тому показник вживання мови вдома є більш вірогідним, ніж сама декларація, якою власне є рідна мова, бо не завжди її вживаємо на щодень. Помітним, однак, є ріст вживання вдома лемківських говірок. Лемки менше розкинені по Польщі, ніж усі виселенці Акції «Вісла» (див. вище), і це сприяє спілкуванню «по-своєму», тобто рідною мовою.
Освіта
Громадян Польщі з вищою освітою 2002 р. було 10%, українців – 14%, лемків – 10%. А 2011 р. усіх – 17%, українців – 27%, лемків – 23%. Лемки та українці значно випереджають середню Польщі. І динаміка є вища, бо лемків – аж на 130%, українців – 92%, загальнопольська становить 70%.
Чудеса з віровизнанням
Усі, хто орієнтується в житті українців як меншини у Польщі, знають, що вони поділені за віровизнанням на греко-католиків і православних. Однак показники немало мене здивували. На 90% лемків, які задекларували приналежність до віровизнання, православних є 36%, греко-католиків – 36%, римо-католиків – 16%., тобто «лем-лемки» – це не тільки православні, як багатьом нам здається. Зате серед 86% релігійних українців греко-католиками назвало себе 41%, а 23% …римо-католиками, православними – 20%. Отже, серед українців є більше римо-католиків, ніж православних! На такий результат мають вплив мішані подружжя, знову асиміляція та громадяни України, які часами не знають, що поруч є своя церква, тому стають католиками західного обряду.
У Польщі православними назвало себе 156,3 тис. чол. (серед них 10,1 тис. українців і 3,8 тис. лемків), греко-католиками – 33,3 тис. чол. (21,2 тис. українців, 15,2 тис. поляків та 3,8 тис. лемків). Тепер можна зрозуміти дискусію на тему мови і календаря у Греко-католицькій церкві, оскільки поляки становлять понад 45% вірян! Українцями є також 12 тис. римо-католиків.
Висновки
Підсумовуючи: наша громада старіється, полонізується, виїжджає до великих міст і стає більш освіченою.
І саме в цьому місці варто завдати собі питання про нашу культурно-освітню пропозицію для нашої громади. Молодь виїжджає на навчання до міст і там залишається. Більшість з них має вищу освіту, а ми надалі годуємо їх застарілими культурними пропозиціями. Лемки зі своєю сільською культурою мають одну важливу перевагу. Така культура, хоч і консервативна, проте менш податлива на асиміляцію. Одна біда, що кількісно лемкам у селах не вистояти. Цивілізаційні та економічні тенденції виганяють лемківську молодь до міст, де вони будуть піддані впливам ґлобалізації та сильнішої асиміляції, подібно як це відбувається з українцями. Обом громадам варто відповісти на питання, чи не пора перейти з традиційної моделі культурної пропозиції до більш модерної, сучасної. Фольклорні народні гуляння втрачають публіку навіть тоді, коли вони мають багатолітню традицію. Культурні заходи не організовуємо для самозадоволення чи поляків, а для своєї громади. І коли вони вказують, що їм це непотрібне, то нема потреби цього утримувати. Минули часи, коли люди з почуття патріотичного обов’язку ходять на свої заходи. Також і освітні проекти треба пристосувати до нових реалій та очікувань. Старше вірне покоління вистоїть, а боротьба йде за молодь, тобто майбутнє. Саме третє покоління і наступні найбільше піддаються денаціоналізації. Не забуваймо, що серед нашої громади велика частина – це колишні і теперішні громадяни України. Що їм запропонувати? Як їх залучити до активної діяльності? Для українців навіть широкий наплив трудових міґрантів погоди не чинить. Діти громадян України формально не можуть разом з нашими дітьми вивчати рідну мову, а це сприяло б підвищенню рівня знання української мови серед малечі. Але чого очікувати від дітей, якщо батьки вдома спілкуються польською. Тут навіть мова наддніпрянського зразка не допоможе. Тому вчителі та ОУП б’ють на сполох, стараються мобілізувати всі сили і вимагають від відповідальних міністерств, щоб вони виконували свої зобов’язання. Ось питання для вирішення на майбутнє.
Чи в 100-літню річницю Акції «Вісла» замість слів наших лідерів, що політика держави 1947 р. не вдалася, ми часом не скажемо, що мета виселення була досягнена і польські комуністи перемогли? Щоб так не сталося варто побороти передовсім особисту байдужість і пасивність. ■
