Інтерв’ю Григорія Сподарика ■ УКРАЇНА ■ №38, 2014-09-28
Історичні документи повинні бути відкриті і максимально доступні, – говорить голова Архіву Служби безпеки України Ігор Кулик, який очолив установу після падіння режиму Віктора Януковича. Нещодавно І. Кулик перебував у Польщі, де Архів СБУ пробує відновити співробітництво з місцевим Інститутом національної пам’яті.
Які результати Ваших переговорів з польською стороною?
Ігор КУЛИК: Ми передусім хочемо повернутися до спільних видавничих проектів. Віримо, що завдяки цьому вже наступного року появиться, наприклад, том про боротьбу з Українською повстанською армією на Закерзонні. Хочемо, щоб звідси до нас приїжджало більше науковців. Одна з ідей – це переклади українських документів з метою видавання і поширення в Польщі. Наразі я не можу сказати про щось конкретне, але можу запевнити про нашу відкритість і бажання співпрацювати. Це саме стосується Об’єднання українців у Польщі, яке може нам підказувати цікаві теми й допомогти в популяризації видань.
Чому розширення доступу до українських архівних матеріалів є важливим питанням?
Перебуваючи у Варшаві, за кілька днів я знайшов більше як десять різних форм, що відносилися до історії. Це були великі плакати з презентацією публікацій, конкурс у телебаченні, історичний календар подій даного дня у громадському транспорті тощо. На вітрині наукової книгарні в центрі міста я нарахував аж 12 видань, які стосуються тільки однієї події – Варшавського повстання 1944 р. Попри роковини, ця кількість і так робить враження. У принципі, показує це, наскільки важливо знати свою історію, зокрема на основі першоджерел. Саме тому моє завдання – зробити максимально доступними наші документи. Йдеться також про те, щоб вони не зберігалися в якомусь одному друкованому примірнику, але щоб їх електронні копії були в Інтернеті, щоб користалися ними науковці, були роблені дослідження, проводилися науково-популярні заходи тощо.
І важливо, щоб на їх основі писались літературні твори та знімалися фільми. Моя позиція така: хто знає свою історію, той знає, куди він іде і чого він хоче. Якщо подивитися на теперішні події на сході України, дуже часто видно, що місцеві люди саме цього не знають. Їм сьогодні сказали умовно виступати за Росію чи Донецьку республіку, і вони виступають. Як їм скажуть виступати за Україну, то і це зроблять. Але все це відбуватиметься не свідомо, а з позиції тих, хто їх веде. Такого не може бути, народ повинен сам знати, куди він прямує, чого він хоче і яка його кінцева ціль.
На сході, зокрема, скидали пам’ятники Леніну. Чи можна це вважати якоюсь зміною в пострадянському способі мислення людей?
Ці пам’ятники – це, перш за все, маркери радянського в Україні. Саме на них може спиратися Путін, говорячи про відновлення «руського міру», тобто Радянського Союзу. Я вважаю, що «повалення Ленінів» – це позитивна хвиля. Водночас не виключаю, що через якийсь час із приходом стабілізації сплеск патріотизму, спровокований Євромайданом і посилюваний подіями на сході, буде гальмуватися. От і зараз на хвилі цього патріотизму дуже важливо спробувати отримати якийсь результат, щоб він не згас і коливання в другий бік відбувалося в мінімальному форматі.
Як може цьому сприяти очолювана Вами установа?
Це полегшення доступу до архівів. Ми, наприклад, постійно працюємо над тим, щоб до нас приїжджали і працювали якнайбільше дослідників. Першого місяця мого головування склалася цікава ситуація. Оскільки в нас невеликий читальний зал, ми просили науковців з України, щоб зараз не приїжджали. Чому? Тому що до нас пішла хвиля совєтологів – істориків і дослідників – з-поза України, тобто з Канади, США, Польщі та ін. Це люди, які прийшли досліджувати наші документи, а потім на їх основі видаватимуть книжки. Ми сподіваємося, що наступного року появиться з десяток таких публікацій, які, у свою чергу, зацікавлять людей історією і спонукатимуть їх до ширших досліджень свого минулого. Ми вже простежуємо зростання кількості звернень до нашого архіву. Люди пишуть, наприклад, що їх родича 1937 р. забрали й досі його доля невідома. Вони просять хоча б якусь інформацію про те, де він був репресований, де відбував покарання, а якщо помер, то де його могила. Їм, водночас, не достатньо просто отримати якусь суху довідку від архіву. Люди хочуть подивитися і доторкнутись до останніх документів, які підписував чи заповнював їхній родич. Вони хочуть також отримати якісь документи, фотографії, щоденники чи приватні речі, які на момент арешту мав при собі родич. Це дуже важливо, і ми цьому так само намагаємося сприяти.
Яких тем стосуватимуться плановані найближчим часом видавничі проекти архіву?
Книжки будуть різні, але всі йтимуть у форматі подолання наслідків радянського тоталітаризму. Одне з видань буде виповнене документами про антибільшовицькі повстання в Україні у 1917 – 1925 роках. Іноді поширюється думка, що такі рухи в цей період не існували, а насправді вони були, великі за розміром та різні. Плануємо ще збірник документів про тюрму на вул. Лонцького у Львові та публікації про винищування людей за національною ознакою. Це так звана польська, чеська та німецька операції. Саме такі праці будуть доказом того, що це був геноцид народу з боку Сталіна з метою очищення Радянського Союзу від інших національностей, починаючи від українців, а закінчуючи греками чи навіть іспанцями, як це можна простежити по документах про депортацію якраз кримських татар.
Ваші попередники за режиму Віктора Януковича не були зацікавлені висвітлюванням цього роду питань. Чому?
Тоді за архіви у нас відповідали люди, які були членами Комуністичної партії – Ольга Гінсбург як голова Державної архівної служби України і Валерій Солдатенко як директор українського Інституту національної пам’яті. Комуністи чітко розуміли, що історію треба закривати і не давати до неї доступу. Попередня влада робила все, щоб українці не розуміли всього того спадку тоталітаризму, який вони пережили. Як кажуть, людьми, котрі мало знають, легко маніпулювати.
Нещодавно ми відзначали чергові роковини Незалежності України. Як це волевиявлення українців 1991 р. вплинуло на архівні засоби?
Тоді КДБ розумів незворотність змін і, можливо, навіть ураховував розпад СРСР, тому знищено значний масив документів. З другого боку – колишній останній керівник КДБ України Микола Голушко став першим керівником ФСБ Росії. Одним з його козирів у боротьбі за цю посаду могло бути те, що він вивіз декілька машин з документами до Москви, про що згадують колишні працівники служб. Відомо також, що вже в період незалежної України архіви СБУ, де зберігаються документи радянського періоду, так само частково були знищені. Нині ми намагаємося ці ресурси відновлювати. Була, наприклад, така операція «Блок», яку розробляли проти дисидентів. Її архівні матеріали якраз перед розпадом СРСР знищено, і ми тепер намагаємося це відновити. Там було більше як декілька сотень томів, а сьогодні ми маємо буквально декілька десятків томів відновленого тексту з різних доповідних, копій документів, які зберігалися по реґіонах, згадок, спогадів тощо. Отже, відтворення ресурсів відбувається, але це довготривалий процес.
Багато середовищ в Україні домагається люстрації. Польський приклад показує, що вона може бути знаряддям до безпідставних звинувачень чи знищення політичних конкурентів. Наскільки в Україні необхідний тепер саме такий розрахунок з минулим?
Коли говорять у нас про люстрацію, то це фактично означає боротьбу з корупцією. Нині суспільство мало зацікавлене тим, чи дана людина в період СРСР співпрацювала з радянськими спецслужбами як аґент, інформатор чи штатний працівник. Сьогодні громадськість більше цікавить те, чи ця людина працювала задля України, чи на Януковича. Тому люстрація передусім означає виявлення співпраці з його режимом. Це важливо, але, на мою думку, насправді нам важливо також проводити люстрацію і в такому понятті, як у Польщі, тобто у плані декомунізації. Поряд з тим, для мене важливе не так покарання когось чи проведення зачистки. Завдяки люстрації люди, які тепер або в майбутньому будуть займати важливі посади, повинні розуміти, що через рік або десять до них прийдуть з такими запитаннями: як ти жив, за що ти жив, чи ти або твої родичі незаконно не збагатилися, чи ти працював для України в період твоєї професійної зайнятості тощо. Це має бути скоріше з думкою про майбутнє. Публічні особи мають ставати більш відкритими, мають розуміти, що вони на державній службі і що за якість виконання службових обов’язків звітуватимуть перед людьми. ■
Ігор Кулик
