Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №1, 2017-01-01
«Жива», історична драма. режисер Тарас Химич, студія інверт пікчерз, 2016, 93 хв.
Скажу чесно, мене не тягнуло піти подивитися цей фільм. Остерігалася чорно-білої прямолінійності у висвітленні історичних подій. Але нашому сучасному кінематографу бракує сьогодення на екранах. Люди нарікають, що без полотняних штанів немає українського кіно. Словом, якось не йшлося. І все ж, коли довелось поїхати в родинній справі до Івано-Франківська, міста, у якому працюють актори, що зіграли головні ролі в художньому фільмі Тараса Химича «Жива», я відчула, що це власне те місце, де треба відвідати кінотеатр і переглянути стрічку (особливо після візиту в Музей визвольних змагань Прикарпатського краю це виглядало дуже логічним продовженням).
Ось і ми їдемо запорошеними снігом вулицями серед танцю лапатих сніжинок, не відаючи, устигнемо чи ні, бо таксі в цьому невеликому місті не знайшлося. Долаємо численні сходи, якісь закутки, повороти, минаємо фаст-фуди й кафе, якими заполонений цей кінотеатр, і врешті потрапляємо у величезний, здавалося, напівпорожній зал, та ми знаємо про теорію напівпорожньої і напівповної склянки… Потім я зрозумію, що якби він був меншим, то був би переповнений, а це непогана кількість для такого невеликого за кількістю населення міста. Показ уже почався. Зазвичай я люблю дивитися все уважно від першої секунди до останньої, бо в іншому випадку відчуваю пробіли у сприйнятті та якесь кліпове враження. Автором цієї стрічки – режисер, у доробку якого є музичні кліпи і документальні стрічки, тож притаманна цим роботам естетика прочитується й тут, однак нема тієї порваності, клаптиковості. З першого погляду відчутна масштабність. Тебе наче магнітом затягує туди, у магію гір. Щось на межі BBC nature і новозеландських, які перехоплюють подих, краєвидів «Володаря перснів», але, як писала одна користувачка соцмереж, воно вражає більше, бо – своє. Панорамні зйомки, макрокадри рослин, гірські тварини і величезні озера Її очей, які переливаються у глибоку лісову зелень Його погляду, мудрого хижака з родини котячих. Але це тільки тло історико-драматичного фільму, спертого на реальні події. Власне, хтось сказав, що там недостатньо прописала любовна лінія, але фільм насправді не про це.
«Жива» – дебютна ігрова повнометражна стрічка Тараса Химича, який навчався у Львівській академії мистецтв та Коледжі візуального мистецтва у Міннесоті (США), а після повернення назад почав працювати над музичними кліпами і рекламною відеопродукцією. Ось і 2005 р. відбулася презентація його дебютної документальної стрічки «У рамках долі – Історія 1-ї української дивізії УНА 1943–1945», а 2010 р. вже був «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939–1941». Екранізована історія життя Анни Попович – неймовірної жінки, що мала дар тонко відчувати світ і передбачати майбутнє, стала логічним продовженням праці режисера. Спонукало його до цього те, чим він займався раніше, відбиток чого ми бачимо сьогодні й у цій естетичній, масштабній, голлівудської краси історії, що стискає серце. Анна Попович – зв’язкова куреня «Довбуша», на долю якої випали нелюдські випробування, які вона витримувала з гідністю, бо мала велику мету «здобути Українську державу, або згинути у боротьбі за неї». Тому кохання з Лукою Гриношаком – «Довбушем» (Ростислав Держипільський) не могло стати основою стрічки. Знімальній групі пощастило познайомитися зі справжньою Анною та отримати від неї дозвіл на екранізацію її життя. У фільмі чуємо її голос, а наприкінці бачимо її саму в той час, коли автори з нею зустрічались, і вона сама затвердила кандидатуру актриси Ольги Комановської на роль молодої Анни, яка залишилася живою, пройшовши крізь пекло радянських тортур. Анна Попович не дожила місяць до свого 90-ліття 2015 р.
У «Живій» Т. Химича нема надміру натуралізму, зате є багато символізму, який, у доброму розумінні цього слова, розрахований на широку аудиторію і є таким монументальним живописом, виписаним широкими мазками. Фільм з добрими акторськими роботами, у яких приємно відкривати для себе нові грані акторів, яких знаєш з театральних ролей, як, наприклад, Юрія Хвостенка в ролі лейтенанта Аліфанова чи Альбіну Сотнікову у невеликій характерній ролі медпрацівниці. Цікавим є те, що в цьому фільмі поруч з професійними акторами бачимо також переселенців з Донбасу та учасників АТО. Це – історія нашої принцеси-воїна, представлена достатньо глянцево, але зовсім не примітивно. Він їй накине свій плащ на плечі і заплете косу дівчині, яка втратила руку, проте летить навіть з одним крилом. Вони – бійці. Він не скаже «кохаю». За нього співатиме Положинський під титри, коли натовп зриватиметься з місць, не даючи їх прочитати. «Закохані, приречені серця, / вогнем обпечені, / занурені у болісний туман…» ■
Більше про фільм на сайті zhyvamovie.com
