Холмщина, тобто затримана модернізація

Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №24, 2014-06-15

20 тез до розуміння суспільної, економічної та культурної історії українства у 1905–1945 роках

Історію Холмщини І половини ХХ ст. можна розуміти як ланцюг розривів суспільно-культурного життєвого укладу українців та поляків (доля жидів вирішувалася за іншим сценарієм). Для українців вирішальними були такі позитивні (+) й неґативні (–) розриви: царський толеранційний указ 1905 р. (–), виокремлення 1912 р. Холмщини зі складу Польського королівства і створення Холмської губернії російської держави (+), біженство у 1915–1922 роках (– та +), входження до складу Української Народної Республіки в 1918–1919 роках (+), завоювання Республікою Польщею в 1919–1939 роках (–), антиукраїнська акція польського уряду в 1919–1944 роках (–), період німецької окупації (+), депортації у 1944–1947 роках (–).
У цьому балансі перевага на боці мінусів. Моя стаття пропонує концепцію розуміння холмських розривів у світлі процесу модернізації (визначення модернізації див.: http://uk.wikipedia.org/wiki/Модернізація), зокрема напруги, яку вона викликала на лінії місто – село, та як економічно-суспільні процеси пов’язувалися з національними й політичними.

1905–1919
І. У ХХ ст. Холмщина ввійшла як руська селянська, отож і передмодерна, частина Російської імперії. Соціальний порядок визначали такі феодальні інститути: 1) руське село; 2) парафія Російської православної церкви; 3) польський шляхетський двір, 4) латинська парафія для потреб двору. Двір і парафія становили цілісний польський продержавний інститут, сильніший від руського села і православної парафії (ця остання існувала тільки як політичний фактор, спертий на царський військовий ґарнізон), проте він бачив свою перспективу в утриманні переваги двору над селом, що суперечило ходові європейської модернізації. Перед селом, двором і парафією стало питання спроможності освоїти місто як місце державної влади й адміністрації.
ІІ. Холмські міста: Холм, Грубешів, Томашів чи Замостя становили жидівський торговельний і російський адміністративний центри, котрі виключали як село, так і двір. Між промодерно зорієнтованим містом і передмодерним селом та двором існувала низка суспільно-культурних напруг. Ця неузгодженість склалася в результаті політично-економічної історії країни й ніким не формувалася як реґулятор національних відносин, проте якраз місту і його модернізаційній силі прийшлося вирішувати чи бути Холмщині частиною сільської передмодерної Русі, чи модерної міської України.
ІІІ. У 1905–1907 роках перехід частини давніх уніатів з російського православ’я у римо-католицтво не викликав суспільної напруги. Причиною була економічна залежність руського села від польського двoрy та вплив його римо-католицької парафії, яка зуміла зняти в руських селян ідентифікацію латинства з панськістю Римо-католицької церкви і змінити їх культурну ідентичність. Ніхто не поставив питання про повернення в уніатство. Давнім селянам-уніатам на дорозі до української модерності перешкодою стала латинська парафія і двір, а православним – те, що не мали власних модерних суспільно-культурних інститутів і можливості опору, перші стали здобиччю Римо-католицької церкви, а других у модерну історію втягнула щойно І Світова війна.
IV. Антимодернізаційну стихію становило православне священство. Це виникало з його історії, а саме: прив’язаність до тривання при державній охороні власних віросповідних структур, а не до намагання йти або попереду, або у згоді з суспільною зміною. Антимодернізаційну поставу мало також прив’язане до шляхетського двору латинське духівництво, проте воно єдналося з державною традицією і перспективою двору. Православне священство не мало власної шляхетської верстви, воно орієнтувалося на чиновників царської адміністрації (навіть після І Світової війни не зуміло сприяти самоорганізації села й очолити його рух у напрямку міста). Таким чином поволі формувалося і українське православ’я, і його перспектива проникнення в місто не як віросповідання селян, а як повноправна суспільно-культурна течія.
V. У ХІХ ст. і на початку ХХ ст. на відміну від Наддніпрянської України в містах Холмщини не виникла ані уніатська руська інтеліґенція, ані православна інтеліґенція з промодерною українськoю національною орієнтацією, яка, інтерпретуючи джерела етнічної відмінності, зуміла б установити тісний зв’язок між містом і селом та започаткувати процес української національної ідентифікації селян-русинів. Саме тому після толеранційного указу 1905 р. уніати поділилися – одні стали матеріалом для польськості, другі – індиферентними «калакутами», ще інші, але трохи пізніше, – українцями.
VI. Українське усвідомлення холмщан стало можливим тільки після біженства 1915 р. з Холмщини і контакту холмщан з містами Наддіпрянщини в роки становлення української державності. Признання православними селянами української національності як своєї основної культурної риси започаткувало їх європейську модерність, проте наштовхнулося на село як відсталу суспільну сферу проживання.

Підсумок: сторонній політичний конфлікт у формі І Світової війни, а не внутрішній суспільно-культурний процес наклав на Холмщину першу рису модерності – українську ідентичність. Визнання української національності зламало стан, коли національність посідали тільки латинські мешканці двору й міста. Повернувшись вже українцями з біженства, давні православні русини силою історичного тяжіння все-таки реґресували, вони могли поселитися не в містах, а в селах. Суспільні дороги модернізації розходилися: село стало українським, але місто – неукраїнським.

1919–1939

Українці з Лащева, члени поступового – але польського – товариства Каса Стефчика (райфайзенівка), 1936 р.
Українці з Лащева, члени поступового – але польського – товариства Каса Стефчика (райфайзенівка), 1936 р.

VІІ. Польське військо 1919 р. завоювало Холмську губернію, яка була частиною державної території Української Народної Республіки: Холмщина стала частиною Республіки Польщі (РП). З огляду на це в 1918–1939 роках політично активні українці могли вважати, що їх край окупований. Влада РП спиралася на феодальної давнини суспільні інститути: шляхетський двір і латинську парафію. Щоб мати майбутність, вони використали державний апарат насильства в місті як адміністративному центрі влади для контролю над православним селянством та результативно стримували його просування в місто і процес українізації міста.
VIII. Переведення селян-українців у польську націю і їх земельну власність у польську територію було частиною модернізації, здійснюваної двором у рамках польської держави. Це обернулося для холмщан «новим середньовіччям», оскільки РП модернізувала з перспективою на майбутність лише польську латинську частину суспільства, уважаючи його православну частину антисуспільством. Не випускаючи українців з села і будови національних інститутів у місті, вона примушувала їх полонізуватися (Полонізаційно-ревіндикаційнa акція 30-х pоків) або прирікала/давала згоду на знищення (угода про депортацію 1944 р.).
IХ. Українці вдавалися до опору, який не був антипольськістю й не виникав як реакція на тиск католиків, але формувався як неминучий наслідок модернізації. Місцем опору було село, а не місто, отже й програма опору також була сільська: вимога віросповідної свободи і дозвіл на початкове національне шкільництво. У 20–30-ті роки опір очолювала Комуністична партія західної України (КПЗУ). Соціальна і національна програми позиціонували КПЗУ як попередницю соціал-національної Організації українських націоналістів (ОУН): у 30-ті роки частина членів КПЗУ наблизилася до ОУН, виявляючи соціал-національну спорідненість і непереривність між ними. КПЗУ орієнтувалася на програму комуністичного СРСР, ОУН – італійського фашизму, проте обидві партії заперечували колаборацію не тільки з Італією і ІІІ Рейхом, але й авторитарною польською державою.
Х. За українським рухом на селі і діяльністю КПЗУ та ОУН у парі зі зміною владних відносин ішла перспектива суспільної зміни: велика земна власність поляків мала б зазнати скорочення або ліквідації. Наділення українських селян земельною власністю означало б також повернення до українства латинських т.зв. калакутів (колишніх уніатів), а набуття земельної власності дотеперішніми латинськими форналями (робітниками шляхетських маєтків), імовірно, також потягнуло б за собою українізаційні наслідки і їх сприяння українській державності.

Підсумок: українська модернізація на Холмщині, яка наприкінці 10-х і на початку 20-х років ХХ ст. існувала як селянський рух за рівні права, у 30-ті роки сформувалася в комуністичну й націонал-демократичну (націоналістичну) політичні течії. Раніше національно безіменні православні селяни витягнули висновки з можливості називати самих себе українцями і стали вимагати демократії для себе та й інших (двору, фільварку, латинської парафії). Усе одно шляхом заборон та обмежень влада РП зуміла перешкодити православним русинам на Холмщині створити задовільні передумови для розгортання української модернізації як демократизації суспільних, економічних і національних відносин (ідентично, як до 1914 р. Російська імперія).

1939–1941
ХІ. Початок ІІ Світової війни застав українське питання на Холмщині підготовленим до остаточного вирішення: владі РП залишилося адміністративно проголосити перехід православних холмщан у римо-католицтво. Під державним наглядом процес зрівняння латинського віросповідання з польською національністю мав виграшну перспективу. Саме тому 1939 р. частина православних українців вітала Червону армію (ЧА), але не СРСР, як визвольну, а 1941 р. – Вермахт, але не ІІІ Рейх, проте це «поклоніння насильним визволенням» не повторилося вже 1944 р. – окупація переконливо показала можливості модернізації. Частина українців у 1939–1944 роках все-таки взяла участь в адміністративному апараті СРСР і ІІІ Рейху найнижчого рівня, а в 1944–1945 роках – в апараті Польської Республіки. Ідентично, як у випадку КПЗУ та ОУН – це не була згода на ідеологію і владу цих держав, а це була реакція самозахисту від антидемократичних й антимодернізаційних практик польської держави.
XII. Українці не використали зміни влади 1939 р. та 1941 р. для участі в антипольських репресіях більшовиків чи нацистів (1943 р. тут не відбулося також повстання проти повернення польських практик, як на Волині). Німці не змогли організувати українців до т.зв. «відплати» полякам, як це зробили з поляками щодо жидів у Єдвабному (поляки пішли на злочин, прагнучи до кінця оволодіти містом). Холмські селяни задовільнилися німецькими реформами: рівноправністю з поляками, свободою для православ’я і шкільництва. У місті до модернізаційної праці в адміністрації, кооперації та шкільництві приступила давня й новоприбула (галицька) нечисленна інтеліґенція. Стали можливими контакти села з містом при допомозі мережі міських структур Українських комітетів допомоги, однак німецька влада не надала УДК повноважень для здійснення урбанізаційних суспільних перетворень серед селянства (налагодження процесу освоєння міста могло відбутися, наприклад, тоді, коли б був здійснений постулат голови УЦК Володимира Кубійовича про виселення поляків).

Підсумок: Перші роки окупації виявили на Холмщині існування великих модернізаційних можливостей українства, тобто того, що забороняла польська держава. Все-таки німецькі концесії не були для українців такі значні, як для польського населення Генерального губернаторствa.

1941–1944
ХІІІ. У роки ІІ Світової війни українське самовиявлення було мирне і прямувало до влаштування плюралістичного рівноправного суспільства Холмщини. Воно не використало всіх антипольських можливостей, створюваних німецькою політикою, та все ж збільшення українського стану посідання польські чинники сприймали як крайню загрозу шляхетській латинській націонал-демократії. Представники польської державної ідеї апелювали до традиції шляхетської демократії. На практиці це означало необмежене насильство щодо українців (індивідуальний і масовий терор у 1942–1944 роках), яке виправдовували звинуваченням українців у фашизмі.
XIV. Ґарантії для збереження шляхетської власності на чорнозем Грубешівщини після війни давали полякам лише двірські люди (форналі) і мазури-колоністи. Вони й стали людським масивом відділів Армії крайової, сподіваючись на отримання у власність землі, пограбованої в українців. Крім того, з метою здобути підтримку двір поділився з ними національністю, закріпленою раніше тільки за його мешканцями, що означало процес, ідентичний з тим, як придбання української національності православними селянами в ході біженства.
XV. Внаслідок переваги анахронічної шляхетської традиції в АК та в уряді польська реакція проти спроби української модернізації Холмщини у 1939–1944 роках носила характер „ostatniego zajazdu szlacheckiego”: необмежене насильство, убивство як метод ведення політики, католицька демонізація Іншого, грабунок майна. Шляхта і духівництво в рамках авторитарного й антидемократичного руху виступили за таку польську державу, яка збільшить їхній маєток і підвищить суспільно-культурний статус. Польська реакція не вийшла з міста, а з двору й парафії. Як і на Волині, боротьба також відбулася на сільській території, що вказувало на її безперспективність супроти того, хто володів містом.
XVІ. Під час окупації село і двір могли співіснувати без конфлікту. Форми співіснування залежали від того, з якою метою вони прагнули використати окупацію як тимчасовий перехідний стан. Українці скористалися окупацією для будови власних інститутів, а поляки – для виправдання аґресії щодо цих інститутів. Поляки не захищалися від українців – вони наступали. Атака йшла проти українців, а не німців, оскільки німці були тимчасовим окупантом, а українці могли залишитися й сягнути по місто (владу). Польські збройні формування трактували українців так само, як німецьких колоністів, а власне: як ворога, котрого слід знищити, хоч убивства мирних селян-українців, які не вигнали ні одного поляка й не колонізували польських сіл, украй відрізняється від убивств озброєних «несподіваних» сусідів-німців.
XVIІ. Окупація не становила основного чинника українсько-польського зіткнення. Конфліктогенним було прагнення сторін по-своєму влаштувати майбутність, яка мала бути кращою, ніж їх передвоєнне минуле. Найважливішим було питання про те, чи лад, який настане після війни, замінить дотеперішніх власників землі новими, тими, хто освоїть місто як владний центр, а також і те, якими силами він сполучить міста у владну надструктуру – державу.
XVIІІ. Українське село не руйнувало дворів, не ліквідувало шляхти чи латинських парафій. Воно зрозуміло окупацію як шанс надолужити цивілізаційний реґрес, спричинений Польщею передвоєнного часу. Його мирну політику щодо поляків уже 1942 р. взялися руйнувати польські формування. Вони намагалися провокувати український опір з метою пацифікувати село й заперечити будь-які українські права і цивілізаційні прагнення після війни. І все ж, під час окупації українські селяни подолали пункт «неповернення» від української нації до будь-яких інших варіантів культурної ідентифікації. Намагання АК повернути їх у стан «перед нацією» було культурно анахронічним, проте відкривало двері для остаточного вирішення, тобто повного виключення українців з Холмщини.
XIX. Українці на селі давали притулок воїнам ЧА, які втекли з німецьких таборів. Явище було настільки масове, що ставить питання про те, чому в окупаційний час аналогічної постави не зайняли поляки щодо жидів. Українці йшли на розстріл, та це не зупинило інших й уможливило створення антинімецьких відділів. Польський уряд не хотів разом з українцями, жидами і радянськими полоненими воювати проти окупації Польщі. Натомість він доклав всіляких зусиль до того, щоб німці пішли щодо українців жидівським шляхом, а саме – шляхом знищення (див.: доноси на українців, які спричинили німецькі масові екзекуції на українцях, напр. у Сущині, Тарнаватці).
ХХ. Результати польської реакції на розвиток українства вказували, що після війни для українців не буде місця не лише в містах Холмщини, але й у всій польській державі. Якби польська перемога була демократичною, то дозволила б українцям в інших умовах відстояти своє право на життя в місті разом з усіма цього наслідками (раніше чи пізніше українське місто установило б напружені відносини з польською державою та опинилося б на дорозі до виходу з неї). Разом з входом ЧА до Холма в липні 1944 р. і відновленням польської держави холмщани втратили можливість глибокої модернізації. Їм залишилося або втікати, або дати згоду на депортацію до СРСР, або ставати римо-католиками/поляками, або воювати за свої демократичні права у лавах УПА. Переважили дві перші опції, проте прийнятною була також нова стратегія – стати членом Польської робітничої партії, міліції чи Управління безпеки (український варіант так званої жидокомуни) та, відмовившись від власної національної ідентичності, зберегти серед живих себе і сім’ю, свою власність і не опинитися в СРСР.

Підсумок: Події 1939–1944 років становили спробу українців використати німецьку окупацію для модернізації свого національного життя. Люблинський дистрикт Генерального губернаторства з активною мережею УДК становив, але в інших умовах, видозмінене продовження Холмської губернії, з чим 1944 р. перегукувався проект Холмської області з УРСР. Усі ці акти політичного й суспільно-культурного життя становлять певну послідовність, яка показує, що на Холмщині ще до 1912 р. існували історичні, культурні й демографічні підстави для її входження до складу української держави.

Підпис фотографії польською мовою – українська на Холмщині у публічній сфері заборонялася
Підпис фотографії польською мовою – українська на Холмщині у публічній сфері заборонялася

ВИСНОВОК: У І половині ХХ ст. на Холмщині йшли дві паралельні модернізації: українська та польська (вони взаємодіяли з жидівською і російською, проте після 1917 р. російська, а з 1942 р. й жидівська, стали неможливими). Ці варіанти вилилися в намагання села і двору освоїти місто як центр освіти, індустрії, політичної влади. Кожен з проектів був, по-своєму, анахронічно-поступовим. Український проект формувався на основі традиційного малоефективного села, та з огляду на свою масовість прямував до демократії і плюралізму. Польський проект базувався на передмодерному дворі й парафії, а, з огляду на малу кількість їх представників, схилявся до тоталітарних методів управління і насильства (масові вбивства у Сагрині чи Бересті – складова стримування українців на дорозі до створення українського міста), мав авторитарний і сеґреґаційний характер.
Вершина процесу припала на роки окупації, яку сторони використали, кожна згідно з власною моделлю: українська – шляхом побудови інститутів, а польська – збройним шляхом. Конфлікт за успішну глибоку модернізацію тривав до червня 1944 р., але так і не був вирішений силами сторін.
Радянська влада 1944 р. віддала Холмщину польській державі. У холмському місті стали правити польські чиновники нового типу. Вони не представляли мешканців двору – шляхти, а суспільно різнорідних членів комуністичної партії (серед них були й українці). Модернізаційні процеси на Холмщині після 1944 р. очолила польська компартія, апелюючи не до шляхти й духівництва, а до міста, до союзу робітників і польських селян (див.: кінець тези ч. ХХ). Польські комуністи зліквідували шляхту як владну верству, її інтеліґенцію і чиновництво, проте не залишилося порожнім місце адміністрування – місто.
Спроба української модернізації стала можливою тільки внаслідок окупації РП Німеччиною. Окупація виявила її можливість, але сам процес усередині – позбавлений міста, міщанства, міської культури, емансипованого жіноцтва – зазнав невдачі й був згорнений у вигляді втечі/депортації до Української РСР. Депортація таки забрала з Холмщини українську селянську масу, а не міщанство, інтеліґенцію, робітництво, тобто захопила ту суспільну верству, яка першою ставала жертвою депортацій у різних передмодерних частинах Центрально-Східної Європи 40-х років ХХ ст. Місто депортувати важче, ніж село. Депортації у 1944–1945 роках і 1947 р. спрямовували українців в одне місце, а саме – знову на село, знову в початковий пункт, чим слід пояснювати їх постійну цивілізаційну відсталість. Метафорично собор на Даниловій гірці в Холмі у 40-ві роки ХХ ст. був собором українських селян, а не міщанства і міської інтеліґенції. Залежна від окупанта й тому незакінчена модернізація українського села не могла стримати перетворення давнього міського собору на просту римо-католицьку церкву (тут видно також слабкість польської модернізації, яка так і не змогла приписати йому вищих значень, задовільнившись, як і українські селяни в роки окупації, самим фактом оволодіння).
У 1905–1945 роках установлення тотожної ідентичності між українською ідентифікацією і містом, тобто глибока модернізація, не була можлива, тому що утриманням руськості (українства) в селі як резервуару робочої сили (антропомаси) до 1917 р. було основним завданням російської (православної), у 1919–1939 роках польської (католицької), в 1939–1944 роках німецької (гітлерівської), а з 1945 р. комуністичної (радянської) владних систем. Залишаючись у домодерному селі, українці не були спроможні виступити в ролі політичного реґулятора відповідних процесів. Єдиним захистом села могло бути місто, проте воно виявилося забороненою зоною холмського українства. ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*