Холмщина – все ще не «музейний артефакт»

Юрій ГаврилюкГРОМАДА№29, 2014-07-20

Православна церква Івана Богослова у Холмі. Фото автора статті
Православна церква Івана Богослова у Холмі. Фото автора статті

Сьогоднішню Холмщину в розумінні історичного реґіону, заселеного українцями, важко знайти; і не лише тому, що українців звідти вигнано, а повернутись вдалося небагатьом, але й тому, що загубилася вона десь серед адміністративних воєвідських і повітових меж, які формувалися у ХІХ–ХХ ст. Навіть Холмське воєвідство, що існувало в 1970–1990 роки, не було з Холмщиною ідентичне, адже на півночі воно врізувалося в Підляшшя, захоплюючи Володаву, а більшість території, яку вважають холмською, була у складі іншого воєвідства з центром у Замості. Тепер і Холм, і Замостя знов у складі Люблинського воєвідства, до якого лівобережний західний берег Бугу – частина т.зв. Червоної Русі (Руського й Белзького воєвідств) був уперше прив’язаний після перетасувань політичної карти у 1809–1815 роках, коли опинився у складі Варшавського князівства, а відтак – Польського (Конґресового) Королівства. Отже, південна межа реґіону, який в українській публіцистиці прийнялося називати Холмщиною, по суті, штучна і перерізала не лише давніші адміністративні та єпархіальні межі, але й етнографічні. Якщо подивитися на її південний край, де лежить Терногород, то це фактично Надсяння (ареал надсянських говірок тут простягається до річки Танви). Але в релігійно-культурному житті місцевих українців важливішою здалася саме ця штучна межа між австрійськими й російськими володіннями, яка стала фактором, що обумовив своєрідний «холмський» шлях їхнього національного розвитку. Охопив він усе лівобережжя Бугу, яке опинилося в допасованих до нових політичних реалій межах Холмської єпархії, тому назву Холмщина (росіяни вживали ще й назву Холмская Русь) інколи відносять також до південної частини Підляшшя (1912 р. вся ця територія була включена до складу новоствореної Холмської губернії). Однак про різність обох цих реґіонів нагадувало існування протягом кількох десятиріч Сідлецької губернії (ліквідованої 1912 р.), яка охоплювала підляські міста Білу й Володаву, як і етнографічно-мовні відмінності, адже проходить тут межа поміж волинськими і поліськими говірками української мови. Орієнтовно можна її провести по річці Володавці, яка впадає до Бугу на південь від Володави – саме її русло було колись межею Холмської та Берестейської земель.
Якщо взяти сьогоднішню адміністративну карту, то ядром Холмщини будуть ті повіти Люблинського воєвідства, які межували з Волинню або т.зв. східною Галичиною, отже південний край Володавського повіту, а також Холмський, Грубешівський, Томашівський і Білгорайський (південна частина) повіти. За офіційними статистичними даними, на початку 1930-х років проживало тут біля 150 тис. православних українців, а їхню питому вагу складало 20–40% всього населення. По кілька тисяч українців бачимо тоді ще в Замостянському (Замойському) та Красноставському повітах (біля 4% населення), а кількасот у невеличкій анклаві – парафії Отроч у Янівському повіті (Янів-Люблинський).
Руйнування цього українського масиву Холмщини, – практично й так уже залишкового, «надкушеного» сторіччями повільної релігійно-культурної асиміляції західних окраїн, з її кульмінацією внаслідок дій російського уряду у 1865–1905 рр., а відтак вимушеним російськими військовими чинниками «біженством» улітку 1915 р., – стало наслідком Другої світової війни.
Перше, по суті, стихійне переселення відбулося на початку жовтня 1939 р., коли радянські військові частини, які перед тим захопили Холмщину, відступали за Буг, а разом з ними покинули свої домівки близько 8 тис. українських селян з районів Красноставу, Замостя та Грубешева. У листопаді 1939 р. укладено офіційний німецько-радянський договір про переселення, згідно з яким у лютому й березні 1940 р. з території Генерального Губернаторства в Українську РСР переселилося біля 11 тис. українців: близько 6 тис. – з Холмщини та 5 тис. – з Лемківщини (їх поселено на Волині й Тернопільщині у господарствах, які належали раніше німцям, переселюваним саме до Рейху, або полякам та українцям, вивезеним у лютому 1940 р. в Сибір). До речі, деякий вклад в аґітацію за переселення мала й уродженка Василева Томашівського повіту Ніна Кухарчук (1900–1984), яка в період «біженства» вступила в компартію й залишилася на «батьківщині пролетаріату», а 1924 р. вийшла заміж за Микиту Хрущова.
Виселення, яке повністю мало очистити від українців землі, що опинилися в нових межах Польщі, почалося після підписання у вересні 1944 р. договору між Польським комітетом національного визволення та Урядом Української РСР. Ще до офіційного початку переселенської акції не менше як 400 родин виїхало, а властиво, втекло з території Холмщини, охопленої у перших місяцях 1944 р. збройними діями партизанських формувань (Томашівський і Грубешівський повіти). Організовані транспорти з переселенцями рушили на схід уже під кінець жовтня 1944 р. На першому етапі виїжджало населення, що піддалося пропаґанді радянських представників, які дуже багато обіцяли, а також ті, хто був змушений обставинами, передусім, знищенням унаслідок збройних дій господарств і з огляду на загрозу з боку підпілля та звичайних бандитів. Завершився він у квітні 1945 р. Майже половина переселенців, які переїхали тоді за «лінію Керзона», походила саме з Холмщини – з Холмського повіту (21,7 тис.), Грубешівського (20,9 тис.) і Томашівського (11,0 тис.). Далі виселення відбувалося вже з використанням «військового ескорту до кордону».

Загалом у 1944–1946 роках з Люблинського воєвідства в Українську РСР організованим способом переселено 190 тис. українців (передусім з трьох вище названих холмських повітів). «Квитком» на виселення була церковна метрика, а за переписом 1931 р. в Люблинському воєвідстві було 210 тис. православних. Отже, коли взяти до уваги наслідки переселень у 1939–1940 рр. та весь комплекс утрат, пов’язаних з воєнними діями, окупацією і міжнаціональним конфліктом, що найбільш торкнулися саме Холмщини, стає ясним, що її «деукраїнізація» відбулася протягом 1939–1946 років. Кількість українців, які були звідти виселені під час Акції «Вісла» у червні і липні 1947 р., а, отже, пізніше могли б повернутися на рідну землю, мінімальна. Згідно з архівними даними, що їх зібрав Євген Місило, з Холмського повіту виселено 2948 осіб (залишилися 394 особи, окреслені як «українці і мішані родини»), з Білгорайського – 230, із Замостянського – 203 (залишилося 3). Значно більшими були числа двох південно-східних повітів – Томашівського (6841 виселених, 240 залишених) і Грубешівського (8992 виселених, 719 залишених). Коли, однак, звернути увагу на назви окремих місцевостей, виходить, що ці числа переважно відносяться не до Холмщини, а до Галичини – «закерзонських» частин Сокальського і Равського повітів колишнього Львівського воєвідства, які 1946 р. були приєднані до Люблинського воєвідства (з інших утворено Ряшівське воєвідство). Тому, якщо дорахувати холмські села в південній частині Володавського повіту, виходить, що реальна кількість холмських українців, які залишилися в межах Польщі, це коло 10 тисяч осіб. Отже не повинно дивувати те, що з 15 тисяч українців, які, за підрахунками державної адміністрації, повернулися в рідні місця, холмщаків було тільки 2–3 тисячі. Основну масу осіб, що поверталися, склали підляшани з-під Володави й Білої-Підляської.
Отже «реконструкція» українства на Холмщині, яка стала можливою після «відлиги» 1956 р., була мінімальною, тому ще менш стійкою на розмивання процесами, типовими як для невеликих спільнот в чужому оточенні, так і для т.зв. східної стіни. За даними перепису населення 2011 р., у всьому Люблинському воєвідстві нараховано 2233 особи, які декларували українську національну приналежність (серед них 900 як єдину) та 816 осіб, які розмовляють вдома українською мовою (паралельно з польською). Трохи краще виглядає віросповідна статистика – приналежність до православ’я декларувало 4 тис. осіб.
Оскільки нема даних для повітів та ґмін, важко сказати, скільки цих «статистичних українців» виявлено на території Холмщини. Небагато можуть підказати й результати попереднього перепису, адже 2002 р. у всьому воєвідстві виявлено тільки 389 осіб, які декларували українську національність, а також 359 осіб, які вживали в родинному побуті українську мову. Поза Люблином, в якому нараховано 100 українців і 91 «україномовного», та колишньою галицькою частиною Томашівського повіту, а саме ґміною Любича-Королівська (112 українців і 101 «україномовний»), український елемент у холмських повітах був у цій статистиці присутній мінімально (по кільканадцять осіб у Холмі, Янові-Люблинському та Долобичівській ґміні у Грубешівському повіті, також частково «галицькій»).
У цій ситуації майже єдиним «твердим доказом» присутності на Холмщині українського етносу є наявність організаційної мережі православної люблинсько-холмської єпархії. Але й це не особливо покращує картину, бо з 29 парафій у її складі більшість діє на Підляшші, а тому холмськими назвати можна лише парафії у Холмі, Замості, Бончі, Білгораї, Тарногороді, Томашеві-Люблинському, Грубешеві і Турковичах. Це вісім постійно чинних церков на шість повітів! Крім цього, тут стоїть ще 11 філіальних храмів, з яких частина колись була парафіяльними церквами – у Щебрешині (цінна історична пам’ятка), Долобичеві (Долгобичеві), Войславичах, Кульні, Дубенці, Сосновиці (парафія Хоростита), Угруську (парафія Володава). Інші – це новозбудовані невеличкі церкви на цвинтарях у Березні, Вільці-Красничинській, Корхові, Лосинці.
Відновлення 1989 р. окремої єпархіальної одиниці для Холмщини і Південного Підляшшя та нові політичні обставини, без усякого сумніву, мали позитивний вплив на ситуацію в терені, сприяючи мобілізації принаймні на релігійному полі, чого видимим доказом є будова парафіяльних храмів у Замості та Білгораї. Для повноцінного існування й розвитку потрібне, однак, розширення цієї мобілізації на національно-культурну площину. На даний момент місцем, де існують якісь мінімальні умови для розширення цієї мобілізації, є Холм та недалеке від нього село Березно. Тут діє відділ Українського товариства, який організовує громадські та культурні заходи, з яких найближчий – «Смакування спадщини», тобто концерт української музики біля вогнища, приурочений до вшанування пам’яті св. Володимира (відбудеться 26 липня).
Що ж, сьогодення Холмщини не дуже оптимістичне, але це реґіон з багатим минулим та численними історично-культурними пам’ятками, які зараз активно досліджуються, а це значить, що з усеукраїнського сьогодення її не викреслити. Щоб у майбутньому Холмщина не стала свого роду музейним об’єктом національної пам’яті, потрібно, щоб її популяризували всі уродженці реґіону та їхні нащадки, особливо й ті, котрі тепер є громадянами України. Чудової нагоди для такої можливості чекати недовго: через 2 роки ювілей – 150-річчя від дня народження в Холмі Михайла Грушевського, а може, ще раніше й місце поховання Данила Романовича знайдуть. До речі, саме прилетіла звістка, що для вшанування 750-річчя його похорону в соборі на Холмській горі холмська міська рада вирішила назвати іменем Данила сквер та випустити пам’ятну медаль. Так ото з журбою радість обнялася… ■

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*