Марта Коваль ■ ГРОМАДА ■ №41, 2016-10-09
У рамках 41-го Ґдинського кінофестивалю 23 вересня відбувся перший публічний показ повної версії фільму Войцеха Смажовського «Волинь».
Важко було йти на огляд цієї кінострічки без побоювань та упереджень. Побоювання з’являлися тому, що фільм стосується найгострішої теми в польсько-українських стосунках, яка після останніх постанов Сейму РП стала просто невралгічним, болем. А упередження, – бо анонс фільму і попередні покази його уривків супроводжувала така потужна політично-історична істерика, що мимоволі створювалося враження, ніби маємо справу з ідеологічною аґітацією, а не художнім фільмом. Та й інтерв’ю, які сам Смажовський активно роздавав напередодні прем’єри, викликали радше нехіть і ставили під сумнів ретельність підготовчої режисерської праці. Наприклад, відповідаючи на питання журналу «Політика» (№ 39), Смажовський говорив про те, що митрополит Шептицький підтримував і благословляв українських націоналістів та що етнічні чистки на Волині мали значно менші масштаби, ніж в інших воєвідствах. Як перше, так і друге твердження йде зі встановленими фактами врозріз.
Одразу після прем’єри сторінки польської преси наповнилися рецензіями, і хіба тільки ледачий не коментував кінофільму. Відгуки були різні – від дуже схвальних до стримано позитивних чи просто були насторожені. Взяли слово й авторитети в українському питанні – Андрій Шептицький і Ґжеґож Мотика, вказуючи на історичні невідповідності і недоречності, наявні в цій кінострічці. Сам режисер неодноразово стверджував, що «Волинь» не є історичним фільмом, але водночас суперечив собі, наголошуючи на тому, що хотів показати правду про минуле на т.зв. Кресах. Звичайно, такий підхід неминуче викликає запитання: яку правду? Чию правду? Відповідей тут може бути багато і кожна з них матиме право на існування.
Коли вийшов друком 2010 р. magnum opus Оксани Забужко, тобто «Музей покинутих секретів», письменниця зазначала, що не слід читати роман, як історичний, хоч його написанню передувала довга й ретельна праця з архівними матеріалами, розмови зі свідками подій тощо. Забужко стверджувала, що писала «Музей» як «love story», що відбувається на тлі певних подій минулого. Не маємо підстав слова авторки ставити під сумнів, проте припускаю, що в усіх, хто прочитав цей роман, враження дещо інше. Так, минуле є тлом, але воно настільки насичене й об’ємне, що детермінує значення всіх інших тем і мотивів роману. Ситуація з фільмом В. Смажовського є подібною: що б там не говорив режисер, якби не події 1939–1943 рр., долі персонажів склались би цілком інакше і навряд чи постало би бажання віднайти й озвучити (чи, радше, винести на кіноекран) правду. Тому можна сказати, що фільм Смажовського є історичним, тільки він історичний по-іншому, ніж прийнято зазвичай вважати. Це суб’єктивна історія, минуле, побачене через призму особистого досвіду певної групи людей. І цю групу режисер окреслює дуже чітко – це т.зв. кресов’яни та їх нащадки, це історія подій 1943 р. на Волині, прочитана крізь призму їхніх переживань.
Життя і досвід головної героїні фільму – молодої польки Зосі (Міхаліна Лабач) стає дзеркалом, у якому глядач бачить ідеалізоване передвоєнне життя волинського села та криваві події 1939–1943 рр. Зося практично ніколи (за винятком буквально одного епізоду, коли звинувачує побратимів Антека Вілька (Адріан Заремба) в нездатності захистити своїх жінок і дітей) не оцінює того, що відбувається довкіл: вона просто переживає трагічну історію своєї малої батьківщини. Кохання до українця Петра і фактично «продаж» заміж за багатшого удівця-нелюба, народження дитини від Петра та смерть коханого з її вини, нестерпно важкі будні, в які по черзі вривається то радянська армія, то нова проголошена українська держава, то фашисти, втрата близьких і знайомих, утеча від смерті – все це, без сумніву, історія, пропущена через світ емоцій і переживань Зосі. В. Смажовський стверджує, що тема кохання польки й українця була для нього надзвичай важливою: як єдина, яка давала можливість зрівноважити показані у фільмі жахіття, знущання над мирними мешканцями і страхітливі розправи над ними з боку фашистів, радянської влади, польської самооборони та, звичайно, насамперед бандерівців. Саме бандерівці постають перед глядачем як найбільші кривдники й головорізи. Вони – дикі лісові месники без страху й жалю, що здійснюють свої моторошні ритуали поночі при світлі факелів, яке розтинає лісову темряву. Саме з їхньою участю відбуваються найкривавіші сцени, від яких у глядачів повинна холонути кров у жилах. Інші теж негідники, але не такі страшні: одні постріляли всіх євреїв, інші повісили радянську вчительку, ще інші знищили польсько-українську родину, але тільки одну. Проте навіть такі сцени меркнуть перед зображеними в кінострічці звірствами бандерівців. У цьому аспекті Смажовський повністю задовольнив емоційно-психологічне замовлення вихідців зі східних територій ІІ Речі Посполитої, які в той чи інший спосіб постраждали внаслідок етнічних чисток. І можна припускати, що власне виконання такого замовлення буде використане з політичною метою.
Як згадано вище, фільм грішить історичними неточностями. Кожна з них, без сумніву, використана режисером свідомо для посилення емоційного напруження і створення ще більш моторошного образу головоріза. Наприклад, як слушно відзначають українські коментатори, В. Смажовський вкладає в уста своїх персонажів слова з Декалогу українського націоналіста: «Не завагаєшся виконати найбільшого злочину, якщо цього вимагатиме добро справи» та «Ненавистю і підступністю прийматимеш ворогів Твоєї Нації». В ориґіналі ці заповіді не містять слів «злочин» чи «підступність» («Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи» і «Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації»). Тим самим режисер здійснює делікатну, але надзвичайно суттєву підміну, що допомагає йому у творенні образу озвірілих месників. Ненависть до «ляхів» у Смажовського є ірраціональною і спонтанною. На початку фільму, щоправда, зустрічаємо постаті гостей з міста, які ведуть розмови про закриття українських шкіл і церков, утиски українських селян і необхідність боротьби за українську справу, але образи цих персонажів є дуже схематичні і, відверто кажучи, їхні простакуваті й дещо тупуваті пики симпатії не викликають. Отож, тема українських кривд, що теж мала би служити чинником, який зрівноважує, і переконати в неупередженості творців фільму, сама собою нівелюється.
Режисер твердить, що його кінокартина – це розповідь про добро і зло, які живуть у кожній людині, і що фільм не спрямований проти українців (у діалогах його персонажів є чітке розмежування між «бандерівцями» та українцями – нашими, сусідами). Можна припустити, що власне так він буде сприйнятий. І тут проблема не стільки у фільмі, скільки в загальній атмосфері загостреного польсько-українського історичного протистояння.
Попри це, дозволю собі ствердити, що з погляду художності «Волинь» є добрим кінофільмом, який не піддається однозначній оцінці. Режисерові удалося створити атмосферу надзвичайної емоційної насиченості й напруги, де історична конкретика відходить на другий план перед величчю і жахом драми людського життя, що опинилося на перехрестках Великої Історії.
Український глядач «прочитає» цю кінострічку інакше, ніж польський. І справа не тільки в іншому відношенні до подій 1943 р.. Фільм є двомовний, тому глядач, який не розпорошуватиме уваги на субтитри, зможе краще зрозуміти етнографічний колорит «Волині». До слова, Смажовський свідомо створює мікс традицій: наприклад, обряд відрубування коси нареченій, за твердженням творця фільму, є лемківським і гуцульським, а не волинським. Вочевидь, знадобився він режисерові для того, щоб увести образ сокири, зведеної над опущеною головою, бо пізніше цей образ раз по раз зринатиме вже не в етнографічних сценах.
Навряд чи «Волинь» найближчим часом вийде на широкі екрани в Україні. Поки що жоден з українських дистриб’юторів ним не зацікавився. Проте його варто подивитися як приклад художньої праці зі складним історичним матеріалом і в надії, що хтось колись зможе створити такий сам якісний емоційний фільм про котрусь з трагічних сторінок життя українців. ■
