Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №52, 2013-12-29
1. Artur Bata, Michał Łuczaj, Zamieszańcy. Losy Rusinów na Pogórzu, Krośnieńska Oficyna Wydawnicza, Krosno 2012, S. 189. 2. Zamieszańskie cerkwie i kapliczki, red. Michał Łuczaj, Artur Bata, Krosno [без дати], S. 23.
Сучасні польські описи візантійсько-української культурної території в польській державі, де в 1944–1947 рр. відбулися дві масштабні депортації людей цієї культури, ідентичні з описами жидівських «штетлів» (єврейських містечок – ред.) з їх синагогами, школами й цвинтарями. Описуючи українську чи жидівську спадщину, авторам нелегко обрати стратегію викладу того, що мали б успадкувати ще не так давно нетутешні, а сьогодні вже тутешні мешканці-поляки жидівських містечок чи українських сіл. Усвідомлення нестерпної різниці маскує тон дешевого сентименту. Цей сентимент межує з полегшеним зітханням: українців та жидів нема, тож можна у зверхній манері, безкарно описати те, що від них залишилося. Сентиментальний тон нагадує про радість авторів путівників, краєзнавчих веб-сторінок і навіть поважних історичних статей: у просторі, де стоять будівлі інших націй, але їх нема серед живих після перемоги над ними, можна дозволити собі на поблажливість щодо їхніх/не їхніх споруд… Біда в тому, що той, хто зміг урятуватися з українського села або жидівського «штетла», відчуває знущання, читаючи такі описи польських авторів. І треба мати стійкість, щоб читати польські путівники Бещадами чи Лемківщиною й не думати про себе самого: невже я звідти?.. Саме такий поганий настрій супроводжував мене за читанням обох вищеназваних видань про українців, які до 1945 р. мешкали в селах на північ від Коросна: Близянка, Бонарівка, Ванівка, Гвоздянка, Коростенка (Красна), Опарівка, Петруша-Воля й Чорноріки. книгу та брошуру 2013 р. випустив Короснянський видавничий дім. Автори, Артур Бата і Міхал Лучай, завбачливо підстрахувалися: ця «територія була польська, хоч значною мірою заселена руською людністю» (1, с. 16). Тут же автори вказали: якщо хтось думає по-іншому, то він український націоналіст. Однак я маю сумніви, чи Короснянська Русь була Польщею. Ця територія не з XV ст., чого хочеться авторам, а ще на кілька століть раніше була означена слідами візантійсько-руської (української) культури, тому вона була частиною всієї України. Там аж до 1945 р. ніколи не жили поляки. І тому я пропоную таке розуміння: український анклав між Коросном та Ряшевом існував у Польщі, але не був Польщею. Сьогодні він заселений поляками, яким важко зрозуміти, що вони живуть на колишній історико-культурній Русі-Україні. 
Сентиментальний тон дозволив А. Баті й М. Лучаєві нарікати на вигнання русинів (1, с. 20), проте ще більше нарікають вони на українізацію русинів (1, с. 18, 22, 185). Ця плутанина доводить, що авторам не по дорозі з русинами: попри вдавану симпатію до них, автори відмовилися йти так, як розвивалася та змінювалася національна самоідентифікація тубільців: від русинства до українства (сс. 17–21). І тому автори зупинилися на описі етнографічному, а не етнічному. Дослідники охарактеризували територію розселення русинів, їх матеріальну культуру, ботанічні назви, побут, а також вигнання (цей термін вжили цілком доречно) 1945 р. до УРСР.
І все ж дилетантство очевидне в обох виданнях. А. Бата й М. Лучай намагалися вести розповідь тоном фахової бесіди, однак припустилися низки неясних чи помилкових формулювань, наприклад: «Спершу в руських колоністів не було церков, а їх релігійне життя зосереджувалося навколо сільських капличок» (2, с. 3). Не зрозуміло, що мається на увазі під означенням «спершу» і якими були культурно-архітектурні виникнення цих «капличок». Або ж: «У XVII ст. місце старих церков почали займати греко-католицькі святині» (2, с. 5). Насправді Перемиська єпархія прийняла унію аж 1691 р., тобто наприкінці XVII ст. Отож ці видання – це ще дві цеглини в мурі, яким польська культура відгороджує себе на українсько-польському пограниччі. Обидва видання замість того, щоб доступно викласти історію та культуру короснянської території як частини стародавньої Русі, поставилися до них упереджено. Кудись зникли історичний родовід сіл, зв’язки з руськими містами Коросном і Ряшевом, русько-українська інтеліґенція, сільські еліти і розквіт тієї частини Русі-України на зламі ХІХ і ХХ століть, коли ці села відповіли на культурні кличі Львова й Перемишля. Саме тому видання А. Бати та М. Лучая я класифікую як інтелектуальну й видавничу плутанину. Тим, хто цікавиться темою, я би порекомендував два скромніші, ретельніше опрацьовані й менш сентиментальні збірники, підготовлені до друку Себастьяном Дубєль-Дмитришиним: «Rzecz o łemkowskiej enklawie na północ od Krosna. Prace dedykowane dr. Modestowi Humeckiemu z okazji 170-tej rocznicy urodzin» (Коросно, 2012) та «Ruś Krośnieńska. Szkice i studia na temat wyspy łemkowskiej» (Ванівка, 2013). ■
