Василь Шпарик, фронтовик ІІ Світової війни, полковник у відставці ■ РЕПОРТАЖ ■ №19, 2016-05-08
До роковин закінчення ІІ світової війни
Я народився 1925 р. в українській родині на Коломийщині, яка тоді була частиною ІІ Речі Посполитої, тому в 1932–1939 рр. у школі й у гімназії вивчав польську мову. У пам’яті про мою військову службу в роки війни і після неї незабутніми є спогади про перебування на території Польщі. Адже моє знання польської мови було використане в Радянській армії під час проходження фронту на півночі Польщі в 1944–1945 рр. та особливо часто після війни в 1945–1948 рр. на заході Польщі.
Я опинився в Радянській армії по мобілізації у травні 1944 р., яка мала виявити, хто підпорядковується радянській владі і йде на фронт, а хто наражає свою родину на репресивні заходи. Я вибрав перше, бо не хотів, щоб мою матір, на той час уже вдову з чотирма малолітніми дітьми, вивезли в далекий Сибір.
Маючи 13-річну освіту (не радянську) і вишкіл в артилерійському навчальному полку, я як «западнік» (уродженець Західної України) і такий, що перебував у німецькій окупації, міг бути лише рядовим солдатом. Але життя має свої закони, і командування використовувало мене на складних операціях, де потрібні були знання. Оскільки на фронті моя 1-ша артилерійська дивізія прориву резерву головного командування опинилася на польській території, мене як знавця польської мови використовували і на тій ділянці.
На бойовому шляху: Мазовше, Вармія, Куяви, Помор’я
Не враховуючи перебування восени 1944 р. у Східній Пруссії, де моя дивізія мала «зареєструватися» у противника, її у грудні 1944 р. у великій таємниці передислокували на Мазовше – над річку Нарву в місцевість Поплави, навпроти м. Пултуська (на правому березі річки).
Саме тут 14 січня 1945 р. ми прорвали німецький фронт. Пам’ятаю вуличні бої в Пултуську 15 січня, коли наш спостережний пункт примістився на вежі костелу. Потім бої 16 січня в місцевостях Пшемярово та Ґзи, 19 січня – в Жанці, 21 січня – у Дзялдові. Це означало вступ на територію тодішньої Східної Пруссії, а отже – дуже жорстке, безкомпромісне протистояння, бо, як вважали німці, йшлося про безпосередній і перший вступ радянських військ на німецьку територію, їхній Vaterland. Це яскраво проявлялося при відступі німців, коли на полі бою залишалися трупи не тільки солдатів-чоловіків, а й зовсім юних хлопців, а навіть жінок. Подальша дуже жорстка боротьба точилася на території колишньої Східної Пруссії. Зломивши опір другої лінії оборони, 27 січня ми дійшли до м. Бішовсбурґ (Біскупець). Противник почав відступати в напрямку Кеніґсберґа (Калінінграда), дивізію скерували на Куяви.
Що ж до цивільного населення, то при такому насиченні бойових дій місцевого населення не зустрічали. Дехто ховався у підвалі, а більшість втекла подалі від фронту. Звичайно, покинуті домівки з продуктами харчування були в розпорядженні радянських солдатів, бо польова кухня часто не встигала. Політика військового командування була спрямована на толерантне відношення до польського населення, чого не скажеш про німецьке населення. На теренах Східної Пруссії всі мешканці повтікали на північ і захід. Їм було чого боятися, бо, як заявляли радянські військовослужбовці, йшли месники за злочини, вчинені на радянській території німецькими військами та цивільною адміністрацією. Цивільне населення платило не за свої вчинки, а за вчинки своїх співвітчизників, платило дорого, особливо молоде жіноцтво, яке піддавалося масовому ґвалтуванню. Зі Східної Пруссії вони втекли, та, скажімо, моя дивізія, супроводжуючи рейд 3-го гвардійського танкового корпусу від м. Семпульна до Балтійського моря в районі м. Кеслін (тепер Кошалін), зустріла цих втікачів на дорогах, що вели на захід. Вони запрудили (загородили – ред.) всі дороги своїми фургонами, зокрема маґістраль Ґданськ – Щецин. Місцеве населення і втікачів німецька пропаґанда обдурювала, що фронт неприступний і нема сенсу втікати.
Перша зустріч з німецьким населенням випала 27 січня 1945 р. в м. Бубліц (Боболиці). Запам’яталося, як німець, власник пивної, пригощав солдатів пивом, як вони пограбували взуттєву крамницю з метою придбати чоботи, щоб позбутися солдатських черевиків та набридлих обмоток. Німці були страшно перелякані появою радянських солдатів, як відкупне за життя віддавали їм свої годинники. Німецьке слово uhr (годинник) знав кожний армієць. Саме годинники були дуже «популярним трофеєм», бо солдат більше нічого не міг носити з собою, а годинників дехто з них мав по декілька на обох руках. Не могли відкупитися лише молоді жінки і дівчата. Їх тут же «розбирали» й вели з собою. Ні сльози, ні молитви не рятували їх від дикого зґвалтування. Німецький народ сповна платив за війну, розпочату їхнім фюрером, тому німці нерідко скандували: «Гітлер капут!». Їх не вбивали, але обшукували фургони, забирали речі і продукти. Повинен я щиро сказати, що мої краяни з Західної України (а їх було чимало) не піддавалися таким спокусам, оскільки вважали, що це суперечить християнській моралі, а вона таки в нас була.
Потім оволоділи 5 березня м. Кеслін. Обороняв його в основному фольксштурм (народна армія, створена шляхом тотальної мобілізації чоловіків і жінок – ред.). Місцеве німецьке населення переважно позалишалося там. Поводилися з ним, як і перед тим – вороже, отож – і з відповідними наслідками, про що згадав я вище. Далі шлях ішов на схід: 7 березня зайняли м. Шляве (Славно), а 8 березня – Штольп (Слупськ), 11 березня впав Ляуенбурґ (Лемборк), після якого 12 березня ми вступили на польську довоєнну територію – т.зв. коридор.
Подальший наступ був призупинений. Від 13 до 21 березня тривали запеклі бої на підступах до Ґдині. До 18 березня передній край, який уже зайняла піхота, був на місці, а з 18 березня зрушився, але просунувся незначно, бо німці завзято оборонялись. Помагали їм і кораблі з моря, інтенсивно обстрілюючи наші позиції, особливо вночі. Лише 24 березня зайняли Вітомін поблизу Ґдині.
У ході дальших боїв 28 березня вступили безпосередньо до Ґдині. Мій полк брав штурмом Французьку бухту Ґдинського порту. Нам дісталися там багатющі склади. Консерви, цигарки, хліб довготривалого зберігання поповнили наші скрині, звільнені від снарядів. Ми ще довго цим усім харчувалися. Від 29 до 31 березня продовжувались важкі бої у північній частині Ґдині і на північно-західному напрямку, а від 1 до 4 квітня – бої за оволодіння військовим портом Оксив’є. Із Ґдині запам’яталося перебування на передмісті Ґрабау (Ґрабувок), де квартирували в польській сім’ї, котра мало не постраждала від прямого попадання снаряда з моря. Бої за оволодіння Ґдинею та Оксив’є 5 квітня припинилися. Наша участь стала вже непотрібною, от і наша дивізія вирушила в далеку дорогу на захід.
Їхали в нічний час, отже мало що бачили, та 9 квітня проїжджали через дощенту зруйноване м. Пиріц (Пижиці) і влаштували нічліг у с. Забові. Тут відпочивали (милися, голились, чистили гармати) протягом 5-ти днів. Місцевого населення не бачили.
Ось і 15 квітня прибули над Одру, до місцевості Ґрайфенгаґен (Ґрифіно). Подальше призначення – участь у Берлінській операції.
Я навів детальний опис бойового шляху полку, використовуючи записи в моєму фронтовому щоденнику, який вів попри сувору заборону.
У радянських окупаційних військах на заході Польщі
Війна закінчилася, і в червні 1945 р. прийшов наказ передислокувати війська радянського 2-го Білоруського фронту з Німеччини на територію Польщі (як фактично окупаційні, щоб пильнувати польську адміністрацію) під назвою Північна група військ, якою командував радянський (а згодом – і польський) маршал Рокоссовський. Туди початково виїхали штабні офіцери для так званої рекоґносцировки (огляд позиції розташування ворожого війська перед боєм – ред.). Мене як такого, що знав польську мову, взяли з собою. Дорога була далекою, бо пролягала з-під м. Нойштреліц на Мекленбурґській землі на південно-східні землі Силезії.
Так ми опинилися в м. Ґюрау (Ґура, Нижньосилезьке воєвідство), де мав бути штаб дивізії, а моєму полкові дісталося село Зайтш (Сіцини). Пам’ятаю, що поблизу було м. Шліхтинґсгайм (Шліхтинґова). У цьому селі був великий фільварок колишнього німецького бауера, де й розташувався полк. Через дорогу був його житловий будинок. У ньому розмістився штаб полку й була квартира командира. Треба сказати, що й ми, штабні сержанти, не пішли в загальні казарми, а облюбували для себе житлові приміщення на горищі («голуб’ятнику») штабу. Примітним було те, що поруч зі штабом місцеві мешканці відкрили ресторан і крамницю.
Ми могли вільно спілкуватися з місцевим населенням. До деякого часу були ще й німці. Навіть зуб мені лікував німецький стоматолог. Проте поступово стали прибувати переселенці з західних областей України та Білорусії. Підставою для цього була Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР від 9 вересня 1944 р.
Характерно, що замість цинічно заявленої в угоді добровільної евакуації, була з обох сторін застосована злочинна примусова депортація з залученням військових і поліцейських структур. Отже, виникає риторичне запитання: що сталося такого надзвичайного, що прийшлося піднімати один і другий народи до переселення? Подавалася фальшива офіційна мотивація: наче є прояви політичного протистояння на теренах Засяння і Забужжя. Виходило, що це протистояння настільки небезпечне, що необхідно всіх без винятку громадян непольської національності піддати покаранню у вигляді депортації. При цьому, наче звільнивши їм місце в Україні за рахунок депортації польської етнічної групи. Дуже сумнівна мотивація!
Прибулі переселенці пояснювали це просто: «Совєти забрали в Польщі Креси всходнє, а дали полякам німецькі землі на схід від Одри і Ниси». Зайвим було з цим сперечатися, бо саме так виходило. Представники місцевої влади в довірливій розмові вважали, що польська влада під тиском Москви погодилася на таке переселення, бо потребувала людей для заселення отриманих земель на схід від Одри і Ниси. І в цьому був резон (достатня причина – ред.). Натомість у Галичині тихцем вважали, що потрібні були квартири в містах для задоволення масового напливу в Галичину та Волинь радянських військових і цивільних урядовців, а також багатьох їхніх рідних та близьких. І це була правда, бо будувати дуже дорого й потрібний час, а тут усе готове. Частину задовольняли арештованими і виселеними в Сибір, але цього було замало. Ось і поляки, які мешкали в містах, звільнили для них гарні, європейського зразка квартири у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку, Рівному й усіх містах та містечках західних областей УРСР.
І хоч міські квартири мали б надаватися переселенцям з польських міст, це нікого не обтяжувало, оскільки переселенці з Польщі були переважно селянами, то для них не шкодували великих масивів колгоспної землі десь у Херсонській чи Миколаївській областях, куди їх по прибутті в Україну переважно скеровували.
Цим першим переселенцям діставалися добротні німецькі будинки, гарні дороги, упорядковані ліси. Вони тужили за землями, де народилися і зросли, а тут для них, на їхню думку, була чужина, не втішало їх чуже майно, бо вважали, що ніщо не є вічне.
Пам’ятною залишилася моя довга розмова на залізничній станції Шпротава у липні 1946 р. з польськими євреями, які перед приходом на західні українські землі німців у червні-липні 1941 р. зуміли втекти з України й оселилися в Середній Азії. Як колишні громадяни довоєнної польської держави вони за угодою про взаємне переселення підлягали переселенню до Польщі. Але транспорт прибув не на терени довоєнної Польщі, а таки на нові землі, тобто колишні німецькі. У розмові вони дуже критично оцінили державну владу Польщі, бо аж ніяк не бажали проживати на колишній німецькій території. І про це відверто заявляли. Але не можна було нічого вдіяти. Адже переселенців розміщали тільки на нових землях, на корінні польські землі доступу не мали всі переселенці.
Ми, службовці штабу полку, з новими господарями швидко порозумілися, адже я добре знав польську мову. У результаті нашого контакту з переселенцями ми почали постачати місцевій владі, мабуть, ґміни, дуже дефіцитні на той час речі, а саме: папір, копірку, папки і навіть друкарські машинки, яких набрали вдосталь (казали – трофеїв) під час боїв у Німеччині. Польські злоті були конче потрібні всім нам, нашим начальникам теж, бо видавали готівкою у злотих лише 15% належної плати. А треба сказати, що ці «15%» були за купівельною спроможністю вагомішими, ніж решта в радянських рублях, які зараховували як вклад. Я, зокрема, купував тут борошно і посилав голодуючим рідним. Посилки до 8 кг мали право висилати польовою поштою тільки офіцери, але я не мав з цим проблеми.
У 1946–1948 рр. продовжив військову службу у штабі 3-ї ґвардійської танкової дивізії (з нею як корпусом воювали на півночі Польщі), а тут випадково, бо самочинно без належних документів влився в неї (пристав до групи сержантів, що їхали на нове місце служби). Дивізія розмістилася в гарнізоні-полігоні в місцевості Нойгамер (Свєнтошів) та Штранс (польської назви не знаю), де дислокувалися артилерійські та мотострілецький полки 3-ї гвардійської танкової дивізії. Тут була обмежена можливість спілкування з місцевим населенням, бо то полігон, куди приїздили на тактичні навчання зі стрільбою всі війська з так званої Північної групи військ. При цьому треба зазначити, що радянські війська розташовувалися тільки на землях, які відійшли від Німеччини. Тут вони вели себе, наче повні господарі (вважали, що саме Радянський Союз завоював їх, а отже вони наші).
Влітку 1947 р. дійшли нові переселенці з так званої Акції «Вісла». Тут я дізнався з розмов з такими переселенцями, що для них виникли неабиякі проблеми, бо були тільки залишки від того, що надано полякам з України. Якщо перше переселення місцева польська адміністрація могла якось пояснити тиском Радянського Союзу, то переселення 1947 р. було повністю на совісті польської влади. І це створювало моральні проблеми для неї. Бо ж справді, як вважали, перше переселення оправдовували протиборством підпільних партизанських рухів, то цього не могли сказати 1947 р. Виникало, що йдеться про корінну етнічну чистку теренів, прилеглих до кордону СРСР, що тепер ішов по відомій з І Світової війни «Лінії Керзона». Зовнішньо ці переселенці по прибутті на нові землі Польщі нічим не відрізнялися від переселенців за угодою з 1944 р.
Я знав, що прибувають поляки вже з Польщі. Тільки в розмові з такими переселенцями можна було встановити, з якої вони «черги». Їхнє сприйняття факту переселення було значно критичнішим. Їхня перевага була тільки в тому, що вони не були під радянською окупацією, як прибулі з України. Вели себе більш незалежно, їх залучали до влади. Ми знали, бо й радіо могли потайки слухати у штабі, що в Польщі існує велике протиборство між владою під радянським прикриттям і польським еміґраційним урядом у Лондоні. Добре запам’ятався референдум «3 х TAK!», коли усунули Станіслава Міколайчика з посади віце-прем’єра, і Польща пішла радянським шляхом розвитку – стала сателітом Радянського Союзу.
Радянське військове командування часто було в контакті з місцевою адміністрацією, зокрема у справах залагодження побутових конфліктів, у яких брали участь радянські військовослужбовці. При потребі залучали й мене. Якщо випало щось серйозніше, то до справи долучалася військова прокуратура. Не можу сказати, що це траплялося часто, бо командування суворо забороняло вихід з розташування ґарнізону, жодних звільнень (рос. увольнительних) не давали. Я на той час займав високу, але не офіцерську посаду у штабі дивізії, тому мене нерідко брали з собою штабні офіцери в поїздки до м. Лігниці, де був штаб радянських військ на території Польщі. Їздив я також до Шпротави, Жаґані, Жарів та в інші місцевості. Загалом аж до літа 1948 р., коли поступив наказ передислокуватися на територію Радянського Союзу (згаданий референдум, мабуть, переконав у відданості Польщі як союзниці), стосунки з місцевим польським населенням були нормальними.
У службовому відрядженні в Кракові
Я демобілізувався 1950 р., проте й надалі хотів бути в курсі життя в Польщі, не забувати мову, тому систематично передплачував польську газету «Życie Warszawy». Знання польської мови мені пригодилося 1989 р., коли мене як спеціаліста з геології і розвідки нафтових та газових родовищ у Карпатському реґіоні, службово делеґували до Кракова для пізнання робіт польської сторони в Підкарпатті. Служба службою, але я міг відвідувати вікопомні мітинґи, що відбувалися у той період на площі Мар’яцькій, і добре розумів сказане промовцями, навіть порозмовляв з учасниками подій. Про це була поінформована місцева міліцейська структура (мабуть, доніс працівник, який був разом зі мною – думаю, для стеження, а не як спеціаліст). Але все обійшлося без поважних наслідків, бо 1989 р. був роком «перебудови» Горбачова. ■
