Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №17, 2015-04-26
Десь між яблуками, Росією та млявістю можна вписати президентську кампанію в Польщі в контексті українського питання.
Здається, що динаміка цієї кампанії страждає від передбачуваності результату виборів. Від початку лідером усіляких опитувань залишається президент Броніслав Коморовський. Зрештою, його позиція довела до того, що жоден з партійних лідерів не наважився особисто взяти участь у змаганнях, а висунули своїх «замінників». Цей прийом лише у випадку Права і справедливості дає результати. Кандидат від цієї партії Анджей Дуда – це єдиний реальний конкурент теперепішнього президента. У свою чергу, «замінник» від Союзу лівих сил Маґдалена Оґурек – це повне непорозуміння. Досі Інтернет сміється з її декларації про те, що вона не побоялась би телефонувати президенту Путіну, при чому не сказала, про що з ним говорила б.
Зараз оглядачі в основному задумуються над тим, чи змагання за найвищий пост у державі закінчаться в першому, чи в другому турі. Хоч різниця в підтримці двох головних кандидатів невелика, лідером залишається Б. Коморовський. На фініші напевно вирішальним стане те, наскільки представникам обох електоратів захочеться вийти з дому і віддати свій голос. Варто відзначити, що теперішні вибори відбуваються в особливий час. Події в Україні, захоплення Москвою Криму і мілітарна аґресія Росії на Донбасі радикально змінили ситуацію в реґіоні. Стабільність і безпека Польщі, а також ряду сусідніх держав, стали під загрозою. Випробування проходить і польсько–українське співробітництво. У таких справах, як і загалом у плані міжнародної політики, польський президент має найширші можливості. Однак кандидати про це говорять рідко, замість того манять людей вирішенням питань, які лежать у повноваженнях уряду. Якщо шукати більш помітну тенденцію навколо українського питання в цій кампанії, то напевно головні два кандидати в такій чи іншій формі виступають за підтримку східного сусіда, а кандидати, що не мають жодних шансів у виборах, обрали шлях дискредитування та підігрівання антиукраїнських емоцій.
На жаль, головні кандидати не ініціюють публічних дискусій і не пояснюють людям, чому підтримка України є такою важливою. Самих декларацій про допомогу чи солідарність з Україною трохи мало. На цьому фоні неґативні повідомлення стають ще більш яскравими. Прихильники більш стриманого підходу до України використовують цю ситуацію. Це видно, наприклад, у середовищі Польської селянської партії. Її кандидат Адам Ярубас, щоправда, не заперечує потребу підтримки України, але вважає, що в цьому плані не слід виходити поперед інших держав ЄС. Він виступає категорично проти мілітарної підтримки України. ПСП і його кандидат грають також економічним питанням – підтримка Майдану і загострення курсу з Москвою загальмували експорт туди польської сільськогосподарської продукції, в тому числі вже символічних яблук. Люди, які живуть з праці на землі, – це головний електорат ПСП. З їхньої позиції, напевно, краще було б, якби Майдан не відбувся і не прийшла з ним санкційна блокада Росії. Лідер ПСП Януш Пєхоцінський публічно говорить про «розчарування українською елітою» та «крах її економіки». Це може бути його особиста оцінка, але ці слова можна розуміти і як питання доцільності страждань польських фермерів…
Відкрито антиукраїнським і водночас проросійським є Януш Корвін-Мікке зі своєю партією «Корвін». Мов мантру, він публічно повторює те, що Польща не має жодних спірних питань з Росією і у плані польсько-російських відносин слід повернутися до «нормальності». Корвін-Мікке заявляє, що з обранням його президентом намагатиметься утримати нейтральність Польщі в російсько-українському конфлікті. Корвін-Мікке нібито висловлюється за незалежність України, проте відразу заперечує сам собі, говорячи, що байдуже, чи буде вона з Донбасом, чи ні. Цей кандидат традиційно також лякає нібито поширенням в Україні «фашистсько-бандерівських» настроїв.
Цією самою страшилкою грає й лідер СЛД Лешек Міллер. Оскільки офіційним кандидатом цієї партії є фіґурантка, до того ж радше мовчазна, то саме його слова слід сприймати, як офіційну позицію. А Міллер уже встиг «потішити» не однією антиукраїнською заявою. Нагадаймо, що саме він виступав за те, щоб Сейм Польщі засудив підтримку та зростання націоналістичних настроїв української влади. Він так само дав інтерв’ю, у якому окупацію Криму визнав несуттєвою, тому що це мала територія, яка більшої втрати Україні не приносить. Врешті нещодавно, після офіційного візиту Б. Коморовського в Україну, власне Л. Міллер сказав, що президент «вертається з ножем у спині». Йшлося про те, що в цей час український парламент прийняв закон, яким реабілітує вояків УПА. Польщі це не мусить подобатися. Але згадка про «ніж у спині» аж надто яскраво показує, що, на думку лідера СЛД, слід чекати від України. Можливо, більш приховані думки Міллера вголос оприлюднює кандидат радикально правих середовищ Маріан Ковальський. Нещодавно в ефірі «Радіо Щецин» він відверто заявив, що хотів би бути таким президентом, як В. Путін, який, в його оцінці, найкраще реалізує інтереси своєї держави. У випадку цього кандидата позитивним є те, що його підтримка твердо тримається нуля процентів. У межах кількапроцентної підтримки у президентському бігу знаходиться також незалежний кандидат – музикант Павел Кукіз. Він їздив на Майдан, співав про солідарність з Україною, але, на жаль, як кандидат у президенти трохи інакше розставляє наголоcи. Не хоче мілітарно підтримувати Україну, вважаючи це непотрібним провокуванням Росії. А якщо збудеться найгірший сценарій, і Росія дійсно займе всю Україну, то, на думку Кукіза, Варшава повинна тоді зайнятися поляками з-під Тернополя чи Львова. З цього можна легко вичитати державний егоїзм, проте міждержавну солідарність, що повинна бути і принципом в ЄС, уже ні. На своїй сторінці у Фейсбуці Кукіз також лякає нашестям «бандеризму» в Україні. У зв’язку з тим він звертається з прямим закликом: «Геть з УПА та ОУН-ом!».
Отже, найрадикальніші і водночас антиукраїнські голоси в контексті президентських виборів не знаходять сьогодні ширшої підтримки серед польського суспільства. Однак над тим, щоб це суспільство пройнялося почуттям небезпеки від українського радикалізму, постійно працюють не лише деякі гравці польської політичної сцени, але й російська пропаґанда. Вистачить прочитати кілька перших коментарів під будь-якою статтею щодо України в польському Інтернеті. Бандера, польські жертви і волинська трагедія там обов’язково згадані. Якщо ще вдасться переконати поляків у тому, що надаремно страждають, бо українська еліта «вбиває їм ніж у спину», то московські пропаґандисти можуть звітувати про успішно виконане завдання. Важливо те, що президентські вибори – це лише перший етап. Другий і, мабуть, головніший, відбуватиметься восени, під час парламентських виборів. Паливо, вимірюване процентною підтримкою виборців, зібране на президентських виборах, буде використовуватися, без сумніву, і на парламентських. Кандидати і їх середовища, які сьогодні не являються лідерами, восени вже можуть бути вагомим чинником майбутніх урядових коаліцій. Це ми, виборці, вирішуємо, скільки в них буде підтримки України, прямого антиукраїнства чи навпаки – пасивності. Проблемою, напевно, буде й те, що під час президентських та парламентських виборів жодна політична сила не зможе чітко пояснити виборцям у Польщі, чому саме слід підтримувати східного сусіда. ■
