Юлія Боєчко ■ РОЗМОВА ■ №47, 2014-11-23

Інтерв’ю з Анною Кирпан – журналісткою, художницею, котра живе і працює в Івано-Франківську. Працює у лемківському інтернет-радіо Lem.fm. Раніше постійно займалася у студіях з дітьми журналістикою та малюванням. Тепер, здебільшого, проводить майстер-класи для дітей і дорослих (писанкарство, витинанка).

Знаючи її багато років, зустрічаючись на лемківських фестивалях у с. Ждині (Лемківщина) та в Монастириську (Тернопільщина), я поцікавилася, звідки походить її рід, з якого джерела вона черпає натхнення, як звучить у ній той голос роду, який кличе її шукати, досліджувати, збирати по намистинках ті розгублені у світі скарби – традиції лемків.

Юлія Боєчко: Коли ти вперше почала цікавитися Лемківщиною?

Коли я була дитиною, звертала увагу на те, що мої дідо і баба Кирпани, татові батьки, що живуть на півдні України, інакші, ніж батьки моєї мами, які живуть у Львові. Не так говорять, як у нас, у них інша ментальність. Наприклад, не так відкрито висловлюють свої почуття, більш стримані, хоч люблять мене не менше, ніж «львівські» дідусь і бабуся. По-дитячому я розуміла, що вони інакші, бо вони – лемки.
До них часто влітку приїжджав хтось з родичів. Увечері розмова з гостями завжди поверталася до того, «як було вдома». Згадували навіть різні дрібниці, переповідали вкотре улюблені епізоди, веселі, містичні, а то й страшні історії, різні бувальщини. Я любила слухати розповіді старших лемків, але це мені виглядало подібним до казки. Ніби є десь інший світ, але немовби якась райська брама зачинилася і туди неможливо ніяк повернутись. Звичайно, я все сприймала тоді як дитина. Коли стала старшою, то почала цікавитися Лемківщиною по-дорослому. Але ця зацікавленість виросла саме звідти, з дитинства.

Як звали діда і бабу? Як склалася їхня доля?
Моя баба Катерина Шафран народилася в с. Терстяній, це Дуклянщина, центральна Лемківщина. Вийшла заміж за Івана Кирпана в сусіднє село Тиляву. Хоч жили в селі, та це були люди високої культури.
Наприкінці 1944 р. вони з трьома дітьми були депортовані в Радянську Україну, на Кіровоградщину, в с. Ахтову. За рік вирушили пішки в село Плебанівку біля Теребовлі (Тернопільщина). Бо там оселилися бабині родичі, переселенці з Терстяної, неподалік жили і переселенці з Тиляви. Декілька років прожили там – хоч на чужині, хоч у нестатках, але серед своїх. Там народився наймолодший син.
На початку п’ятдесятих дідо і баба піддалися аґітації і разом з іншими родинами лемків поїхали на південь України, в Миколаївську область, у с. Пересадівку. Там обіцяли роботу, кращі умови проживання. Їхали разом, а потім усі з села кудись розлетілися, залишилися тільки мої дід і баба з дітьми. Самі! Там прожили свої роки, там були поховані. Чомусь не захотіли повернутися на Тернопільщину, хоч постійно підтримували зв’язок з родичами. Листувалися з великою родиною, з односельцями, також і з тими, хто в Америку потрапив і в Канаду. Дід часто вибирався в гості до родичів, переважно пішки. Для лемків було властиво жити гуртом, працювати гуртом. Після депортації їх найбільше боліла ця розрізненість.
У Пересадівці зібралося багато переселенців з різних реґіонів, а також депортованих з Польщі (зокрема із західної Бойківщини). Місцеві мешканці послуговувалися колоритною говіркою південної України з деякими русизмами. А мої дідо і баба до самої смерті розмовляли по-лемківському. Незважаючи ні на що, трималися своїх життєвих принципів, на подив місцевих у неділю ніколи не працювали, ходили до церкви, хоч було дуже далеко.
З того гнізда розлетілося четверо дітей. Ми живемо в Івано-Франківську. Татові два брати оселилися в Миколаєві, а сестра потрапила аж в Росію.

Коли ти вперше побувала в селах, де народилися твої предки? Щось тебе вразило?
Пізно, дуже пізно. Вперше потрапила 2001 р. на «Лемківську ватру» у Ждині, а потім уже на батьківщину тата, на Дуклянщину. Бабине село Терстяну, на жаль, я бачила тільки з вікна автобуса, але декілька разів побувала в родичів у дідовій Тиляві.

Чому не приїжджала раніше?
Тато казав, що немає сенсу їхати на Лемківщину, все там змінилося, того світу вже нема. Виявляється, так думали в багатьох родинах. Згодом я, як журналістка, спілкувалася з багатьма лемками в Україні, і вони казали приблизно так: «То вже не є справжня Лемківщина, там живуть поляки, залишилося всього декілька лемків. Багатьох сіл уже взагалі нема. То навіщо туди їхати?». Це уявлення про Лемківську Атлантиду витворилося, напевне, від шоку депортації. У старшого покоління було відчуття, що Лемківщина зникла разом з їх відходом, дороги назад нема, – і вони передали це своїм дітям. У підсвідомості назавжди залишився образ тотальної катастрофи та залізної завіси, що з брязкотом замкнулася за переселенцями, навічно закривши їм шлях до рідної землі. Ось чому багато депортованих дотепер не відчувають потреби і спонуки побувати на Лемківщині.
У 60–70-ті роки окремим лемкам, також із нашої родини, з великими труднощами вже вдавалося їздити до Польщі. Летіли на Лемківщину, мов на крилах… Але в багатьох було велике розчарування. Згодом зізнавалися, що краще би не їхали. Пам’ять дитячих чи юнацьких років затримала зовсім інший образ села. Зустріч з реальністю була болісною і жорстокою. Виявилося, що багато знищено (церкви, каплиці, хати, сади). Якщо батьківська хата й стоїть, то в ній – інші господарі. Все інакше і чуже… Чути лише польську мову. Було відчуття підміни, обману, фальші. Після повернення в Україну такий сумний пілігрим зазвичай розповідав родині й односельцям про побачене – і, звичайно, це не викликало в присутніх бажання поїхати на «землю обітовану». Краще вже тримати в пам’яті рідну землю такою, якою її покидали…
Все сталося випадково. Вуйко їхав за кордон у своїх справах і взяв із собою мого тата – щоб побував на рідній землі. Вуйко не з лемків, але йому часто доводилося переїжджати через Бескиди і він закохався у краєвиди Лемківщини. Якогось дня наполіг, щоб тато вибрався з ним. Таким чином тато потрапив у рідну Тиляву, побачився з родичами, побував у музеї-скансені Федора Ґоча в Зиндранові. (Тато ще раніше дописував у часопис «Загорода», який видавав Ф. Ґоч.) Якби вуйко тоді не заставив тата сісти у своє авто, не знаю, як би було… А тоді вже ми з мамою і сестрою поїхали на фестиваль у с. Ждиню.

І які були враження з «Лемківської ватри»?
Все побачене в першій поїздці мене дуже схвилювало: і довколишня природа, і фестиваль. Це перевернуло всі мої уявлення: виявляється, лемки існують не лише на «Лемківскій сторінці» «Нашого слова», а насправді; Лемківщина є, хоч не така, як колись, а лемківська молодь не лише співає, але й вільно розмовляє поміж собою по-лемківському. В Україні ж нічого подібного не було. Після цієї поїздки на «історичну батьківщину» щось дуже важливе змінилося всередині. Я зрозуміла багато речей, які, сидячи вдома, не зрозумієш, – потрібно побувати в тому місці, звідки походить твій рід. А потім уже їздила не раз, у різні частини Лемківщини, та найчастіше в Тиляву. І щоразу почувалася дуже комфортно. Не було відчуття іншої держави, чужої території. (Подібно було і в Словаччині, на Пряшівщині – теж було відчуття свого краю.) А там, де вже закінчується Лемківщина, де живуть поляки, – там було відчуття, що я за кордоном.

Чим тобі сподобалося село твоїх предків?
Я навіть не думала, чи воно мені подобається, чи ні… Село Тилява, звідки походить мій дід, може, не є таке мальовниче, як інші гірські села, але має свою красу. Тилява лежить у долині на так званому дуклянському тракті і тягнеться обабіч дороги. Це шлях через найнижчий у Карпатах перевал, він відомий ще з часів неоліту. У центрі села височить церква, яка нині є костелом. Поруч – цвинтар, там поховані наші родичі. Коли ми приїздили до родини, нас дуже гостинно приймали.
В історії Тиляви було багато драматичних моментів. Наприклад, під час І Світової війни село не лише потерпіло від воєнних дій. Більшість мешканців вивезено до Австрії, у реґіон Ґрац, село повністю згоріло, залишилися тільки дві хати. Четверо людей забрано в сумнозвісний табір Талергоф, зокрема й мого прадіда, там він і загинув. Потім люди повернулися і почали заново відбудовувати Тиляву. Їздили на заробітки в Америку, Канаду, їздив і мій дід. Були також політичні та ідеологічні конфлікти. Внаслідок такого конфлікту 1926 р. більша частина села на знак протесту перейшла з греко-католицького віросповідання у православне. Ще одна трагічна сторінка – ІІ Світова війна. На Дуклянському перевалі йшли найважчі бої, загинула величезна кількість людей. Після депортації декілька родин повернулися у село, там живуть і деякі колишні мешканці довколишніх сіл.

Чи ти хотіла би жити на Лемківщині, якби була така можливість?

Власне про можливість… Радянські аґенти 1947 р. завзято аґітували русинів з Чехословаччини переїжджати в СРСР. Чи не з кожного села поїхали на Волинь і Полісся. Коли ті руснаки, т.з. «оптанти», побачили справжню реальність Радянського Союзу, зрозуміли, що їх обманули, то майже всі повернулися на Пряшівщину. Спочатку нелеґально переходили кордон, потім, у 60-ті роки, просили родичів надсилати їм виклики, писали різні петиції, правдами й неправдами поверталися на рідну землю аж до середини 90-х. З лемками було трохи інакше. Їх 1944 р. ще аґітували, переконували переселятися в СРСР, а 1946 р. виганяли жорстко, не церемонилися. Здавалося, лемки тим більше мали би добиватися відновлення справедливості і, подібно як руснаки з Пряшівщини, вертати додому. Та коли наприкінці 80-х і на початку 90-х років в Україні почали виникати осередки Товариства «Лемківщина», то питання повернення лемків вони навіть не порушували! А тоді була інакша, більш сприятлива ситуація, і між урядами Польщі та України це питання могло бути вирішене позитивно. На жаль, його не ставили, час був утрачений, шанс не використано! А найстарше покоління відійшло від нас…
Уявімо собі, що справа була вирішена, що депортовані, їх діти й онуки можуть при бажанні повернутися на Лемківщину. Мені важко відповісти, чи могла би я там жити постійно. Та цілком можливо, що я би жила там півроку, а півроку тут. Моя родичка щиро пропонувала: «Приїжджай, живи в нас, місця досить». Але я народилася вже в Україні, тут мої батьки, сестра, родина, тут мені подобається. Не хотіла би покидати Україну навіть під час війни…
Ми кажемо «Лемківщина», але це територія Польщі. Мені цікаво було би проживати саме в лемківському середовищі, а не в польському! Так, поляки – близький народ, навіть ментально. При зустрічах вони ставилися до мене дуже доброзичливо. Розумію польську мову, читаю польською, мені не чужа польська культура. Але виїхати, щоб жити постійно між поляками, якось не хочеться.

Оскільки в тебе лемківське походження, то все лемківське – це твоє. І все ж, коли ти щось не знаєш, то звідки береш інформацію?
Коли я навчалася у Львівській академії мистецтв (спеціальність – моделювання трикотажних виробів), то як джерело натхнення чи основу для стилізації брала лемківський народний костюм. Ми робили невелике дослідження, то я писала про лемківський одяг. Принагідно десь щось читала про лемків, але мала дуже слабеньке поняття. Після першої поїздки у Ждиню зрозуміла, що насправді нічого не знаю. З’явилося бажання пізнавати якнайбільше, об’їхати всю Лемківщину, побувати на фестивалях, у музеях – і водночас ділитися з іншими тим, що вже дізналася. Тоді ж опублікувала декілька статей у газетах. Вони були досить наївними. Не мала тоді досвіду, знань, не читала літератури. Сьогодні би ніколи так не писала…
Після тої поїздки на «Лемківську ватру» другим важливим епізодом мого формування було відвідання архіву. Декілька років тому я подалася до Львова, у Центральний державний історичний архів, щоб відшукати якісь документи про с. Тиляву. Виявляється, збереглося багато матеріалів: судові справи, документи про земельні ділянки, про церкву, замітки про різні події в періодиці. Отож, переді мною значно виразніше постала картина життя села. Це дуже мене схвилювало. Я доторкалася до історичних документів ХVII–ХХ століть. На них стояли підписи власників села, священика, мешканців Тиляви, а також і підписи моїх предків.
Я побачила в архіві історію такою, яка вона є, без фальшу й без прикрас. Були в мене й відкриття: і приємні, і неприємні. Знала про ідеологічну ворожнечу на Лемківщині у міжвоєнний час, про читальні «Просвіти» та імені Михайла Качковського. Але щойно з документів, газет побачила масштаб того явища. У тогочасній пресі суперники дуже багато бруду виливали один на одного, причому з обох сторін – однакову порцію гидоти. Мурашки ішли по шкірі від усвідомлення, що будинки, де мали свої осідки народовці та москвофіли, звідки керували, надсилали на Лемківщину аґітаційну пресу та книжки, аґітували за одне і обпльовували інше, нацьковували лемків брат на брата – стоять дуже близько один від одного – і від приміщення архіву, де я сиджу і про це читаю.
Тепер можу підсумувати, що в моєму пізнанні Лемківщини було три етапи. Перший почався з «Лемківської ватри» у Ждині, відвідання Тиляви, музею-скансену в Зиндранові, я почала для себе відкривати Лемківщину як територію; другий – з читання документів у архіві; тепер є третій, коли я маю унікальну можливість розмовляти з дуже багатьма лемками, пізнавати живу історію. Це дуже захопливе.

Ти є автором радіопрограми про лемків. Розкажи про цю сторінку твого життя.
Уже третій рік я співпрацюю з інтернет-радіо Lem.fm і розповідаю про лемків України у своїх передачах. Програма називається «70%», бо саме стільки лемків депортовано в Радянську Україну, і виходить щосуботи ввечері. Здебільшого це інтерв’ю з різними людьми – і з простими, і з ученими, і з людьми мистецтва. Також є репортажі з подій: конференцій, фестивалів. Переважно я їду до своїх респондентів, а не навпаки. Географія – від Луганської області до Закарпаття, бо на заході цієї області понад Ужем живуть лемки-автохтони, чи то руснаки (це фактично східний окраєць Пряшівщини).

Ти стала організатором серії вечорів на лемківську тематику. Як це було?
Я знаю з Інтернету, що всюди у світі, де живуть лемки, вони щось подібне організовують, а у нас в Івано-Франківську чомусь такого не було. З 2011 р. у співпраці з нашими лемками час від часу організовую тематичні вечори чи зустрічі з цікавими людьми. Я 2011 р. робила теж спробу видавати маленький лемківський часопис «Дротар», подібний до самвидаву. Вийшло лише два номери. Перестала його видавати, бо самій виявилося це робити трохи складно. Але потреба в цьому є дуже велика, і було багато позитивних відгуків. Якби я мала ще однодумців, то вже би відновила випуск «Дротаря». Гріхом лежить у мене на душі, що я цього не роблю.
Більшість часу в мене займає все-таки діяльність в Lem.fm, бо моя праця мандрівна. (Це не є ні державне, ні комерційне радіо, скоріше це можна назвати командою ентузіастів, аматорів). Передусім я маю знайти цікаву людину. Бажано, щоб вона розмовляла зі мною лемківською говіркою. Бо мета радіо, щоб звучала лемківська бесіда, щоб молодь чула її. На жаль, в Україні з цим велика проблема: багато лемків, що є цікавими співбесідниками, не можуть говорити по-лемківському! Хоча моїми респондентами є не лише лемки, а й інші люди, які цікавляться щиро Лемківщиною, пишуть про неї (Тарас Прохасько, Юрій Андрухович) або вибрали її як об’єкт своїх наукових досліджень (Роман Кабачій, Галина Ступінська, Дмитро Байкенич).

Чи люди знають про це радіо, чи слухають його?
Слухають, зокрема і в Україні, і не тільки молодь, але ще не всі лемки знають про Lem.fm. Бувають, правда, речі, яких я не розумію. Одного разу я приїхала до Польщі, а знайомий мене питає: «Як там лемки в Україні маються? Що у вас нового відбувається? Сідай і розповідай усе!» А я йому: «Та що буду тобі казати, коли я про це розповідаю щотижня у своїй програмі «70%»? Якщо ви її слухаєте, то все знаєте». А він відповідає: «Краще розкажи, бо ми не слухаємо це радіо, там не наші люди працюють, то ж з організації «Руска бурса», вони інакших ідеологічних переконань». Я дуже здивувалася: «Яка різниця, хто яких переконань?! Як журналіст я не можу пропаґувати якусь ідеологію, я лише об’єктивно подаю факти, кожній людині чесно даю висловити її думку. І зрештою, як я можу тобі зараз переказати все, що відбулося за рік чи два?!». Якщо людина є патріотом Лемківщини, то вона буде слухати лемківське радіо, читати книжки про історію та культуру Лемківщини, переглядати фільми, розмовляти по-лемківському, а хто до якої організації належить – це вторинне. Наприклад, я ходжу до греко-католицької церкви, але з цікавістю слухаю в радіо програми, які ведуть православні чи протестанти.
Ситуація в Польщі, де лемки сильно поділені за конфесійними та ідеологічними ознаками, є для мене абсурдом. У ХХІ столітті мають бути стерті «історичні» основи для протистояння, давні образи, амбіції керівників організацій чи духовних пастирів, бо асиміляція і ґлобалізація ширяться надзвичайно швидко, завтра лемків може не бути. Сьогодні треба все відкинути і говорити лише на одну тему: про різні форми співпраці. Радіо – це для мене одна з таких форм. Я належу до Товариства «Лемківщина» (а не до «Рускої бурси»), але як журналіст співпрацюю з Lem.fm. Адже в Україні попросту нема подібного лемківського радіо і навіть лемківської радіо- чи телепрограми, яка би постійно виходила в ефір, нема подібної системи ґрантів. Маємо лише газету «Дзвони Лемківщини», яка виходить раз на квартал, і альманах «Лемківський календар».

На якому рівні ти спілкуєшся лемківською говіркою?
На жаль, в Україні нема жодних курсів, недільної чи літньої школи, де можна навчитися! Тому не говорю по-лемківському так добре, як би хотіла. Я чула, як говорила моя баба, але це було дуже давно, вдома ми не спілкуємося лемківською говіркою. Тому я придумала: зроблю групу в соціальній мережі, у Фейсбуку. Якщо мені будуть писати, то треба буде швидко відповідати, і я так навчуся. З одним віртуальним другом ми створили групу «Лемковина/ Lemkowyna». З цього почалося практикування в лемківській мові. Я була на рівні «чайника» (żółtodzioba – ред.), коли мені запропонували вести програми по-лемківському. Але подумала, що це унікальний шанс вчитися: буду брати інтерв’ю в старших лемків і навчуся від них.
Багато лемків безпідставно бояться, що вони не зуміють. Але при цьому освоюють англійську, французьку чи німецьку…

Знаю, що в Івано-Франківську в тебе є багато друзів, вихідців з Лемківщини. Ти з ними часто спілкуєшся?
Часто! Ми зустрічаємося в лемківській церкві Святого Кирила і Мефодія. Звичайно, в Івано-Франківську є і Товариство «Лемківщина». Спочатку я до нього не належала, не знала про нього. А саме тоді був злет, ентузіазм, підйом, організували лемківський хор «Бескид». Період ейфорії змінився затишшям. Певне пожвавлення в лемківській громаді Івано-Франківська настало з приходом о. Анатолія Дуди-Квасняка, священика, який раз на місяць приїздив у наше місто відправляти Службу Божу. Приходили і православні, і греко-католики. Місцем притягання для лемків стала літургія.
Тепер уже завершується будівництво лемківської церкви, літургії відправляються значно частіше. А 24 травня цього року відбувся перший кермеш (храмове свято), співав хор «Бескид». Хоч у Франківську нема стільки лемків, як у Львові чи Тернополі, але громада є, і вона теж хоче десь сходитися. На кермеші відчувалося, що парафіяни хочуть бути разом, сидіти за столом спільно, говорити про своє, співати пісні, просто спілкуватися. І ці люди вже здружилися за той час, відколи о. Анатолій відправляє літургію для лемків. Церква мала би стати місцем культурних, просвітницьких, пізнавальних акцій. Саме в цьому я і вбачаю перспективу.

А які в тебе перспективи? Що плануєш робити найближчим часом?
Восени хочу знов проводити тематичні вечори. Найбільше хочу щось придумати для дітей та для молоді. Цієї весни я зорганізувала в різних місцях і містах десять майстер-класів з лемківської писанки, але це було занадто. Тепер скоріше буду щось робити велике, але одне, а не десять маленьких акцій. Я не є журналістом за освітою, не студіювала глибоко історію Лемківщини, ані, тим більше, не скінчила лемківську філологію, отож у Lem.fm почуваюся дещо некомфортно. Мрію, щоб на моє місце прийшла молода людина з відповідною освітою чи принаймні долучилася до співпраці. А я б у той час реалізувала інші «лемківські» ідеї, дуже актуальні сьогодні. ■

Поділитися: