Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №4, 2014-01-26

Сьогодні можна лише здогадуватися, ґрунтуючись на збережених свідченнях, здебільшого писемних, наскільки це було красиве, хазяйновите і добре організоване село. Бо ж про минуле Володжі мало що нагадує: кілька довоєнних цегляних будинків і неоґотична каплиця на кладовищі…

Але колись Володж, від самої назви якої віє східною культурою, благородно поєднаною там, над Сяном, із західною, була чудовим селом. Назва походить від імені Володимир або, за леґендою, від імені боярина Володаря, на місці двору якого й виникло поселення. Хоч ця історія є малоймовірною, якщо брати до уваги найдавніший запис з 1373 р., згідно з яким село називалося Волоше, а й аж до XVIII ст. було записуване як Волоше, Волошов, Волос, Волоч, що безсумнівно має відношення до волохів. Село ймовірно виникло ще до періоду, коли ці землі належали Галицько-Волинському князівству, тому що навіть у часи племінного ладу, про що свідчать археологічні розкопки, на березі Сяну, між річкою і лісистими пагорбами Динівського передгір’я, протягом століть було ведене сільське господарство на родючих ґрунтах, нанесених течією річки. Частина площі належала селянам, на іншій частині існував фільварок Гдичина, який був власністю Тшцинських: спадкоємці отримували дохід не тільки з сільського господарства і тваринництва, а й із добре розвинутої промисловості (ґуральня, млин, лісопильня, цегельня) і чотирьох корчем, які утримував орендатор.
З незапам’ятних часів серед населення Володжі домінують українці (або русини) – за даними перепису 1936 р. у 106 дворах проживало 855 осіб. Крім них, перепис зареєстрував 12 латинян, 10 послідовників іудейської релігії, 2 протестантів. Ці люди дуже добре організували своє життя, користуючись різноманітними досягненнями цивілізації. Факт, що Володж у Березівському повіті була одним з небагатьох сіл з проведеною електрикою, свідчить про досягнення місцевих жителів і ще раз підтверджує несправедливе зубожіння села.
Перерахуймо: у Володжі працювала чотирикласна школа, в якій навчання проходило польською й українською мовами, дитячий садок, читальня товариства «Просвіта», народний дім з концертним залом, яким переважно користувався аматорський театр, процвітав господарчий кооператив, який займався торгівлею і давав доступ до закуплених сільськогосподарських машин, як-от сівалка чи віялка для зерна, а також риболовлею (з цією метою держава надала право вилову риби в Сяні на відрізку від Доброї-Шляхетської аж до Динова), i молочний кооператив, який виробляв цінований високо на ринку сир. Громадську активність розвивали гуртки гімнастично-спортивної організації «Сокіл». У селі діяли такі організації, як «Відродження» та «Сільський господар», ощадно-позичкова Каса Стефчика, пожежна частина, церковний хор, клуб і спортивна команда. Тут були рибні ставки і багаті сади, а уздовж збудованої власними силами брукованої дороги простягався тротуар з бетонних плит, що в цих краях траплялося рідко, навіть при найважливіших шляхах. Поля тут були меліоровані, значна частина будинків мала каналізацію, обов’язком кожного господаря було викопати ізольовану від підземних і поверхневих вод помийну яму (гноєсховище). Це вражає! Навіть якщо брати до уваги, що війна завадила здійсненню амбітних планів побудувати лікарню й громадську лазню з протічною водою, яку мали через труби набирати з чистого джерела.
Потрібно зважати на те, що всі об’єкти громадського вжитку (також і плебанія) були побудовані за внески місцевих жителів. Звісно, значну роль у цьому цивілізаційному стрибку, що став початком періоду бурхливого розвитку, відіграли відшкодування австрійських страхових компаній, а й виплати цісарського уряду з Відня та державного зі Львова за пожежу, яка зруйнувала село 1910 р. Але цих коштів не вистачило на все, вони лише дозволили відбудувати Володж. Варто відзначити, що під час відбудови села після пожежі почала діяти місцева майстерня черепиці. Вона потім розвинулася і виготовляла бетонні плити, з яких будували льохи (на цих землях їх називали грубами). Це також позитивно вплинуло на поліпшення сільської економіки.
Багато жителів Володжі в довоєнний період займалися ремеслами, які не стосувалися сільського господарства, майже кожен мав свою нішу: серед ремісників були бондарі, теслі, дорожники, фотографи, могильники, колісники, ковалі, кравці (чоловіки й жінки), лісники, муляри, перевізники, сівачі, які керували сівалками, теслі, шевці, склярі, слюсарі, ткачі.
Поляки були прихожанами парафії в Дилонговій (хоча зазвичай користувалися неоґотичною каплицею Тшцинських), русини молилися у власній дерев’яній церкві, коли ж вона 1905 р. згоріла, храм відбудували з цегли. Церква мала статус філії парафії у Селиськах, відокремлених від Володжі забудовами Гути Поремби.

Цей чудово організований механізм, який чітко функціонував, зруйнувала ІІ Світова війна та її наслідки. Спочатку, коли до Сяну дійшла Червона армія й у Володжі (а точніше – в будівлях фільварку Гдичина) розмістилася військова комендатура і прикордонний пункт, церкву закрито (щоб 1941 р. вкрасти дзвони), a після встановлення 700-метрової прикордонної зони на поч. 40-их рр. виселено 40 родин на Волинь. Інших попередив енкавеесівський офіцер української національності, тому вони уникли вивезення, переїхавши до сусідніх сіл або перенісши свої господарства на вільні від обмежень землі при дорозі до Волі-Володзької. Хоч кінець-кінцем ці люди потрапили з вогню та в полум’я: на їхніх полях утворили колгосп, куди відправили перший в історії цих територій трактор.
Після війни село розглядалося як український культурно-економічний центр. Виселили все населення (це відбувалося у два етапи: 1946 р. 18 сімей вивезли за східний кордон до УРСР, 1947 р. – всіх інших виселили на повернені польські землі), а на пустинних землях через деякий час влада розмістила радгосп, який спеціалізувався на розведенні свиней на забій. За іронією долі, один зі свинарників був побудований на освяченій землі – на місці церкви, зруйнованої 1956 р. Проте навіть до того, як храм зруйнували, все одно ставилися до нього як до хліва для свиней.
За часів радгоспівського панування на житло для працівників переробили громадські будівлі, які колись служили всьому селу: школу, народний дім, читальню. Але збереглася пам’ятка давньої Володжі – склеп Тшцинських, побудований нащадками на окраїні греко-католицького цвинтаря, можливо, саме на місці церкви, яка 1905 р. згоріла. Кілька років тому з ініціативи людей доброї волі з товариства «Ворота Східних Карпат» кладовище впорядкували, тож останній слід людей, які були творцями цього прекрасного села, не зітреться.
Затишне, живе, упорядковане село Володж не можна відновити – треба радіти, що воно й так не зникло без сліду. Бо була загроза забуття всього, що пов’язане з селом. Комуністичні ідіоти 1977 р., намагаючись сполонізувати покриті патиною часу і традиції назви й затерти багатство культури на пограниччі Сходу і Заходу, перейменували Володж на… Чехув. На щастя, ця безглузда назва протрималася лише чотири роки. Однак більш довговічними є інші наслідки виселення: тепер нема незалежного села під назвою Володж, його територія стала частиною солтиства Селиська в Нозджецькій ґміні.
Тому сьогодні записки про Володжу, про так гарно організоване село світлих людей, є лише спогадом. Трохи шкода? Дуже шкода. ■

Поділитися: