У згарищах Кальниці (III)

Богдан ГукІСТОРІЯ№7, 2014-02-16

Пошук закінчується…
Завершується публікація матеріалів мого історико-журналістського слідства щодо обставин і наслідків масового вбивства українців – мешканців села Кальниці Ліського повіту, вчиненого вояками Війська польського 26 вересня 1945 р. Перший матеріал публікувався в «НС» № 5–8 за 2013 р., другий – також минулого року, в «НС» № 49–50. Моїми оповідачами й надалі є колишні мешканці Кальниці: Текля Вархоляк, Емілія Ґойдич, Дмитро Галанич і Михайло Галанич.
Не знаю, чи тільки я здивований тим, що так довго треба було ждати на повну картину цього жорстокого вбивства. Це один з багатьох тих випадків, коли скупу інформацію в якомусь звіті, яка досі вважалася вичерпною, раптом представляють в іншому світлі, і масштаби злочину стають жахливими. Таким чином Кальниця вступає в один ряд з такими місцями нашої національної трагедії, як Пискоровичі, Павлокома, Гораєць, Люблинець чи Терка й Завадка-Морохівська. До речі, в Кальниці не було офіційного вшанування пам’яті жертв…
Що далі? Позов до Інституту національної пам’яті з метою встановити відповідальність: хто віддавав накази польським солдатам і хто саме їх виконував кривавого дня 26 вересня 1945 р. в Кальниці. Українці мали б знати імена і прізвища убивць з ВП, реґулярної армії держави – Республіки Польщі, а також, імовірно, інших формувань.
Богдан Гук

Продовження з попередніх чисел «НС»

Спогади Дмитра Галанича, сина Марії та Павла Галаничів, народженого 12 лютого 1922 р. в Кальниці Ліського повіту, з доповненнями Теклі Вархоляк, дочки Марії і Павла Галаничів, народженої 10 листопада 1924 р. в Кальниці, та Михайла Галанича, сина Марії і Павла Галаничів, народженого 22 травня 1933 р. в Кальниці.

Що відбувалося в Кальниці після Вашого повернення?
Дмитро Галанич: Не вірив, що я є вдома, що то є моя хота, що то є людина… вони [сестри і брат – Б.Г.] були менші ще, не так, як нині. У маю війна ся скінчила і ми думали, що далі буде вже спокійно. Я зачав навіть поправляти плоти – по війні все було розвалене. Нарешті приходить вересень, приходить вересень, двадцять другий чи третій [двадцять друге чи третє – ред.]. Приїжджає пан капітан з Балигорода з підсолтисом на подвір’я. А я, значить, не хтів спеціально показуватися, бо такий був час. Приходять, така і така справа… «Dawać krowę dla wojska» [Давайте корову для війська] – «Jaką krowę?» [Яку корову?] – кажу, німці забрали всю худобу. «Dawać, bo to dziadostwo tak i tak na Wschód wyjedzie» [Давайте, бо ці бідаки так чи інакше на Схід поїдуть], – [він] до мене. Я кажу: «Jest jedna sztuka tylko» [Є лише одна]. Полетіли до стайні. Дві штуки були, але вже були на поли. Ланцюгів було більше, але їх і могло бути більше, бо я мав більше худоби, але стопньово [поступово] німці забирали. Но, і в той спосіб робилося: уже віддавати! Довідалися наші богатежи [«герої»; ідеться про вояків ВП – Б.Г.]…
Михайло Галанич: Може я тобе перерву. Зараз по тім, як фронт перейшов, але ще взимку, стояла, кватерувала армія радянська, і влітку було так досить спокійно. Бувало навіть так, що польська міліція, як приїздила до нашого села, спотикалася [зустрічалася] з нашими повстанцями. Поговорили собі й розходилися, і нічого там не було. Аж до вересня нападів не було. А потім, у вересні, так як брат говорить, приїхало військо, і в селі, котра родина українська мала дві корови, треба одну віддати, по одній лишали. Треба було польським родинам, а в українців треба було забрати.

Польським родинам чи польському війську?
Військо забирало, але вони наділяли для польських родин. Но, і як зібрали ті корови в селі, вертали до Балигорода. У тім часі хтось дав знати. Близько Кальниці кватирувала сотня «Дідича» [повинно бути «Дідика» – Б.Г.]. Дали знати сотні «Дідича». Но, й вони від сторони Балигорода, там, за плебанією, перейшли, там, як Кальниця до Келечави, там засіли на то військо. І вже чекали, як військо зібралося відходити, тоді їх обстріляли.

Між Кальницею і Келечавою?
Так. І тоді їх обстріляли. Єжели ходит о [якщо йдеться про] військових, то один жовнір згинув, один правдоподібно зістав ранений. І вони раз… того… Но, і в тім часі десь там, випадково, один цивільний, старший уже дідусь, зістав убитий, з нашого села, був десь на полі…

Як звався?
Д.Г.: Хвастяк, Дмитро.
М.Г.: Но, і вони, ті жовніри, покидали все, чотири, як колись називали, брички, вози, бо вони були кіньми, то все покидали і повтікали. Утекли так, що їх більше ані не піймали, ані не вбили наші, але худобу і то все лишили. Но, і на тім того дня це закінчилося.
Рано другого дня мужчини пішли поховати того дідуся і того жовніра польського. Поховали на цвинтарі, при церкві, бо зараз при церкві був цвинтар. І тільки кінчили, і вже брат вертав … Була тьма досить, так же відочність [видимість] була дуже маленька, але зауважили, же на так званій границі між Келечавою і Кальницею є військо. І вже брат прийшов, і казав «Скоро…», бо падав дощ, просив маму, жеби дала йому сорочку військову, бо є військо, він мусить перебратися і втікати. Но, і він утік, а молодший брат Іван узяв коні й також утік. І зараз тільки вони вспіли з хати вибігти, за пару хвилин вже чути було стріли. Ми лишилися в хаті. Но, і військо розвинулося на ціле село, у тиралєру [розстрільну]. І мали одного танка. Тим танком обстрілювали одразу до ліса. А тут, по селі, одразу запальними кулями стріляли в хати, і відразу підпалювали. Ми троє і мама… Забрали нас до сусіда до пивниці.
Текля Вархоляк: Ми повтікали.

Як звався той сусід, у чий підвал ви втекли?
Т.В.: Вархоляк. Но, і як ми вже сиділи там, і священик був, як вони [військо] прийшли до села, так звана група штурмова, ішли так від пивниці до пивниці і: «Wyłazić taka nie taka wasza mać!» [Вилізайте, сяка-така ваша мать!]. Но, і як їм ся подобало, одну-три особи застрілили й ішли до наступної. Як прийшли до нашої пивниці, но, то в нас не вбили нікого. Священика тільки, одразу зачали кричати «O! Pop! Pop! Taki tam…» [О! Піп! Піп! Такий там…].

Як звали цього священика?
Д.Г.: Миколай Молодовець.
Т.В.: Но, і ще того властителя пивниці випровадили – то пам’ятаю, як сьогодні, бо він молотив збіжжя. І на плечах, як-то при молотінню, на плечах сорочку мав трохи подерту. То відразу [польський вояк] прикладом його як стяг по плечах, то відразу йому кров вийшла через цілі плечі.

Знаєте його ім’я?
Т.В.: Іван, Іван Вархоляк. А його маму, старушка вже була, щось там зачала казати, як-то стара особа, плакала, то як так злапав, піймав її за плечі і так піпхнув [міцно поштовхнув] – а то було вже досить слизько, дощ падав – то вона так пару метрів пішла, далі як тут до стіни [прибл. 3 метри – Б.Г.]. Якось там помаленьку пізніше піднеслася.
Но, і нас лишили, забрали священика. Друга сестра, Марія, була осібно [окремо], бачила, як кричали, же [що] до священика: «Zdejmuj buty» [знімай взуття]. Але прийшли ті, що були попереднього дня. Священик прийняв їх [тоді] добре… Надійшло двох, котрі були попереднього дня в нього, но, і ті зачали там зараз до тих «zostawić popa», не казали ксьондза чи священика, а попа: «Pop nas wczoraj dobrze przyjął, pop nic nie winien» [Облиште попа, піп ні в чому не провинився]. І пізніше ним заялися [зайнялися] так, же його пізніше навіть і не били більше, бо відразу при пивниці дістав пару разів прикладом.
А пізніше всіх людей вони казали, кричали до нас, же до церкви і же там, у церкву, попросту наженуть і спалять. Но, як було?.. Тільки так кричали: або до церкви, або на «cmentarz» [цвинтар]. Но, і далі йшли до сусідніх пивниць… Далі так, що вбили в нашім селі тоді… Кілько?..
Д.Г.: Тридцять шість осіб.
М.Г.: Убили ріжні [різні особи]. Наймолодша особа мала… той, фаїм [нерозбірливе – Б.Г.] дванадцять літ і дев’ятнадцять, а найстарша…

Пригадуєте, хто це був?
Д.Г.: Тхорик Марія [і] двох синів, дванадцять і шістнадцять літ.
М.Г.: А найстарша – то наша сусідка. Мала дев’яносто два чи три літа…
Но, й пізніше, як уже того, як дійшли до кінця села і на наступне, як там далеко було село, то в кожному разі же так: село Кальниця – сто п’ятнадцять номерів, частково село Суковатої, десь п’ятнадцять номерів.
Д.Г.: Десять-дванадцять…
М.Г.: Середнє Велике – п’ять номерів і, вертаючи, у Келечаві двадцять п’ять номерів спалили. Но, й того… І нас, людей, гнали коло плебанії. Усіх людей зігнали. Ми, як нас гнали, то досить трудно мені сказати в тій хвилині, но, але було принаймні так п’ятдесят-шістдесят осіб. І обстава [круговий нагляд], жовніри пильнували. Такий був садок, були кущі там, но, і сестра [Текля] з мамою і молодшою сестрою [Марією] так через пліт розсунули [кущі] і там в то… Акурат [якраз] жовнір там дивив, вони вспіли. Но, а я їх обсервував [спостерігав], такий ще хлопець, обсервував їх, але як вони перейшли, жовнір оглядався, я не міг [також піти з ними], бо не тільки мене злапає, але і їх видам. Але як жовнір знову зачав там кричати і бити тамтих спереду, я доскочив до них.
Но, й так, що ми осталися. Тих людей попровадили. Но, й тепер так. Як вже попровадили тих, як уже закінчували, то останніх двох вертало з гори. Ми сиділи в тім садку. Боялися підійти близько хати, бо там мешкали молоді мужчини колись, но, і вони нагромадили досить різної амуніції. Були і гранати, що там було в тій хаті, трудно сказати. Так що то в вогню розривалося, [ми] боялися, що може нас побити.

Чия то була хата?
М.Г.: То був сусід, Бердій називався. Но, і йде з гори остатніх двох жовнірів. І той жовнір один каже: «No ja dziś tych s… synów namordowałem» [От я сьогодні повбивав багато тих с… синів]. А той другий каже: «A ja nawet kury nie zabiłem. Ja nie mogę… Za co?! Jakich ty tu banderowców widzisz? To są ludzie od maszyny, od motyki, od wideł. I oni banderowcy?! Banderowcy to w lesie, a tu ludzie cywilni, ja nie mogę patrzeć na to» [А я, то й курки не вбив. Годі… За що? Адже це люди від машини, від мотики, від вил. То вони бандерівці? Бандерівці в лісі, а то цивільні люди, мені нестерпно на це дивитися]. «A ja ich namordowałem [А от я скільки їх уклав], – і тільки то сказав, [то додав:] A zobaczę, czy tu nie ma, czy tu czasem się nie schowali banderowcy» [А я подивлюся, чи тут нема, чи тут не сховалися бандерівці]. А ми сидимо там. І відразу: «Wyłazić! Тakie nie takie!» [Виповзайте! Такі ж ви й такі!]. Мама ледве жива – бо фактично мама досить хоровита була – і сестра зачала просити. Мама вже нічого не казала. Сестра зачала просити, же то… А той другий каже: «Zostaw! Zostaw, jakich ty banderowców widzisz w tej staruszce i w tych dzieciach?!» [Облиш! Облиш, яких ти бандерівців бачиш у цій старій та дітях?!]. А той: «Nie, wyłazić! Wy tam…» [Ні, виповзайте, такі ви]. Крісом починає, же буде стріляти… І врешті той: «Taki nie taki, zostaw mówię! [Таку ж твою, облиш кажу!].
Т.В.: «Zostaw jedną banderówkę na rozpłodek» [Залиши одну бандерівку на розплід] і його піпхнув. Пішли далі.
М.Г.: Но й пізніше, то вже розповідала сестра, бо сестру, тоту старшу, забрали. Під Балигородом, як зібрали людей, приїхав жовнір, якийсь офіцер радянський… (бг)

Продовження в наступному числі «НС

Поділитися:

Категорії : Історія

Коментарі

  1. Мій батько народився в селі Кальниця в 1939р. Як з Вами можна зв’язатися з приводу цієї статті?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*