У житті, як у лемківській пісні

Юлія БоєчкоЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№36, 2015-09-07

Анна Даниляк (дівоче прізвище Кулик) – мешканка селища Обертина Івано-Франківської області, уродженка с. Волі-Цеклинської (кол. Ряшівське воєвідство, Ясельський повіт). У свої майже 95 років добре пам’ятає рідне село, виселення у Ворошиловградську область, поселення в Обертині.

Родина Даниляків з трьома молодшими дітьми Андрієм, Василем, Надією. Фото з сімейного архіву А. Даниляк
Родина Даниляків з трьома молодшими дітьми Андрієм, Василем, Надією. Фото з сімейного архіву А. Даниляк

– Я вам спочатку заспіваю, а потім буду розповідати, – мило усміхається стара лемкиня:
Грушки, сливки, ябка мам,
Кого люблю, тому дам.
Кого люблю трошечки,
Дам му зо дві грушечки.
Кого люблю сердушком,
Дам му вшитки з фартушком.
– Я народилась у Польщі у 1921 році, на Йордан минуло 94 роки. Я вже стара баба, – сміється п. Анна. – Тато мій називався Роман, а мама – Катерина (із села Фолюша). Татова перша жінка вмерла, мала п’ятеро дітей. Моя мама пішла за другу жінку, мала з татом ще шестеро дітей. Тато все співав: «Діти, мої діти, де вас подіти? Чи вас продати? Чи циганам дати?» Тато мав сім моргів поля, худобу, коні.
Дуже добре пам’ятаю нашу хижу. Одна велика кімната, добротна піч. Поле наше тяглось до с. Боднарки. Як перша татова жінка померла, то він переписав частину поля на дітей по першій жінці. Як одружився з мамою, то переписав на неї частину поля, бо вона нічого не мала.
У сім років батьки посилали дітей до школи. До 1 класу ходили два роки і до 2 класу теж два роки. А до 3 і до 4-го по три роки. Вчили по-польськи і по-нашому. Вчитель був родом з Перегримки, прізвище мав Василик. Полька-вчителька мала прізвище Новаківна. Священик називався Михайло Горечко. Я вчилась на «відмінно», то мене вчителі не били, а хто не вчився, то їх били.
Річка текла через село. На Різдво ми з татом ішли мити ноги. А мамі приносили води, бо вона готовила вечерю. Як сідали вечеряти на Святий вечір, то на вечерю тричі запрошували Ангелів. Кисилиця – перша їда, бандури (картопля), пироги (зі сливками). На стіл клали сіно, а під нього – овес. Дівчата, як палили сміття на другий день вранці, то гукали. Де відгукнеться, звідти буде наречений.
Недалеко біля нас жив Павло Миронів, який мав сім моргів поля. Тато хотів мене за нього віддати, щоб я мала поле. Я не мала поля, бо дітей було багато в тата, не мав що всім записати. Він все приходив до тата. А я того парубка не любила, він мені не подобався. Я піду до стайні, мама доїть корову, а я плачу і кажу: «Мамо, я не хочу за нього, я його не люблю». Мама каже: «Не плач і нічого не кажи татові. Все вийде на добре».
Співала бим собі, і миленький тобі,
Але ти парадний, позираш по собі.
По тобі, по тобі, по своїй подобі,
По рум’янім личку, гей гой,
По рум’янім личку, по червечику.
Мала я милого, правда же гарного,
Але ся гнівали, гей гой.
Але ся гнівали дівчата про нього.
Дівчата, дівчата, ви ся не гнівайте.
Бо я го не хочу, гей, гой.
То ви собі го майте.
Тоді я пішла з мамою до однієї родини, де був похорон, щоб помолитися біля небіжчика. Людей ще не було, і я з однією дівчиною стояла на дорозі і розмовляла. Надійшов мій двоюрідний брат з Андрієм Даниляком і каже мені: «Одружімося, я з твоєю подругою, а Андрій – з тобою, гаразд?» (Андрій ходив до однієї багачки, але вона мала двох хлопців і двом обіцяла вийти за них заміж). Він жартома спитав, а я жартома відповідаю: «Добре». Тоді Андрій каже: «То подай руку!» А я даю дві руки. Він потиснув, і пішли хлопці. А вони прийшли до мого тата і кажуть, що Андрій хоче одружитись зі мною. А тато Андрія знав, бо де дівка була на виданню, то до тих татів хлопці приходили поговорити. Отож, тато каже: «Та якщо дівка не проти, то най ся віддає». «Ні, не проти, бо я питав», – сказав Андрій. Це все відбувалося жартома, і я ставилась до цієї розмови, як до жарту. На другий день вранці тато збирається до церкви, а я помагаю мамі пироги готувати. Андрій рано приходить до нас, а тато каже мені: «Збирайся, Анно, йдемо до церкви на оповіді. Раз Андрій прийшов, то треба йти». Я з ним не зустрічалась, але знала його, як всіх хлопців у селі. Так я жартома погодилась, жартома пішла на оповіді, а потім і весілля справили. І добре прожили, бо чоловік був дуже добрий. Мала 19 років, як віддалася. Взимку було весілля, а восени перейшли у свою хату, яку собі поклали. Хати клали дерев’яні в горах.
У роки війни мого чоловіка записали на воєнну роботу, ми вже мали двоє дітей – Анну і Степана. Німці два роки жили в нас на квартирі, були добрими людьми. Брали наших дітей на руки. На польський Святий вечір приходить німець до хати і запрошує нас на святий вечір, щоб разом святкувати. Мій чоловік – сирота, розплакався, і німець розплакався. Ми потім всі разом колядували. А потім німців переквартирували, але той німець все приходив поговорити, розповідав, що вже його жінка і дочка знайшлися в Америці. Я готувала 12 страв. Я сказала, що буде багато їди, а в них кажуть багато пити. Кисилицю робила, показала жорна, як мелеться. Німець казав, що як приїде до Німеччини, то забере нас до себе, аби нам показати, як вони мелють. Потім москалі їх оточили, хтось врятувався, хтось – ні. А потім ми чули, як одного ранку руські співали «Катюшу».
У 1946 році прийшли аґітатори і вимагали переселятися в Україну, у «совєтскій рай». Депортація, яка тривала з 1944 до 1946 року, називалася добровільним переселенням. Люди повинні були виїздити або записатись поляками, третього варіанту не було.
Нам казали, що це не примусово, але обов’язково. Священик Горечко також з нами переселявся. Поляки давали фіри, можна було брати все, але все не забереш. Все село разом переселяли. Нам казали, що повезуть в одне село у Ворошиловградській області. А на сам Великдень ми стояли на кордоні. У Старобільську приходили голови колгоспів і брали по кілька родин (по 3, по 5). То не переселили всіх в одне село Омельків, як обіцяли. В неділю люди сходились у Старобільськ і спілкувались.

Нас виселили в Луганську область, де війна йде. З нами переїздили люди з сусідніх сіл, з Перегримки, яка була за 1 кілометр, з Копітниці, за 3 кілометри Фолюш, трохи дальше Бортне. За 19 кілометрів Ясло, в другий бік за 19 кілометрів місто Горлиці.
Нам обіцяли, що як не сподобається, то за два роки зможемо повернутися. Поляки жили дружно з нами. Як нас виселяли, то вони плакали за нами. З нашого села ніхто не хотів переселятись. Залишилися тільки дві родини: один лемко Смолей Микола був жонатий з полькою, а другий був поляком, а вона – наша. Жінка Миколи була родом із с. Копітниці. Через багато років після виселення він приїздив до нас в Обертин. Федір Гутник, що пас воли, прийняв нас до своєї хати. Його жінка була Явдоха. Мій чоловік робив на пасіці. Мене зразу сильно голова боліла після виселення.
Ми привезли з дому картоплю. Я посадила, загорнула так, як в нас вдома. А там не загортали взагалі, лише легенько прикривали, бо казали, що земля горить, і картоплю сушить. А я все одно так посадила, як у нас. І вродило дуже рясно.
Ой вийду я вийду, на гору-горичку,
Де мій милий оре на яру пшеничку.
Ой винесу я му їсти і покаже мі сісти.
Він наївся і напився,
сів на ріллю, зажурився.
Чого сідиш, чом не ореш,
чом до мене не говориш.
А я била як цвіт біла,
але мене журба з’їла.
Вдома ми до церкви ходили кожної неділі, а там у Ворошиловградській області не було церкви, ніхто не молився. У Старобільську за 7 кілометрів була церква, ми ходили туди паску святити. Там навіть цвинтарів не було. Ховали людей на полі, без ксьондза.
Найсвятіша пані Архангельська
Велике чудо учинила,
Що ся на риллі об’явила.
Об’явилася рільникові,
Працьовитому чоловікові,
Що він орав грядки
Тай виорав образ святий.
Увидів образ і корону
І клякнув він з ввічливості,
Підняв образ з радості
Тай занюс го до скрині.
А мав він дома комірницю,
Та Богу вірну служебницю,
Що Богу вірно служила
І до той скрині лазила.
Ой господарю, прошу тебе
Маєш церківну річ у себе.
І до церковці поспішала.
І церківникам те сказала.
Прийшли церківники зо свічками
Забирали образ той ночами
Ой ангел, ангел,
На нашій рілли церков стане.
Я ходила в колгосп на роботу з тамтешніми жінками. У колгоспі сапали буряк, мали ділянку. Одного разу сіли відпочити. Одна каже: «Мій чоловік так співав». І заспівала. А друга каже: «А мій так співав». А потім, як почали плакати всі, бо чоловіки з війни не повернулися.
Худоба місцевих людей цілу зиму була надворі. А наша так не була навчена. Ми її тримали в другій кімнаті, бо стайні не мали. А прийшли перевіряючи і питали, чому корова у хаті? А ми сказали, що ми тут жити не будемо. Перевіряючи сказали: «Зиму перебудьте, щоб дітей не застудили, а тоді переселяйтесь». Переїхали в м. Бережани, там була родина, мамина сестра. Там було багато переселенців. У Ворошиловградській області ми були недовго, кілька років.
Людям важко було звикати, вони втікали по ночах. У посадках сиділи цілий день, щоб хтось не побачив. Так і наша родина спочатку перебралась до Тернопільської області, а потім до Обертина. Коли ми втікали, то багато позалишали, повну пивницю запасів. А корову продали, і за ті гроші потім купили другу, як переїхали. Коли ми втікали, то батьки залишилися в с. Рідодубах Чортківського району Тернопілської області.
Сестрина донька зі Львова їхала до Польщі і була в тій хаті, де я жила. Її зайняв поляк, який нас перевозив фірами, товариш мого чоловіка. Вона привезла звідти землі, передала нам і каже: «Беріть, цьоцю, як помрете, то покладете до гробу, щоб були поховані в своїй землі». Так ми чоловікові Андрієві поклали тої землі до гробу, як помер.
Вважаю, що туда, на Лемківщину, нам нема що ся вертати, бо там уже нема нічого нашого. ■

Поділитися:

Категорії : Лемки

Коментарі

  1. Читаю ці рядки і ніби бачу все ваше життя.Моя бабуся Гураш Юстина Йосипівна і дідусь Цап Андрій Дмитрович теж переселенці із села Фолюш.1918.1919р.н ,вони також були вивезені у Луганську обл с Ребриково,Та клімат дідусеві там не підійшов,і ледь живого бабуся привезла у Львівську обл.тут вони і прожили довгі роки.В живих іх давно немає. але розповіді про дитинство.юність,болюче переселення,коли залишали рідну домівку.землю.майно яке нажили вони і батьки болем відгукується у серці.і туга,що більше ніколи не побачать свій край.Хоча і наше село стало другою домівкою для них.тут народились і виросли діти .онуки, і як було важко.але побудували свій дім.який став для всіх найріднішим.Та згадується інший куток на землі,де жили наші пращури мали свою культуру і звичаі.Де мріяли бути щасливими.але одним розписом пера все пішло шкереберть.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*