Надія Пастернак ■ РЕПОРТАЖ ■ №24, 2015-06-13
Цьогорічний празник Воскресіння Христового в Улючі і 200-ліття від дня народження автора музики українського гімну Михайла Вербицького продемонстрували справжнє торжество українства у Польщі.
«Це рідна, свята земля»
…Йшла відправа, єдине богослужіння протягом року у 500-літній церкві Воскресіння Христового в польському, а колись українському селі Улючі над Сяном. Ми спізнилися, бо наша група з України (а це – товариство з Миколаєва на Львівщині «Устріки») поїхала спочатку не тією дорогою. Церква, до якої ми піднімалися по крутій залісненій горі, а також старенький цвинтар з блискучим вічнозеленим барвінком і невисокими хрестами на старих могилах дуже нас вразили. «Так багато барвінку я ще ніколи не бачив», – чую від колеґи, який на гору піднімається поруч зі мною. Всього за триста метрів від траси просто перевтілюємося в часі, годинник ніби перекрутився на кілька століть назад.
Стою, слухаю чудесний спів і вже вкотре у своїй журналістській практиці розмовляю сама з собою: записувати чи не записувати інтерв’ю під час Служби Божої? Так не хочеться витягувати диктофон, відволікати себе і людей, чим, зізнаюсь, не раз грішила, бо іншого шансу поговорити іноді не було. Так і тут, через кілька годин ми поїдемо… «Ні, не буду нічого записувати! – кажу собі рішуче. – Зосереджусь на молитві, огляну це чудо дерев’яної архітектури наших пращурів, яке щойно вперше явилося переді мною».
Поруч бігають маленькі діти. Ось хлопчик, віком три-чотири рочки, послизнувся, впав, вимазав землею руки і, плачучи, підходить до тата, що стоїть недалеко від мене. А моє вухо мимохіть уловлює слова: «То нічого. То свята, рідна земля»…
І тут мій диктофон не витримав, здається, увімкнувся сам і не вимикався вже до кінця літургії (хай простить мене Господь), а й потім, під час святкової гостини та концерту працював так довго, що перед від’їздом мене чекав увесь автобус. Фраза цього молодого чоловіка, батька замурзаного хлопчика, повернула мене до дійсності.
Знайомимося: Павло Грицина з Ряшева. «Я не маю родини в Улючі, а приїхав сюди, щоб побути з друзями, батьки яких походять звідси, відсвяткувати ювілей Михайла Вербицького, відвідати церкву, помолитися за душі їхніх родичів, – каже Павло. – Хочу, щоб мої діти були тут разом з іншими українськими дітьми, які приїжджають з різних куточків Польщі».
Батьки Павла теж були виселені в рамках Акції «Вісла» на північ Польщі. «Моє коріння по маминій лінії – з Вислока-Горішнього недалеко від Сянока, а по батьковій – з-під Рави-Руської. Ми повернулися до цих місць на південь, але вже не до самого села, а до Ряшева… Як нам сюди не приїжджати? Адже люди долають і по сімсот кілометрів, а нам всього шістдесят п’ять».
Павло каже, що вдома з дітьми розмовляють українською мовою, а в садочку вони спілкуються польською, ще й англійську вивчають. І в садочку їм діти навіть трішки заздрять, бо вони знають ще одну мову. Я довідалася від цього молодого чоловіка і про українську парафію в Ряшеві, і про тамтешніх студентів, і про те, що українська громада планує запровадити організоване навчання рідної мови для дітей: «щоб зберегти своє українство, щоб воно розвивалося, бути гордим з того, щоб свідчити у Польщі, що ми є тут і маємо можливості вчитися і розвиватись».
«Я трохи мало знаю про це місце»
«Я приїхала з Варшави, – каже ще одна моя співрозмовниця Наталія Яворницька, – а народжена в Зеленій Горі. Улюч – це пам’ять про моїх дідусів, це наша мала батьківщина. Своєю присутністю тут хочемо нагадати про спадщину цього села, в якому перед виселенням мешкало понад дві тисячі людей. Це було дуже свідоме село, тут активно діяла „Просвіта”… Моя бабця Емілія Кулик співала в хорі. Коли її виселяли, вона нічого не встигла забрати, і найбільше потім шкодувала за своїми вишитими сорочками, які згоріли разом з хатою. Втратила те, що їй найближче було до серця… Тепер ми щороку приїжджаємо сюди. На жаль, тут тільки могили і церква, яка діє як музей, і лише раз на рік у ній відправляється богослужіння. Сюди приїжджають нащадки тих улючан, які були виселені в Україну і на північ Польщі, а також тих, хто ще раніше еміґрував в Америку.
Коли я позаторік була у США, в Колумбійському університеті зустріла чоловіка, який знає улючан з Нью-Джерсі – нащадків тих, що еміґрували туди на початку ХХ століття в пошуках хліба. Вони побудували там церкви – православну і греко-католицьку, їхні онуки вже не знають української мови, але приходять до тих церков на Службу Божу, і в їхній пам’яті Улюч – це Україна, бо так їм предки передали. Там є люди, які зберігають пам’ять про Улюч, хтось з них навіть пише монографію про село».
Брат Наталії Яворницької Іриней, з яким я теж познайомилася під час цього короткого перебування в Улючі, вразив мене і своєю розповіддю, і ще більше своїми діями. Він весь час щось знімав на камеру, фотографував.
«Мене вперше привезли на празник до Улюча десь двадцять п’ять років тому, коли я був ще дитиною. Сказали, що це земля моїх дідусів, бо ми – улючани і по батьковій, і по материній лінії. Ну, мене тоді це не перейняло, а коли я вже закінчив навчання і в мене появилися перші гроші, я в Улючі купив землю, згодом побудував там хату. Тепер ми приїжджаємо сюди відпочивати. Коли вже закінчився цей проект „хата”, я сказав собі: щось замало знаю про це місце. Старші люди розповідали, що тут було понад 350 домів, понад дві з половиною тисячі людей. Де вони? І почав шукати в архівах в Україні, у Польщі, став збирати знімки своїх родичів, а потім подумав: а чому б не збирати знімки й інформацію про інших? Може, це зацікавить моє покоління?»
І ці матеріали тепер можна побачити на сайті www.ulucz.pl, який запустив Іриней. Він залучає до цієї пошукової праці своїх ровесників – онуків і правнуків тих виселених улючан. Каже, що дехто вже взагалі не знає української мови. «Але я наголошую, що важлива пам’ять, незалежно від того, якою мовою ти розмовляєш: польською, українською чи англійською, – продовжує розповідь Іриней. – Онуки сканують ті родинні фото, бо дідусі вже цього робити не можуть, і присилають. Починають цікавитися своїм корінням, бо декотрим батьки про це або не розказували, або це все залишалося у стінах рідної хати. Тихенько шептали: „Не признавайся, що ти українець, бо буде тобі важко, бо не дістанеш праці”».
І цього року до Улюча вперше приїхали такі люди – нащадки улючан, які вже не знають української мови. Вони були вражені побаченим, на очах багатьох бриніли сльози.
…Пані Рената приїхала сюди вперше. «Я народилася в Яблуниці, мешкала на Мазурах, заміж вийшла до Перемишля, – розповідає польською. – Тепер живу за три кілометри від Медики, українську мову розумію, але говорити не вмію». Жінка до глибини душі схвильована, бачу, що їй і польською говорити важко. А її приятелька пані Данута Харко з роду Добрянських, як себе представила, – улючанка, пам’ятає ті страшні події. «Раніше спалили село, а через рік вивезли всіх, – згадує жінка. – Моя цьоця мала хату на краю села, то її не спалили, і вся наша родина – майже двадцять осіб – подалися туди. Ми там жили всю зиму – десь до кінця квітня, а потім нас виселили на північ Польщі».
Родовід
«Ціле життя моя мама плакала не за хатою, не за морґами, а поля в неї було багато в Улючі, а за вишивками, які згоріли в хаті, – каже пані Стефанія Яворницька, мати Наталії та Іринея, з якими мені вже вдалося порозмовляти. – Ми не маємо вдома вишиваних родинних реліквій, але зберігаємо як реліквії інші вишиванки – з Великої України, з Полтавщини. Їх передала мені жінка-полтавчанка в далекій Австралії. Доля її закинула туди. Коли ми з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, вона вирішила передати мені на збереження свій найбільший скарб – вишивані сорочки. Тільки низ відрізала, – щоб покласти собі в домовину…
Нині люди з Улюча беруть з собою землю, – щоб мати її біля себе. Колись то було найбагатше село в усій окрузі, найбільш свідоме. Багато молодих хлопців боролися в лавах УПА… Цікаво, що зараз ті молоді покоління, які, здавалось би, ополячені, що їм це нецікаво, шукають свої українські корені».
А моє покоління в колишній Радянській Україні виросло на тотальній брехні, на замовчуванні історичних фактів, на незнанні своєї власної історії. Трагедію українців у Польщі я щойно відкриваю. Магічне слово «Улюч» я вперше почула в лютому цього року, – як делеґація зі Львова приїхала на святкування 200-ліття М. Вербицького до Явірника-Руського, – від пана Ярослава Холявки з Сянока. Я тоді була вкрай здивована чистою українською літературною мовою цього чоловіка, який усе своє життя прожив у Польщі, – без жодних помилок у наголосі слів, чим часто грішать «польські» українці. Саме від пана Холявки я довідалася, що довгий час Улюч вважали місцем народження отця М. Вербицького, бо тут парохом був його батько, і про ту страшну трагедію села. «Як? Ви ніколи не були в Улючі? Не бачили церкви на Дубнику?» – це прозвучало, як вирок…
Про ці події і власну долю Я. Холявка написав зворушливу книжку. Пан Ярослав з дружиною Софією живуть у шлюбі вже шістдесят років. Вони ревно бережуть пам’ять про Улюч. Кожного року їздять сюди, є активними організаторами цього свята, приймають у своєму гостинному домі в Сяноці знайомих, близьких і не зовсім знайомих людей. Вони живуть Улючем і діляться ним з іншими.
Пан Ярослав багато років прожив далеко від рідних місць, але повернувся на рідні терени, в Улючі купив землю і посадив на ній ліс. Цей ліс уже виріс. Пан Холявка плекає його та доглядає старий цвинтар біля церкви на Дубнику. І, мабуть, як дяка за ту щиру опіку, так рясно, так щедро росте барвінок на тій святій улюцькій горі.
«Улюч – то такий головний пункт нашої родини, нашого життя, – говорить донька пана Ярослава Данута, яка прибула зі Швейцарії. – Ми приїжджали сюди маленькими дітьми, а тепер я приїхала зі своїм сином».
«Ми приїжджаємо сюди, щоби подивитися на природу, на культуру, на місце, де дідусь ходив до церкви, – каже представниця наймолодшого покоління Холявків Данута, внучка пана Ярослава. – Ми з братом ходимо на українську мову, підтримуємо нашу культуру, бо не хочемо асимілюватися».
«Мою маму в цій церкві хрестили, тут вона брала шлюб, – згадує ще одна улючанка Надія Середницька. – Тепер я майже щороку приїжджаю сюди». Пані Надія теж пише про це книжку, збирає матеріали про Улюч, про місця, пов’язані з отцем Вербицьким. І таких спогадів я чула ще багато цього дня, як і тверджень, що Улюч – це одне з тих місць українських переселенців у Польщі, яке допомагає зберігати пам’ять про Україну. ■
Коментарі
Мої батьки Дороцький Михайло і Сосницька Марія (сьогодні небіщики) нам багато розповідали про село Улюч та іх жителів ,захоплюючу природу і історію його .Хотіло б ся відвідати Прабатьківщину .Дайте якісьнаводки для спілкування з діаспорою .Іванка Кулик (Дороцька)
Іvanka.kulyk@gmail.com