Розмову провела Iрина Любінецька ■ РОЗМОВА ■ 2009-02-26
{mosimage}Розмова з депутатом Європарламенту Ґражиною СТАНІШЕВСЬКОЮ
Уже протягом кількох років Ви підтримуєте вступ України в європейські структури, активно дієте в делеґації Європарламенту до співпраці з Україною. А яким був початок Ваших контактів з Україною?
– Коли в Сеймі РП я була головою Комісії освіти, двічі у рік організовувала зустрічі для громадських організацій, що діють на освітній ниві. І, на моє здивування, на одному з освітніх форумів появилися вчителі зі Львова, які почали мене переконувати, щоб приїхати до них. Тоді я була в розпалі боротьби за комп’ютеризацію польських шкіл. Українці захопилися цим, бо, як казали, у них ще ніхто про це не думав. Тому почала я їздити до Львова, щоб розповідати про зміни, які впроваджуємо в освіті, і чого хочемо таким чином досягти.
Як тепер реалізується український напрямок у Європейському парламенті?
– Коли в Європарламенті разом з іншими партнерами з колишнього радянського блоку появилися поляки, то про Україну так насправді ніхто нічого не знав. Зустрілася я навіть з такою думкою, що Україна та інші країни, які раптом виокремилися з Радянського Союзу, не мають реальних шансів на виживання, що рано чи пізно вони повернуться до якоїсь структури, схожої на Радянський Союз. Щойно Помаранчева революція усвідомила Західній Європі, що Україна має інші прагнення, що європейські гасла й ідеї мають своїх палких прихильників в Україні, а українці також хотіли б жити в чесній демократичній країні. Це Помаранчева революція показала, що Україна самостійна держава. Я бачила, як європарламентарі поволі собі усвідомлювали, що Україна найбільший сусід Євросоюзу. Тепер уже всі знають, де знаходиться ця країна.
Як виглядає співпраця євродепутатів з українськими парламентарями?
– Уже традиційно ми зустрічаємося двічі у рік. Спочатку євродепутати, які працюють у делеґації співпраці Євросоюз – Україна їдуть до Києва, а потім українські парламентарі приїжджають у Брюссель.
Тоді дводенні засідання переважно закінчуються прийняттям постанови у справі відносин Європейський Союз – Україна. Тепер зустрічі вже реґулярні, але спочатку українці постійно відкликали або переносили запрошення для нас. Крім того, коли в Україні діється щось важливе, наприклад, відбуваються вибори, тоді Європейський парламент висилає своїх спостерігачів.
Трапляються теж спеціальні місії: коли відбувся розпуск парламенту, внаслідок чого почалася політична криза, ми тоді поїхали в Україну, щоб краще зрозуміти, що так насправді діється в цій країні. Однак не втручаємося у внутрішні справи України, бо це суверенна держава, яка повинна сама приймати рішення. Ми можемо тільки говорити про європейські стандарти й надіятися, що це вплине на спосіб мислення українських політиків.
Як Ви оцінюєте теперішню політичну ситуацію в Україні?
– На жаль, дуже погано. Якщо Україна справді має європейські прагнення, то внутрішня ситуація, яку створюють українці, не сприяє цьому. Українці вже кілька років показують себе як державу, що не поважає власних інститутів, у Верховній Раді засідають олігархи, які дбають тільки про власний економічний інтерес. Політики зайняті виключно персональними іграми. Держава у цій ситуації стає якоюсь мірою заручницею амбіцій того чи іншого політика. У Польщі ситуація час від часу наближається до українських стандартів, однак, незважаючи на це, не маємо аж такого підпорядкування політики особистим інтересам. Хоча останнім часом, коли відвідала нас у Брюсселі група самоврядників з України, наші гості голосно виражали своє здивування, що Європейський Союз не хоче прийняти Україну та має якісь дивні претензії, хоч Польща “така ж сама”. У нас тоді тривала суперечка про те, хто полетить у Брюссель урядовим літаком – прем’єр-міністр Туск чи президент Качинський. У дечому мали рацію, однак коли Польща старалася про вступ у Євросоюз, то політичне життя, на щастя, не було аж таке свавільне, як тепер, існувала більша мобілізація та консолідація. Якщо стараємося увійти в “клуб старшої демократії”, ніж наша, то політики повинні стримувати свій темперамент. Думаю, що якби Польща старалася про членство в ЄС тепер, то після досвіду попереднього уряду з А. Леппером і Р. Ґєртихом ми б не мали великих шансів.
Отож Україні не пощастило, бо політичні сутички стали помітними саме тепер, коли вона старається про членство в ЄС. Не можна розпускати парламент щороку, до того ж із сумнівних причин. На заході Європи ніхто не розуміє, чому в Україні не шанують інституту держави, демократичних принципів. Єдине пояснення для України – це відсутність протягом довгого часу власної державності. Однак така ситуація повинна спонукати політиків до більшої покори і прагнення служити майбутнім поколінням. На жаль, там бракує такого мислення. Кожен політик звертає увагу лише на те, скільки має влади, і чи все йому підпорядковане. Так поводиться теперішня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, схоже поводився колишній прем’єр Віктор Янукович і, на жаль, так само поводиться президент Віктор Ющенко, щодо якого я мала найдовше і найбільше довіри. Під час нашого останнього візиту в Україні В. Ющенко говорив, що черговий раз розпустить Верховну Раду, бо, на його думку, прем’єр Ю. Тимошенко занадто добре розуміється з Росією. От, так собі, ніби йдеться про відвідання кіно. Останню кризу влади викликав, на жаль, сам президент зі своїми прихильниками прийняттям рішення про розпуск парламенту з приводу неспроможності створити коаліцію, яку заблокували його брат і група колеґ (горстка депутатів з “Нашої України”). Зрештою, “розпущена” Верховна Рада… діє й дотепер. Як це можливо? Там це є можливе. Таке жонґлювання законами триває постійно. Вважаю, що коли так триватиме й надалі, тобто якщо українські політики й далі прямуватимуть шляхом амбіційних ігор, то Україна знову потрапить в обійми Росії.
Минулого (2008) року Україна вшановувала пам’ять жертв Голодомору. Президент В. Ющенко клопотався про те, щоб міжнародна спільнота визнала Голодомор геноцидом – так вчинила Польща і 25 інших держав. У Європейському парламенті з ініціативи покійного проф. Б. Ґеремека відбулися дебати, присвячені 75-ій річниці трагедії Голодомору. Як Ви оцінюєте ці дебати? Чому міжнародна спільнота поділилася у питанні визнання цієї трагедії людиновбивством?
– Ще раніше, перед дебатами, я зорганізувала в Європарламенті виставку про Голодомор в Україні. Відкриття виставки якраз співпало з візитом В. Януковича в Європейському пар-ламенті і хоч без великого запалу, однак він узяв участь у відкритті цієї виставки. Особисто я була дуже задоволена з цього приводу.
Якщо йдеться про Голодомор в Україні, тут суперечка стосується дефініції геноциду. Отож, у різних документах геноцид визначається як винищення народу. Тобто ми є заручниками дефініції, створеної після ІІ Світової війни, коли геноцидом визнано цілеспрямоване вбивання євреїв та циган. Тимчасом, дії в Радянському Союзі були скеровані проти селян. Померло тоді кілька мільйонів людей, бо влада забирала їм 100% урожаю, щоб вислати на експорт. Мені здається, що варто цю дефініцію змінити. На моє переконання, людиновбивство є завжди там, де внаслідок атаки або чийогось політичного рішення гине величезна кількість людей. Маю надію, що вже ніколи ніхто на світі не повірить, що комунізм має сенс і що він служить добру людей.
Україна – сусідка ЄС. Як, на Вашу думку, можна узгодити політику добросусідства з односторонніми візами для громадян України? За який час становище щодо візового питання може змінитися?
– Україна зробила перший жест щодо держав ЄС, а саме – громадяни всіх держав Євросоюзу можуть їздити в Україну без віз. Дуже мені сподобався цей крок, зрештою, це арґумент для нас, бо ми тепер за кожним разом порушуємо питання складнощів, які створюють візи для українців. Скільки ще наші відносини будуть настільки нерівномірними?
Чи існує відповідь на це питання?
– Євросоюз відповідає, що хотів би ввести для України деякі спрощення, але спочатку Україна повинна дещо зробити. По-перше, повинна ущільнити північний кордон з Росією. По-друге, Україна повинна ввести загальнодержавну систему паспортного обліку, бо тепер українці мають по три-чотири паспорти і так насправді навіть уряд не знає, скільки і яких, натомість ЄС мусить знати, скільки громадян може перетнути її кордон. Отож, доки Україна не ущільнить кордони і не введе облік паспортів, доти ЄС на тему ліквідування віз вестиме лише ввічливі розмови.
Ви берете участь в освітніх проектах для молоді. Відкриваючи у Львові Центр європейської інформації, Ви стали ініціатором конкурсу для українських студентів, що полягає у написанні есе на тему “Україна в Європейському Союзі. Реальна перспектива чи політична фантазія?” Переможці конкурсу в нагороду відвідають Європейський парламент. Як, на Вашу думку, повинна виглядати інтеґрація молоді з України з ровесниками країн європейської спільноти?
– Я б дуже хотіла, щоб було набагато більше, ніж тепер, програм, у рамках яких могла б і молодь із Західної Європи поїхати в Україну, і також українці могли б приїжджати в Західну Європу. Чим більше таких виїздів, тим краще. Я би ще хотіла, щоб організовувалися спільні табори, у яких брала б участь молодь зі старої членської країни, нової членської країни та України. Молоді люди з нових країн-членів були б добрими посередниками. Також, як тільки маю нагоду, я переконую членів українського уряду чи депутатів, щоб вони “відкрили небо” над Україною і впустили дешеві авіалінії. Бо так насправді саме завдяки дешевим авіалініям люди можуть захотіти подорожувати з власної ініціативи.
Безсумнівно, Ваш вклад у створення доброї атмосфери у відносинах з Україною приносить позитивні наслідки. А приватно, як Ви почуваєтеся на українській землі? Чи маєте якесь виняткове місце в Україні, до якого відчуваєте особливу симпатію?
– В Україні почуваюся чудово. У мене складається враження, ніби я знаходжуся в Польщі років мого дитинства. Не можу сказати, що я об’їздила всю Україну. Найчастіше, з приводу бюро Центру європейської інформації, буваю у Львові та ще в Києві. Відвідала також Донецьк і Одесу. Якщо йдеться про міста, то дуже мені подобається Київ – його простір, я просто у захваті від східного стилю архітектури. Однак мене особливо притягують люди – дуже мені відповідає темперамент українців, відчувається справді братня слов’янська душа. Колись у Львові мені сказали, що я напевно мушу мати якихось предків з тих теренів. На жаль, це не так. Я походжу з Більська-Білої – чеського і словацького пограниччя. Думаю однак, що моя симпатія до України – це мабуть заслуга Генрика Сенкевича. У початковій школі я прочитала усю його Трилогію. Маю просто закодовані в пам’яті ті степові простори, а навіть українські слова, які пам’ятаю й дотепер.
Дякую за розмову.
“Наше слово” №9, 1 березня 2009 року {moscomment}
