Українці у кремлівських катівнях

Мирослав ЛевицькийУКРАЇНА№27, 2016-07-03

Незважаючи на самовпевнені заяви керівників Російської Федерації, які нібито самі зацікавлені в тому, щоб діяли проти них якомога довше західні санкції (мовляв, це тільки зміцнює Росію, дозволяє побудувати самодостатню замкнуту економіку), насправді ситуація в цій країні не така вже й «весела», як її змальовує Кремль та його пропаґандистська обслуга.

Свідченням цього було звільнення з тюрем «руского міра» Надії Савченко 25 травня 2016 р. та 14 червня Геннадія Афанасьєва і Юрія Солошенка (нескорених мешканців окупованого Криму). Хоч тільки умовно можна сказати, що Путін звільнив людей, котрі не лише в Україні, а й у світі стали символом української нескореності. Кремлівський керманич по-бандитському продав Україні українських патріотів. За свободу Н. Савченко довелося заплатити амністуванням і звільненням засуджених в Україні російських окупантів-диверсантів Єрофєєва та Александрова.
Зі звільненням в’язнів з Криму Г. Афанасьєва та Ю. Солошенка справа ще більше парадоксальна. За їх звільнення Путін домігся видачі йому двох громадян України, хоч чинні закони України забороняють будь-кому передавати українських громадян. Мова йде про одеських організаторів та учасників так званої «Народної ради Бессарабії» – журналістів Олену Гліщинську і Віталія Діденка, вже засуджених українськими судами за диверсійно-сепаратистську діяльність. Тут хочу звернути увагу на одну показову деталь. Діденкові присудили усього 3 роки ув’язнення за реальну антидержавну діяльність, а українці за придуману хворими головами путінських кагебистів «антиросійську діяльність» отримували вироки по 20 років…
Чому Путіна цікавили громадяни України, а не підозрювані у справі про трагічні події 2 травня в Одесі громадяни Росії Євгеній Мефьодов і Максим Сакауов? Тут є аж три причини. Він хотів показати, перш за все, власному, глибоко обдуреному суспільству, як «гуманна» Росія «від зазіхань хунти» захищає «рускоязичноє населеніє за прєдєлами Росіі». Є підстави вважати, що Путін злякався, що організатори так званої «Народної ради Бессарабії» можуть видати інформацію, яка ляже одним з пунктів звинувачення нинішнього кремлівського режиму в міжнародному суді. По-третє, саме таким обміном Путін захотів принизити Україну, змусивши її керівників піти на порушення чинного українського законодавства.
Якими б не були в тому випадку інтенції Путіна, однак незаперечним є факт, що Н. Савченко, Г. Афанасьєв та Ю. Солошенко – вже на волі, вони свідчитимуть перед світом про російські безчинства на окупованих територіях. І це не лише публіцистичне припущення. Про це заявив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, беручи участь 17 червня у брифінґу в Українському кризовому медіа-центрі, присвяченому незаконним вивезенням в безкрайні простори РФ людей з території окупованого Криму та релігійним переслідуванням, які прикривають антитерористичним законодавством Росії.
У формі запитання до міністра цю проблему озвучив один з перших російських політв’язнів з України, львів’янин Юрій Яценко – студент юридичного факультету Львівського університету. Він, як і багато студентської молоді, доробляв, торгуючи телефонами та іншим технічним дріб’язком. Товар для свого бізнесу стягував через Росію, наївно сподіваючись, що війна, яка вже почалася, на бізнес не вплине. Тому навесні 2014 р. подався до Росії для налагодження бізнесових справ. Для путінських кагебистів вистачало самої львівської прописки, щоб зробити його «українськими шпигуном».
Понад рік вибивали з нього признання у шпигунстві психічними та фізичними тортурами, аж врешті змушені були випустити. Хоч у плині різних, часто драматичних подій ім’я Юрія зникло з інформаційного видноколу, проте сам він не зник. При активній підтримці МЗС України виступав перед політичними діячами світу.
– Ця грань українського донесення світові правди про аґресивну роль сучасної Росії такою ж є важливою, як і дипломатична праця, – відзначив міністр закордонних справ України.
Н. Савченко, крім виступу в Раді Європи (20 червня), виступатиме у Європейському парламенті й у столицях провідних європейських країн. Чи погодяться на такі виступи Г. Афанасьєв та Ю. Солошенко, на час прес-конференції міністра ще не було відомо, тим паче, що їхні рідні залишаються в Криму.
Також ще невідомо, чи місія з залученням політв’язнів буде формальною чи неформальною, бо статус місії не такий уже й важливий. Безпосередня розповідь людини, яка побувала в російському полоні, робить значно більше враження, ніж розмови третіх осіб, як сказав міністр.

Це аж ніяк не означає, що МЗС якимось чином розслабилося. Навпаки, тут використовують кожну нагоду нагадати про українських політв’язнів у російських катівнях. Дипломат з Ватикану, перебуваючи в Києві, мав змогу відчути подих російської окупації Криму та частини Донбасу. У Києві в патріаршому соборі УГКЦ відбулася зустріч кардинала П’єтро Пароліна з переселенцями з окупованих територій.
Питанню звільнення політв’язнів був присвячений міжнародний «круглий стіл», організований у рамках червневої сесії Ради з прав людини в Женеві з участю Мустафи Джемілева.
– Має бути консолідація міжнародних зусиль для їх звільнення, бо на окупованих територіях люди є, а прав людини нема, – констатував П. Клімкін.
Україна через Раду Європи та Раду з прав людини постійно домагається застосування моніторинґових механізмів міжнародних організацій на території окупованого Криму. Росія відбивається від того. Але без постійної моніторинґової присутності не буде ніяких важелів для стримування лавини порушень прав людини. Якщо на території Росії політв’язнями опікуються дипломатичні установи, то на території окупованого Криму такої можливості нема (офіційний в’їзд українського дипломата Росія сприйняла б як визнання Україною окупації Криму). Тому чи не єдиним засобом захисту є можливості уповноваженого з прав людини.
Не останню роль, як наголосив П. Клімкін, відіграють майданчики ОБСЄ. На сесії парламентської асамблеї ОБСЄ у Тбілісі Україна ініціювала прийняття резолюції щодо порушення прав людини в Криму.
Головною причиною виходу на прес-конференцію 17 червня є щораз більш активні російські спроби вивезення українських політ-в’язнів з Криму. Росія вважає його своєю територією і вивозить світ за очі ув’язнених людей, щоб зламати їх та їхні родини.
Єдине, що в цій ситуації може зробити Україна, так це залучати і Велику сімку, і ЄС, і друзів, щоб вони чітко і послідовно нагадували Кремлеві, що Крим – не Росія, щоб починали будь-яку розмову з представниками Росії про окупацію Криму і про те, що сьогодні відбувається на Донбасі. Щоб концентрували зусилля для звільнення українських політв’язнів.
Скільки є нині українських політв’язнів у Російській Федерації? Росія вже вивезла до Ростова 12 людей, котрих Україна і демократичний світ вважає арештованими в Криму політв’язнями. На кримській території ще є 16 політв’язнів. Однак тут не враховані такі особи, як Олег Сенцов. Не враховані також ті, що пропали безвісти. А тих, хто поневіряється в тюрмах окупованих частин Луганщини й Донеччини, дуже багато. Які муки їм доводиться переживати, можна судити з розповідей уже звільнених осіб. Не стану тут наводити їхніх страхітливих описів. Хочу лише сказати, що вони подібні до тих, які ми читаємо в літературі та у спогадах про гітлерівські і сталінські застінки. Тепер до плеяди цих потворів долучився ще й Путін. ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*