Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №6, 2015-02-08
Нещодавні заходи в Освенцимі з ушанування 70-ї річниці звільнення концтабору Аушвіц-Біркенау мали особливий характер з кількох причин. Цього року менше було виступів політиків, а сильніше прозвучав голос колишніх ув’язнених. Як відзначалося, це був жест у бік свідків трагедії, яких, з огляду на вік, стає щораз менше. Виразнішим був й український фактор тих урочистостей, зокрема за справою присутності президента України Петра Порошенка. Довший час резонували також слова польського міністра закордонних справ Ґжеґожа Схетини про те, що Аушвіц звільняли українці.
Право на гордість
Хоч міністр не заперечив того, що українці були солдатами Червоної армії, то в Росії слова його викликали протести й обурення. Польському міністрові закордонних справ закидали «знущання над історією». Над усім зависла також справа запрошення для президента Владиміра Путіна, якого не було. І не мала значення для Росії формула організаторів про те, що кожна країна самостійно вирішить, хто буде її представляти на врочистостях. По-різному сприймалися слова Схетини у самій Польщі. Частина коментаторів та політиків відзначала, що це непотрібне загострювання і так напружених відносин з Росією. Подібно, зрештою, оцінено ідею президента Польщі Броніслава Коморовського, який хоче цього року 70-ту річницю перемоги у ІІ Світовій війні організувати на польському Вестерплатте. З Росії вже пролунали запитання про те, як можна вшановувати перемогу на місці, де все тільки почалося. Загалом, ініціативу Б. Коморовського росіяни оцінили, як чергове применшування ролі Червоної армії в боротьбі з фашизмом.
Згадка міністра Ґ. Схетини про роль українців у звільненні аушвіцького концтабору супроводилася і схвальними оцінками польських коментаторів. Зокрема, Лукаш Адамський (керівник дослідницьких проектів Польсько-російського центру діалогу та порозуміння) 27 січня у щоденнику «Gazeta Wyborcza» писав: «Українці та інші народи СРСР, які служили в Червоній армії, мають не менше право, ніж росіяни, відчувати гордість з її перемог. (…) демократична Україна, захищаючись від російської аґресії, значно більшою мірою представляє ідеали антигітлерівської коаліції, ніж сучасна Росія, що використовує війну, як політичне знаряддя».
Факти
В інших коментарях наголошувалося на тому, що з Росією не може бути предметної розмови про минуле, оскільки з перемоги у ІІ Світовій війні вони зробили своєрідну релігію, де лише собі віддають право називатися переможцями фашизму. Цей монополь і маніпуляції найкраще продемонстрував останнім часом сам В. Путін на своїх відзначеннях звільнення Аушвіц, організованих у Москві. Саме тут російський президент у промові традиційно не знайшов іншої ролі для українців, як лише «бандерівських помічників Гітлера» чи вбивців євреїв. Як видно, злочини в оцінці В. Путіна, можуть і мусять мати національність, при чому завжди не російську, а перемога – це вже діло «радянського народу», головним спадкоємцем якого постають виключно росіяни. Над Віслою погодилися з заявою російського президента щодо фальшування історії. Проте наголошували тут на російське колаборування з фашистами. Пакт Ріббентроп-Молотов, поява концтаборів у СРСР раніше, ніж почали їх організувати фашисти, і загальний факт, що фашизм приніс смерть 45 млн. людей, а комунізм забрав аж 70 млн. жертв – це лише деякі докази, що правда про минуле росіянам, мабуть, більш потрібна, ніж кому іншому. Президент Путін, прискіпливо перераховуючи «українських фашистів», ніколи не згадує про російську визвольну народну армію, яка з цими фашистами співпрацювала, зокрема, придушуючи партизанський рух в Білорусі, а також Варшавське повстання. Російське «історичне обурення» варто співставити з фактами, які висвітлює відкрита до 70-річчя звільнення табору виставка в Києві. Це ініціатива українського Інституту національної пам’яті, присвячена жертвам і визволителям Аушвіц, які походили з України. Українські вчені пригадують усім, що через аушвіцький концтабір пройшло щонайменше 1,3 млн. чол., з яких 1,1 млн. були знищені. Крім євреїв та поляків, які представляли дві найбільші групи жертв, згадуються й інші національності, в тому числі українці. В оцінці дослідників, у концтаборі було близько 110 тис. осіб – вихідців з України, серед яких військовополонені Червоної армії, члени ОУН, ті, що спротивлялися вивезенням на примусові роботи, і близько 95 тис. євреїв з Закарпаття. Варто пригадати, що одним з військовополонених був Андрій Ющенко, батько колишнього президента України Віктора Ющенка. Через ув’язнення пройшли брати Степана Бандери – Олександр та Василь, які там і загинули. Матеріали виставки згадують і про те, що з 600 дітей, звільнених з аушвіцького концтабору, у квітні 1945 р. 283 допровадили до спеціального дитячого будинку № 13 у Києві. Експозиція пригадує, що серед героїв, які визволяли концтабір і загинули, були українці: «Першими браму головного табору відкрили солдати 100-ї Львівської дивізії з батальйону майбутнього Героя України, полтавчанина Анатолія Шапіра. На сусідній табір Біркенау наступали бійці 107-ї Кременецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу, також полтавчанина Василя Петренка. У боях за північний шлях до табору того ж дня загинув майбутній Герой Радянського Союзу, командувач 152-ї танкової бригади Анатолій Ковалевський з Чернігівщини», – відзначають у матеріалах виставки.
Українська експозиція
Про цю історію говорив і президент П. Порошенко у записаному в Аушвіці зверненні. Голова України, пригадуючи внесок українців у боротьбу з фашизмом, наголошував одночасно на рятуванні ними євреїв. За його словами, офіційне звання «Праведників народів світу» отримали близько двох з половиною тисяч українців, що становить одну десяту від загальної кількості тих, хто має таку честь. У зверненні президент віднісся і до сьогодення: «На жаль, у сімдесятий рік перемоги над нацизмом, в яку українці внесли колосальний внесок, у рік сорокаліття Гельсінського заключного акту моя країна вступила в умовах російської аґресії і грубого порушення норм міжнародного права». Він пригадав також, що на тимчасово окупованих росіянами та сепаратистами територіях поширюється терор, порушуються основні людські права та свободи і водночас має місце етноцид україномовного населення: «Там небезпечно говорити українською. Нашу мову, як й історію України, виключають зі шкільних програм. А в Криму до того ж грубо утискаються права кримських татар, пропагуються антитатарські ксенофобські стереотипи. Всесвітньо визнаним лідерам цього народу навіть заборонено в’їзд на територію півострова», – сказав П. Порошенко і попросив світ про ще більші зусилля і солідарність для зупинення аґресора. Голова української держави говорив також про потребу повернутися до ідеї створення постійної експозиції України в музеї Аушвіц-Біркенау. На його думку, це завдання буде можна виконати лише через кілька років, як держава почне виходити з поглибленої війною економічної кризи. Наскільки складним може бути якраз це питання, нещодавно пояснювала в інтерв’ю «Радіо Свобода» старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Пастушенко. За її словами, багато залежить від політичної волі в Україні. За президента В. Ющенка питання виставки зрушило з місця, за його наступника – процес зупинився. Отже, зараз як позитивне можна розглядати заяву П. Порошенка. Проте вчена відзначила, що цього роду ініціативи – це не лише політика і величезні кошти, але й потреба вирішення ряду сумнівів. Наприклад, поборення того, що українці традиційно фіґурують в уяві багатьох народів, як помічники фашистів і вбивці євреїв. Не легко справи даватимуться й на польсько-українському стикові. Бо якщо українці хочуть ушановувати мешканців західної України, то польська сторона говорить, що це були її громадяни. А якщо належали до ОУН чи УПА, то тих громадян вважають ще й зрадниками і ворогами, недостойними експозиції. Проблеми є і з військовополоненими, бо їх вважають радянськими громадянами. Суперечливості викликає і факт участі українців в охороні концтабору.
Як видно, постійне увічнення українських жертв у аушвіцькому концтаборі мусить ще почекати. Нам усім лишається вірити, що до цього часу, в історичному контексті про українців або вихідців з України частіше говоритиметься словами польського міністра, ніж російського президента. ■
Коментарі
Piszę po polsku, albowiem nie mam pod ręką naszej klawiatury. Wybaczcie. Jak mawiał polski ksiądz Tischner, w atykule jest prawda i “tyż prawda”.Prawdą jest, że obóz wyzwalał “lwowski” pułk, a “tyż prawdą”, że był to pułk ukraiński. Nazwę “lwowski” otrzymał bowiem za udziął w wyzwalaniu Lwowa, a nie z racji narodowości żołnierzy. Zresztą w czasach ZSRR wszyscy obywatele tego “raju” posiadali uniwersalną narodowość; “radziecką”. Starzy mieszkańcy Berlina do dziś twierdzą, że ich kobiety w 1945r.nie były gwałcone przez baszkirów, uzbeków czy kazachów, tylko gwałcili je “sowietccy” żołnierze. Tak samo należy traktować sprawę Auschwitz-obozu nie wyzwolili rosjanie czy ukraińcy, a żołnierze radzieccy. Nie piszę tego w obronie Putina {bo też nie przepadam za nim}, lecz gwoli historycznej “tyż prawdy”.