Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №9, 2017-02-26
«Український альманах 2017», Об’єднання українців у Польщі, Варшава 2017, с. 391.
Українство у Польщі, події в Україні, цікаві явища, історичне минуле – це традиційні теми «Українського альманаху», про які упорядники подбали й цього року.
Особливу увагу приділено Акції «Вісла», оскільки у квітні виповниться 70 років від цієї трагічної депортації. У статтях, присвячених минулому, автори повертаються й до дискусії про Волинську трагедію.
Виклики
Після календарної, текстову частину видання відкриває матеріал голови Об’єднання українців у Польщі Петра Тими «З чим ідемо у 2017 р?». Це перегляд фактів та актуальних проблем, зв’язаних з українською громадою в Польщі та польсько-українськими відносинами. На жаль, в останні роки їх щораз частіше й зі щораз більш неґативними наслідками детермінує історичне минуле. Аналізуючи ті процеси і пов’язані з ними виклики, П. Тима, зокрема, відзначає: «Рік 2016 показав, що попри 27 років демократії у Польщі безпечніше бути українцем поза місцями, звідки походили наші батьки й діди, тобто поза т.зв. рідними землями».
А над тим, що 2017 р. принесе Україні, задумується київський журналіст Павло Кост. Автор представляє ряд загроз, які стосуються політичного ландшафту в державі, безпеки чи суспільно-економічної ситуації: «По суті, вибір між легким «старим» і складним «новим» залишатиметься не тільки актуальним, але увійде в активну фазу умовного обирання одного з двох варіантів», – на-голошує оглядач. Ці варіанти означають, зокрема, послідовне протистояння Москві, або навпаки – повільне повертання в зону її впливів. Отже, «легкість старого» і «складність нового» – це будуть такі самі виклики і для української держави, і для українства у Польщі.
Ще про Волинь
«Альманах» повертається й до дискусії про Волинську трагедію, що найсильніше нині різнить поляків та українців, але й неґативно впливає на функціонування української громади в Польщі. Кресові середовища в контексті Волинської трагедії часто говорять, що «борються про правду». Однак Клаус Бахман у тексті «Повзуча релятивізація геноциду» ставить тезу, що ціль не конче така. Якби суть становила правда, то, в оцінці автора, суперечки не були б так запеклими, а примирення давалося легше. Бахман відзначає, що контекстом рано чи пізніше постає питання фінансових компенсацій. Хоч воно не прозвучало в польсько-українських дискусіях, то важко позбутися враження, що було їх тихим контекстом. Стаття цікава й тим, що автор пояснює, як і чому в сьогоднішньому світі відбувається девальвація правового терміну «геноцид»: «Груп, які прагнуть до того, щоб бути визнаними, як такі, що вцілили від геноциду, буде щораз більше. Але увага, яку громадська думка, політика, ЗМІ будуть готові присвятити окремим жертвам і випадкам таких злочинів, буде щоразу менша», – гірко констатує К. Бахман. Тема Волинської трагедії появляється і в розмові П. Тими з польською акторкою Данутою Наґурною, яка народилася в Луцьку 1932 р. в польсько-єврейській сім’ї. Хоч вона сама бачила трагедію і жорстокість протистояння, то її оцінки повністю відрізняються від традиційно-кресових. Особливо цінним є те, що в тому голосі зберігається вразливість для інших етносів і релігій. Така позиція Д. Наґурної впливає, зокрема, на її критичну оцінку торішнього фільму Войцеха Смажовського «Волинь»: «Режисер повинен показати одну й другу сторони, проте він не зробив цього», – висловлює свою думку акторка.
Серед історичних статей варто ознайомитися з матеріалом «Перевертні польсько-українського розбрату» Вой-цеха-Павла Вятра. Автор показує, зокрема, як Росія використовувала ще перед ІІ Світовою війною конфлікти між поляками та українцями, насторожуючи їх проти себе. Для цього, але й переслідування українського підпілля, утворено спеціальні групи НКВД. Ширше про цю проблематику автор пише у своїх книжках. Чергова вартісна пропозиція – це розмова з Русланом Забілим, директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові. Експерт розповідає про небезпеки від маніпуляцій історією, міфи навколо УПА, складність української ідентич-ності та вплив на неї історично-полі-тичних подій чи наслідки незасудженого більшовизму на міжнародному рівні.
Українство – як спадщина
Своєрідним уведенням до теми Акції «Вісла» є графіки на карті Польщі, розміщені в першій частині видання. Звідки, скільки, де, коли й куди – це не лише цифри. Це і пригноблива візуалізація того, як 70 років тому безповоротно ослаблено потенціал українства у Польщі. Яким воно є після цієї трагедії? Чим є батьківщина і національна ідентифікація для третього покоління переселенців з акції «Вісла»? Відповідей на ці запитання 2015 р. в рамках наукового проекту шукала Олена Боднар. В «Альманасі 2017» ділиться своїми спостереженнями. Під час дослідження опитано близько 200 респондентів, віком 16–35 років. Молоді люди для пояснення своєї тотожності найчастіше (61%) обирали твердження «я українець/українка, але відчуваю себе членом польського суспільства». Не ідентифікувалося з польським суспільством 22% респондентів. Польщу вони відбирають як країну, в якій живуть, але не відчувають особливої прив’язаності до неї: «Ці дані доводять, що понад 80% опитаних сильно ототожнюються з українською спадщиною своїх предків і вважають, що українськість є їх єдиною національною спадщиною», – відзначає авторка. Її дослідження показують так само, що більшість респондентів почувається в Польщі добре і має позитивне ставлення до держави. Опитані наголошували й на своїй більшій прив’язаності до рідного реґіону «малої батьківщини» ніж держави загалом. З іншого боку прив’язання до України пояснювали переважно тим, що це є центр культури, з якою вони ідентифікують себе. Було б бажано, щоб здобуті дослідницею інформації, також відносно Акції «Вісла» та Закерзоння, стали предметом глибокого аналізу з боку громадських лідерів чи мас-медіа, які працюють задля українства у Польщі.
Про те, чим воно сьогодні живе у символічній столиці – Перемишлі, розповідає у своєму матеріалі Ігор Горків. Статистика, організації, потенціал, загрози та шанси – на цьому зосереджується автор. Хоч він сам пригадує сумнозвісну торішню атаку на релігійну процесію українців у місті та інші антиукраїнські дії, то все ж таки матеріал показує площину для позитивного в польсько-українських відносинах.
У свою чергу особливості українських меншинно-міґрантських відносин у Тримісті презентує Марта Коваль. Вказані нею проблеми теж повинні потрапити на робочий стіл нашого громадського сектору, оскільки без співпраці тих двох груп важко думати про розвиток українства як на березі Балтійського моря та й загалом у всій Польщі.
Змістовно
Частина матеріалів – це своєрідні флеші, короткі і доволі сильні. Таким, наприклад, є текст Юрія Андруховича. Він записав слова жінки, переконаної, що розповіддю «наче повертає його в життя». Його – чоловіка і героя, який загинув на Донбасі. В жалі лишилася й дочка. В листі батькові, який він до смерті мав при собі, писала: «Ти завжди був, є і будеш нашим героєм. Нехай цей лист ти будеш читати не під обстрілами (…)». Серед «флешових» текстів, напевно, варто прочитати міркування Наталії Кертичак над ідентичністю, що невпинно пливе між різними поколіннями. Цікавим є також представлений Юлією Ляшук спосіб на відтворення пам’яті, залишеної утікачами від переслідувань у Донбасі. Вже більш розлого, та не менш цікаво пише Олександр Комаровський з Харкова про перехід в місті у часі Революції гідності від проросійської до проукраїнської орієнтації. Повалений людськими руками найбільший у дерхаві пам’ятник Леніну, що стояв у центрі Харкова, це один з багатьох, проте символічний момент цього процесу.
Спорт
Цього року упорядники приглянулися й процесам, які відбуваються в ділянці спорту над Дніпром. Богдана Костюк забирає читача у світ українських спортивних фанатів, які пройшли еволюцію від рукопашних «боїв»» до участі в Революції гідності та у воєнних діях на Донбасі. До теми спорту відноситься й Сергій Тищенко з Києва. Оглядач пише про зв’язки між українським спортом, політикою і бізнесом та змінами в тому плані, які знов таки відбулись після Революції гідності. Якось ілюструє їх те, що деякі футболісти за кращі гроші пішли працювати в російських командах, – а інші збирають допомогу для воїнів в АТО. Те, що олігархи тепер частково втратили зацікавлення спортом, пояснює автор, має ряд своїх плюсів. Без великих грошей скоротилося купування зірок зі світового спорту, що впливає на розвиток місцевих спортивних шкіл, залученню молодих українських спортсменів тощо.
Наведені тут – це лише кілька з більше ніж чотирьох десятків статей, які потрапили в цьогорічний альманах. Никифор, українське бароко, велетні українського театру, доля Уляни Кравченко, постать Степана Рудницького, українці у Стамбулі, українська революція 1917 р., УНР, російська пропаґанда в Польщі – це чергові теми, серед яких читач може знайти щось особливо цікаве для себе. Альманах доступний у видавництві «Тирса». ■
