Українське шкільництво у Польщі: виклики і пріоритети*

Марко СирникПУБЛІЦИСТИКА№44, 2012-10-28

Є люди, котрі бачать речі, якими вони є, і запитують, чому?
Я мрію про речі, яких ніколи не було і запитую: чом би й ні?
Джордж-Бернард Шоу

За офіційними даними Міністерства національної освіти Польщі, українську мову (як рідну) в Польщі у 2011/2012 навчальному році вивчали 2642 учні – це лише 4,53% від усіх школярів з-поміж національних та етнічних меншин. Отож справу треба розглядати в контексті: у білорусів – 3041 учень, у литовців – 675, у німців – 37538, у словаків – 196, у кашубів – 13642 учні. Мала б тішити стабільність, яку досягнуто в українських школах та міжшкільних групах навчання української мови, якщо кількість українських школярів останніми роками утримується на однаковому рівні, зокрема в школах. Однак нам треба пам’ятати, що «стабільність» досягнута швидше за рахунок поповнення учнями з України (також дітьми еміґрантів з України), ніж дітьми українців – громадян Польщі. Я не веду до якоїсь сеґреґації чи деґрадації за принципом громадянства – добре, що учні з України до нас приходять. Аналіз потрібний, щоб подивитися на ситуацію щиро – хоч і як би це було боляче.
Натомість щодо самих цифр, указаних Міністерством національної освіти Польщі, слід зазначити, що статистика проводиться на основі даних, які вписують директори шкіл та освітніх закладів до системи СОІ (Система освітньої інформації). Заповнюють її тричі на рік: двічі у вересні та один раз у березні кожного року. Школи й далі мають велику проблему з правильним кваліфікуванням наших дітей. І не йдеться про якісь погані наміри: просто система надалі допрацьовується. Ще у стадії розробки Стратегії розвитку української освіти у Польщі ОУП та Українське вчительське товариство вносили застереження і пропозиції, як подолати цю складність, оскільки тепер статистичні дані затемнюють правдивість та вірогідність інформації, яку завдяки цій системі отримуємо. Кількість дітей тут не є найбільшою проблемою. Проблемою є викривлений образ кількості шкіл та садочків, а з тим пов’язується інформація, яку подає держава у світ. І так, за цими даними, минулого року в Польщі українську мову діти вивчали в 172 освітніх закладах, серед них у 35 садочках, 82 початкових школах, 47 гімназіях, 7 ліцеях, 1 професійній школі та… в 0 міжшкільних груп навчання (пунктів!) – проте в «жодному» пункті вчилися аж 702 учні! Таку офіційну статистику переслало нам згадане відомство. Отже – проблема зі звітністю та статистикою існує, навіть на цьому рівні. І цілком серйозно вже не можна творити ілюзії існування нібито 172 шкіл і закладів тоді, коли їх є лише 12: якщо роз’єднаємо комплекси та будемо рахувати школи окремо. Перший пріоритет – домагатися чіткої інформації від Міністерства національної освіти, змін у системі, або (і) введення словника для директорів з поданим визначенням, що таке школа з мовою навчання меншин, що таке школа двомовна, що таке міжшкільна група навчання рідної мови. Це, здається, неважко зробити.
Другий пріоритет і виклик. Почну від питання – навіщо збирати інформацію, проводити аналіз і нічого з тим далі не робити? Кажу, звичайно, про кількість дітей у школах. Кількість, яка тривожно низька. І яка вказує сама собою, що ми вимираємо (відходимо). Хтось може думає, що я подам якийсь рецепт, як цю тенденцію затримати. Ні, не дам. Можу лише міркувати, чому так є. По-перше, це загальнопольська ситуація – школярів у школах загалом щораз менше. Чуємо звідусіль про школи, які зачиняють або їх будуть зачиняти, про звільнення вчителів тощо. Не бачу можливості, щоб ми могли тут якось протидіяти. Хіба що візьмемо приклад з косовських албанців або кримських татар – маю на увазі природний приріст кількості національної або етнічної групи. Здається, що якраз в цьому плані ми – справжні європейці. До цього додається й економічна криза. Однак і без цього вважаю, що майже 40% наших дітей залишаються поза системою навчання рідної мови – чи то в пункті, чи у школі. Не кидаю цієї цифри «з рукава» – за тим, що відбувається в нашій громаді та освіті, слідкую не перший рік. Саме в цьому треба задуматися: а що ж зробити?
Подам приклад: у Щецині протягом багатьох років на уроки української мови приходило до десяти учнів. Нині (тенденція кількох років) їх майже 40. Що сталося? Нічого особливого – уроки перестали бути фікцією, виявилося, що можна дисциплінувати батьків, учитель запрацював! Але запрацювала теж громада і відповідальні структури – особливо ОУП. На жаль, це рідкісний випадок. Однак він показує, що можна! Прошу не ображатися, шановні колеґи-вчителі! Ми не змінимо батьків, проте повинні намагатися це зробити (школа – це тріада: учень-вчитель-батьки), і до цього нас зобов’язує навіть Закон про систему освіти. Можемо змінити ставлення батьків до вивчення мови. Не дозволяймо нікому робити з нас заручників тільки тому, що ми віддали дитину до школи або в пункт навчання! Це не причина, задля якої треба було б ставити дитині менші вимагання. Це не причина, через яку нам треба заплющувати очі на незадовільну присутність на уроках. І це не причина, задля якої ми зобов’язані ставити цій дитині п’ятірки! Шануймо себе – звідси все береться, і працюймо, робімо урок цікавим, використовуймо новітні технології, активні методи праці. І вчімося самі!
Третій пріоритет і виклик – інформація та комунікація! Для мене в цій сфері постійно відбувається щось незрозуміле. Між нами немає передачі інформації. Якось ми тим не зацікавлені. Боїмося чи не хочеться? Не знаю. Загалом інформацію отримуємо тоді, коли вже пізно що-небудь робити. Тоді, коли мусимо розраховувати на добру волю чиновників. Маю таке відчуття, що ми потрібні лише в ролі пожежників – десь загорілося, треба погасити. А тут повідомлення має бути своєчасне. Коли немає довір’я до редакції «Рідної мови» – пишіть, повідомляйте бюро чи то у Варшаві, у Кошаліні чи в Ольштині. Домагайтеся допомоги. Розуміємо ж, що люди різні бувають, комусь не хочеться взятися до справи, бо він голова лише для того, щоб головувати, а не щоб щось робити. Звісно, і таке буває – але буває теж, що просто хтось не знає, як і що зробити, як допомогти. Прохання – коли вже владнається все, дайте і таку інформацію. Одне прошу затямити – у справах з директорами шкіл або самоврядуванням ми завжди узгоджуємо пропозиції дій з учителем і враховуємо його думку.
Четвертий пріоритет – учімося, вдосконалюймо свої знання. Є нагода, є шанси. Жаль було б їх не використати. Нагадаю – методисти української мови працюють у Білому Борі, Бартошицях та Перемишлі. Користуйтеся їхніми пропозиціями – це і курсо-конференції, вишколи, лекції в Україні. Користуйтеся досвідом учителів (також професорів з України) під час Міжнародних конференцій у Щецині, які організовує редакція «Рідної мови». Ґарантуємо вам високий рівень спілкування, цікаві теми, корисні матеріали; запевнюємо, що це не розважальний захід. Варто лише захотіти. З чогось же я скористаюся, щось стане мені в пригоді. Та ж я вчитель – як маю навчати, коли сам себе не вдосконалюю? Коли не вмію вживати комп’ютера, зробити презентації, не розумію основних психічних потреб сучасної дитини? Коли – правду сказати – мені самому вже не хочеться? Бо й учні якісь дикуваті, і батьки не такі, і громада паршива… Та й навіщо, коли все і так іде на спад… Можливо. Але перемагає лише той, хто не здається. Я розумію, що легше просидіти два чи три роки в бункері, ніж усе життя змагатися. Але ж – і в бункері наші предки чомусь сиділи… Невже на те, щоб ми в мирний час так просто себе здали, – бо це інший час? Ми самі вже себе розгрішили. Час зовсім не інший, люди зовсім не інші. Коли дамо дозвіл на те, що можна іґнорувати нас, наші традиції, ідентичність, звичаї – чого ж маємо вимагати від дітей? Чого будемо їх навчати?
П’ятий пріоритет – реформа програмних основ у школах, що триває, вимагає від нас створення авторських програм. Це, звичайно, певного роду складність. Але й шанс, оскільки, зокрема, вчителі у міжшкільних групах навчання й так проводять навчання за своїми програмами, пристосовуючи їх до потреб групи. Я в жодному разі не пишу про обмеження програм! Такого робити не можна. А от пристосовувати – так! Коли так уже пішло – скористаймося шансом і доведімо процес до кінця: треба перенести все на папір, описати, дати затвердити директорові і педраді – і на нікого не оглядатися, будемо мати те, що нам потрібно. Пропоную скористатися цією можливістю.
Шостий пріоритет – боротьба за іншу модель вдосконалення вчителів української мови на законодавчому рівні не принесла успіху. Однак щось змінити треба. Хоч би тому, що в правовому порядку поза методичною опікою залишаються вчителі з Любуського, Нижньосилезького, Мазовецького, Малопольського, Люблинського, Великопольського та Підляського воєвідств. Такого бути не може. Тому виникла ідея використати задум МНО (поки що відкладений «на полицю») створення в шкільній системі т.зв. Центрів розвитку освіти (на повітовому та воєвідському і центральному рівнях). Отже, ідея системи вдосконалення вчителів національних меншин не працює. Ми, українці в Польщі, неспроможні сьогодні утворити якусь самостійну серйозну ініціативу в цьому плані. Тож треба зібрати меншини й запропонувати МНО створення Центру розвитку освіти національних меншин, який перейме на себе обов’язок забезпечити своїх вчителів можливістю вдосконалення й підвищення кваліфікацій.
Сьомий пріоритет – те, як навчаємо і чого вчимо. Пропоную переглянути вчителям-практикам конспекти, програми, шпаргалки. І провести аналіз – чи загальний образ тем уроків, образ українця та України, який з них виглядає, будує позитивне в дітях? Чи ми вчимо дітей пишатися Україною та її здобутками (не говорю про політику), гордитися нашою громадою, чи навпаки, надалі йдемо в бік мартирологічного портрету українця-жертви? Чи будуємо в наших школярів потребу солідарності і спільної відповідальності за групу (громаду, народ)? Чи будуємо креативність, вміння критичного мислення? Наприклад, говоримо на уроці історії про Берестечко чи про знищення Січі, але чи даємо інформацію про Батіг, чи розвиваємо тему Конотопу? Проводимо лекцію про вишиванку і рушник, але чи даємо інформацію про конструкторів двигунів до ракет, космонавтів? І тому подібне. Подумаймо, яку Україну та яке українство в очах дитини ми будуємо?
Восьмий виклик – час зібратися, колеґи-вчителі, сісти за столом і подивитися на себе. Годі втікати від себе і від проблем. Годі себе обманювати й виправдовувати. Якщо справді нам важлива доля української громади в Польщі, а не лише зарплатня, то час зібратися й провести в Польщі не лише з’їзд Увт (попри різні чутки, я на пост голови не претендую, і заявляю, що балотуватися не буду), а й освітній конґрес, який повинен стати форумом обміну думками; накреслити програму праці на наступні роки. Бо ж усвідомлюємо те, що ми повинні щось зробити. Ще тепер, коли не надто пізно, коли можна. Хіба що нам просто вже не хочеться. І нам все одно.

«Найгіршим гріхом не є ненависть, але байдужість, бо вона нелюдяна» (Джордж-Бернард Шоу).

*Скорочений варіант статті, яка з’явиться в № 17 «Рідної мови»

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*