Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №18, 2016-05-01

Ще будучи прем’єр-міністром (1992–1993) Леонід Кучма (президент України 1994–2005) запустив облудне гасло: «буде економіка — буде все». Україна стала відкритою для наступу «ідей» російського націоналізму, перші прояви якого були вже у час Єльцина. Тому, передовсім Леонід Кучма несе моральну відповідальність за нинішню окупацію Росією Криму та частини Донбасу.
Наскільки я зумів вникнути в суть процесів, що останніми роками (після Майдану Гідності) відбуваються в Україні, то в нинішнього керівництва України є розуміння важливості того, що відродження української історичної пам’яті — важливий елемент коду національної ідентичності. Після більше як двох десятиліть великих занедбань у цій царині та російської пропаґандистської атаки процес цей дуже складний.
Ще в 1989 році, коли Львовом та Києвом котилася хвиля багатотисячних мітинґів, усі близькі мені люди непохитно вірили, що здобуття Україною незалежності — питання найближчих 2–3 років. Легендарна Володимира Балій з Михайловичів (Michałowice) під Варшавою — засновниця Союзу Українок в Польщі, яка тоді возила екскурсії з Польщі до України, а відтак знала набагато краще від нас усі реґіони України (разом з Кримом), сказала пророчі, як показало життя, слова: Україна зможе стати по справжньому незалежною — українською, коли зміниться два покоління після «гомосоветікусів» (тоді, 1989 р. вони становили більшість).
Нині змінилося одне покоління. Тому мене не дуже здивувало (хоч трошки заболіло), коли на нашій Оболоні 23 лютого 2016 року мене намагалися вітати з ленінським днем «защітніка отєчєства», хоч Україна на державному рівні вже два роки святкує день українського війська 14 жовтня (Указ президента: http://www.president.gov.ua/documents/8062014-17816). Із 2015-го року це ще й вихідний день, що інтитуціоналізує свято у свідомості людей. На цю деталь звертаю увагу, бо вона є характерною рисою процесів, які нині відбуваються в Україні. Особа, яка намагалася нас з родичем привітати, знає, що Україна святкує день свого захисника на Покрову. “Але не можна у нас забирати свят, до яких ми звикли”, — наполягала на своєму жінка.
Якщо у спробі привітати нас з «празніком» був тільки непродуманий сентимент, то це ще півбіди. Це означає, що телебачення (в Україні це, переважно приватні канали), яке має найбільший вплив на суспільні настрої, не приділяє належної уваги питанню формування української історичної свідомості. Воно в далекій перспективі куди важливіше від щоденного інформування про політичні пристрасті, бо цементує єдність нації.
Коли бачу цю щоденну українську реальність і порівнюю її з великою увагою, яку головні новини польського телебачення присвячують новій історичній політиці нинішнього президента Польщі, то мимоволі виникає запитання: А якою є історична політика післямайданної України? І чи є вона взагалі? Нині, як і в часи Л. Кучми, у стінах Києво-Печерської лаври можна вільно купити чорносотенську та цареславну літературу!
Запропонована «Нашим словом» для висвітлення ця, цікава, тема виявилася непростою. Складність її полягає в тому, що серед істориків (я звертався до 6 відомих в Україні осіб) немає однозначної думки з приводу того, чи є в Україні історична політика.
Три особи, до яких я звертався, підкреслюючи важливість історичної пам’яті у формуванні коду національної ідентичності, вважають, що нині в Україні практично немає ніякої історичної політики і ці важливі питання пущені на самоплив. А часто — на чиновницьке свавілля.
Історик і письменник Роман Коваль, президент Клубу «Холодний Яр», автор ряду книжок про антибільшовицькі повстання українців в 1920-х роках розповідав, які перешкоди йому робили у пошуку матеріалів. Один з прокурорів свого часу доводив, що тогочасні українські повстанці були звичайними бандитами і не підлягають ніякій реабілітації…
Коли нині багато з тих, хто в кінці 1990-х та на початку 2000-х не допускав до архівів, хто відмовляв у реабілітації повстанців, що чинили опір російсько-більшовицькій окупації або й далі займають свої посади, або пішли на підвищення, то чи можна говорити про українську історичну політику?
Один з київських істориків звернув увагу, що хоч немає ще підстав говорити про українську історичну політику, проте за останні роки зроблено багато, аби скасувати підступно запроваджене в часи Януковича правове поле, яким фактично було заборонено українським історикам займатися сучасною історією.
Інші історики, з якими я говорив на цю тему, вважають, що історія — це їхня справа, а не політиків. І не потрібно ніякої тут політики, бо це асоціюється з цензурою… Потрібний лише патріотизм та наукова добропорядність кожного історика, кожного письменника…
Це різноманіття поглядів не дало відповіді. Тому я звернутися до прес-служби Адміністрації президента України. Яким же було приємне здивування, коли після 15 хвилин від надіслання електронного листа до Адміністрації президента України, пролунав з Адміністрації дзвінок, яким мене сповістили, що спробують домовитися про інтерв’ю з особами, які займаються питаннями історичної пам’яті. Для мене це знак, що нині до державної служби приходять люди з іншим почуттям відповідальності.
На розмову прийшла не тільки радник глави Адміністрації президента України з питань інформаційної політики Наталія Попович, а й голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович. Нашу розмову ми почали від запитання, яке я поставив у вступному коментарі до матеріалу про українську історичну політику.

Володимир В’ятрович: Україна є демократичною державою, тому ті, хто вважає, що в Україні немає історичної політики — мають на це право. Проте я хочу їм поставити зустрічне запитання: Якщо за останні два роки прийнято ряд декомунізаційних законів, якщо в системі центральної влади є орган, відповідальний за виконання тих законів, то що це, як не держана історична політика?

Мирослав Левицький: Які найголовніші пріоритети в реалізації цієї політики?
На нинішньому етапі — це передовсім ліквідація пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з тоталітарно-колоніальним минулим України, зміна назв населених пунктів, зміна назв вулиць і площ, які повинні були навічно закріпити у свідомості цю добу. Це не просто формальна зміна табличок.
Це непростий процес усунення з українського світосприйняття назв, пов’язаних з тоталітарно-колоніальним минулим. Нині він відбувається в усіх населених пунктах України.

Проте багато хто не сприймає цього процесу. Часто лунають претензії, що в дуже важкий для України час це перейменування нікому не потрібне…
Так вже природою дано, що частина суспільства не сприймає всього нового, що відбувається в суспільно-політичному житті держави. І це не тільки українська особливість….

Знаю. Нині в Польщі в рамках нової історичної політики президента Анджея Дуди перейменування комуністичних назв стало обов’язком місцевої влади. Хоч там давно немає вулиць Леніна, пам’ятників Леніна та Дзержинського, проте є ще чимало назв, пов’язаних з комуністичними діячами. Бачив я репортаж у польському телебаченні як мешканці варшавської вулиці Юліана Бруна заявляли, що їм ця назва не заважає. Як виявилося, показані в репортажі люди не мали ніякого поняття, що патрон вулиці наближав нову російську окупацію Польщі…
У нас дуже поширеним є явище, що люди не знають ким були патрони вулиць, які перейменовуються. Тому й є пропозиції почекати з процесом перейменування до «кращих часів». А правда є така, що коли б ми не чекали до «кращих часів», а провели процес декомунізації десь 15 років тому, то не було б у нашій історії такого страшного розділу як президентство Януковича.

Але минулого не можна повернути та виправити… Мене цікавить нинішній стан з перейменуванням вулиць.
В.В.: Точної цифри вам не можу назвати, бо це динамічний процес. Кожного дня надходять нові дані. Нині треба говорити про десятки тисяч перейменованих площ та вулиць. Практично повністю перейменовано вулиці з комуністичними назвами в Чернігові, в Дніпропетровську, в Житомирі. Майже закінчено перейменування в Харкові. В Києві новий список вулиць, які будуть перейменовані вже винесено на голосування у міській Раді.

А чи є випадки протидії цьому процесу з боку місцевої влади?
В. В.: На жаль, є. Там де влада в руках колишніх реґіоналів там маємо протидію. Яскравим цього прикладом є місто Полтава. Там міський голова саботує процес декомунізації. Проте цей його саботаж до нічого не приведе, бо відповідно до законів, які вже увійшли в дію, повноваження у сфері декомунізації переходять до керівників обласних державних адміністрацій.

А як процес декомунізації проходить на рівні містечок і сіл?
В. В.: Тут ми ще не маємо повної інформації, проте є її достатньо, аби говорити про масштабність процесу. Саме в селах та містечках люди більш активно, ніж к великих містах задіяні у процесі заміни назв комуністично-колоніальної доби. Законом вказано, як і чому не можуть називатися вулиці й площі. А кого увічнювати у назвах вулиць — вирішує місцева громада. З цього приводу там точаться цікаві, нерідко гострі, дискусії. І в тих дискусіях багато людей вперше від часу відновлення державності України пізнають правдиву її історію. Це з державного пункту бачення — дуже важливе досягнення.

Я вже торкався питання нової історичної політики Польщі. Нещодавно там було започатковано створення у Варшаві на загальнодержавному рівні музею солдат антикомуністичного підпілля („żołnierzy wyklętych”) та музею комуністичних репресій. В Україні в часи президентства Віктора Ющенка активно говорилося про потребу створення державного музею визвольного руху. Як нині виглядає справа з тим питанням?
В. В.: У нас з музеями доволі важка справа. Більшість музеїв надалі залишається радянськими. Ще далека дорога аби вони змогли стати сучасними, українськими музеями. А тим паче модерними, такими, які нині може собі дозволити відкривати Польща. Ми їздимо на різні зустрічі й семінари, зокрема до Польщі, щоб вивчити досвід як будувати нові музеї. Україна на загальнодержавному рівні ще немає музею політичних репресій. Немає також державного музею визвольного руху, себто музею боротьби українців за державну незалежність. Хоч розуміння необхідності створення таких музеїв є. Але поки що це лише плани… У Києві тепер створюється музей Майдану.

Що це таке?
В. В.: Це не буде тільки музей, присвячений подіям 2013–14 років та 2004 року. За задумом це має бути музей, в якому буде показано Майдан як спосіб боротьби українців за свободу. Це одна з форм нашої боротьби у XX столітті. В цьому музеї хочемо показати також боротьбу інших народів за свободу.
Утворення цього Музею не означає, що Музей незалежності України відійде на другий план. Ми мусимо показувати і своєму суспільству, і закордонним гостям, яку високу ціну наш нарад мусив заплатити за незалежність. І це ще один з напрямків реалізації історичної політики України.

Наталія Попович: Поки повстануть музеї, про які тут була мова, історична політика реалізується через ряд виставкових проектів, через привернення уваги до чинних музеїв. Я хочу звернути увагу на Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», який в тому плані активно працює. У реалізації історичної політики велика увага привертається до сучасної війни Росії проти України.
В. В.: На тлі війни Росії проти України набагато легше говорити про визвольну боротьбу українців. На прикладі реальних подвигів героїв нинішнього дня набагато легше сприймається правда про тих, кого радянська пропаґанда очорнювала або взагалі про них не говорилося. Як це не звучатиме парадоксально, але сучасна російська пропаґанда в Україні руйнує радянські міфи та стереотипи. Люди у переважній більшості вже не хочуть дивитися на українську історію радянськими очима. Зокрема, засобами російської пропаґанди, які дають протилежний від очікуваного результат, руйнується радянський міф про “Велику вітчизняну війну”. Люди тепер зовсім по-іншому дивляться на події Другої світової війни. Це дає нам можливість переформатовувати пам’ятні заходи, які проводяться на державному рівні. Минулого року вперше на державному рівні дату закінчення в Європі другої світової війни ми відзначали не 9, а 8 травня, як це й робиться в Європі. В Україні цей день тепер є днем пам’яті й примирення. З цього приводу було видано Указ президента, прийняті відповідні закони.
Ми з Наталею готували заходи, що проходили того дня. Було покінчено з радянською (а насправді російською) практикою возвеличення війни. Ми намагалися той день максимально «демілітаризувати», говорити про конкретну людину, яка брала участь у цій війні, а не про героїчний «радянський народ». Ми намагалися показати подвиги конкретних українців, які воювали в Червовій армії, в Польському війську, в УПА, в арміях США та Великобританії. Ми намагалися говорити про цивільних українців, яких було найбільше серед цивільних жертв Другої світової війни. Однак головна мета дня пам’яті та примирення — показати, що Друга світова війна була найбільшою трагедією людства в XX столітті й подібне страхіття не може більше повторитися!
Н. П.: Володя згадав, що ми, на відміну від Росії, стараємося максимально «демілітаризувати» день закінчення другої світової війни в Європі. В силу обставин у нас склалася така ситуація, що день пам’яті про закінчення війни проводиться два дні — 8 травня, коли капітулювала гітлерівська Німеччина і 9, бо для значної частини суспільства цей день залишається особливим. Ці дні проходять під слоганом «Пам’ятаємо. Перемагаємо». На державному рівні дуже багато уваги приділяється тому, щоб ветерани різних армій могли між собою спілкуватися. Головна ідея того свята — формування в суспільстві поваги до всіх хто відстоював незалежність України.
Після Майдану у нас з’явилася і прижилася нова традиція увіковічення пам’яті про закінчення в Європі Другої світової війни — носити червоно-чорну квітку маку. Це символ європейського відзначення 8 і 9 травня. Цю українську квітку-символ підтримало телебачення, газети. І що найголовніше — бізнес, який вже не малює на своїх виробах російської коричнево-чорної стрічки, як це було в часи Януковича, а український мак на білому тлі. Цей мак вже став одним з символів української ідентичності та примирення. Його не цураються ані ветерани УПА, ані ветерани Червоної армії. І одні, і другі люблять пісню «Два кольори» зі словами Дмитра Павличка «червоне — то любов, а чорне — то журба»…
В. В.: Тут я хотів би поставити риторичне запитання тим, хто каже, що в Україні немає історичної політики: А що це таке, як не історична політика?

У контексті згаданого вами музею боротьби українців за державну незалежність хочу торкнутися питання, яке глибоко мене шокувало. Днями дізнався, що кімнату-музей В’ячеслава Чорновола викинено на вулицю. Чи можна отримати ваш коментар з цього приводу?
В. В.: Наскільки я знаю, то кімната-музей В. Чорновола мала була закріплена за Музеєм шістдесятництва. Цей музей є у підпорядкуванні міста Києва. Свого часу були проблеми з дальшим його існуванням. Ми як УІНП зверталися до київської влади за підтримкою. Нині Музеєві шістдесятництва нічого вже не загрожує. А про проблеми з кімнатою-музеєм В. Чорновола ми нічого не знали. До нас ніхто з цього приводу не звертався.

У ході нашої розмови все більше переконуюся про суб’єктивність тверджень про відсутність в Україні історичної політики. Наскільки ця політика на тлі все більшого зубожіння суспільного загалу є ефективною? Це, що нині ви робите — непростий процес формування нового, українського менталітету. Чи є якісь соціологічні заміри про підтримку заходів, які проводяться в рамках реалізації історичної політики?
В. В.: Це що ми робимо — дійсно один з інструментів формування нової ідентичності українців.
Н. П.: Я не знаю чи є якісь прямі дослідження, які фіксували б рівень підтримки того, що ми нині робимо. Проте є дослідження, які дають непряму відповідь на поставлене вами запитання. Попри економічні труднощі, які нині переживає наша держава, дуже багато людей кажуть, що вони гордяться тим, що вони українці. Нині фіксується дуже висока підтримка української армії — найвища з усіх українських інститутів. Про зміни традицій і пріоритетів говорить факт, що нині ніхто вже не згадує про 23 лютого (ленінсько-путінський “День защітніка отєчєства”, — ред.), хоч ще 2 роки тому це був світовий день в нашому календарі…

На жаль, згадують!.. Мене того дня намагалися вітати…
В. В.: Це не показник. Для мене показником є те, що того року не було ніякої соціальної реклами, пов’язаної з тим днем, не було ніяких фільмів, які б його пропаґували. І бізнес прийняв свято Покрови як день українського захисника…
Н. П.: У школі, у якій вчиться мій син, ніхто не отримував привітань з нагоди 23 лютого. Молоде покоління спокійно прийняло день Покрови. І це є визначальним.
Свято Покрови дозволяє зрозуміти українцям, що практично кожна свідома людина є захисником вітчизни. Захисниками є також ті, хто бореться з окупантом словом, хто рятує пораненого воїна, хто займається волонтерською діяльністю, хто в’яже маскувальні сітки на фронт, хто в’яже нашим солдатам теплі шкарпетки.
В. В.: Наталя згадала, що дуже багато людей гордяться тим, що вони українці. Соціологічні заміри фіксують найбільший за всі роки належності рівень патріотизму. Дуже промовистим є факт, що нині 81 відсоток українців вважають Голодомор геноцидом українського народу. Це питання нині стало найбільш об’єднавчим з усіх, які пропонувалися як об’єднавчої ідеї для нації. Цей показник дає мені підстави твердити, що російська пропаґанда, яка десятиліттями формувала совєтську ідентичність підкорених народів в Україні зазнала повного краху.

А чи є зафіксовані дані якими було розуміння суті та причин голодомору в попередні роки? Скажімо, у часи Кучми…
В. В.: У часи президентства Л. Кучми рівень розуміння чим був Голодомор трошки перевищував 30 відсотків. У часи президентства В. Ющенка, одним з пріоритетів якого була історична політика, цей показник почав активно зростати. За Януковича, коли він став заперечувати політичну суть Голодомору, а заявляв про загальнорадянську трагедію, фіксований соціологами рівень розуміння суті Голодомору почав трошки падати. Проте вже 2012 р. помічається ріст того розуміння. Спроба заперечувати Голодомор викликала протилежну реакцію. На акцію вшанування пам’яті жертв Голодомору 23 листопада 2013 року вийшло кілька тисяч людей, що було великою кількістю, зважаючи на політику залякування, яка в ті роки проводилася. А вже наступного дня на віче протесту в Києві вийшло щонайменше 100 тисяч осіб.

Історична політика президента Польщі Анджея Дуди в Україні викликає тривогу, оскільки помічається курс на відродження націоналізму ендецького зразка. Чи не стало важче знаходити спільну мову у питаннях історії обох народів?
В. В.: Найважливіше в тому питанні, що ми намагаємося знаходити спільну мову. Важливо, що це намагання є з обох сторін. Важливо, що вперше за сім років ми відновили історичний діалог, точніше діалог істориків. Неприємною і водночас небезпечною була ситуація, коли останні сім років головними інтерпретаторами конфліктного українсько-польського минулого були політики. Вони обмінювалися з кожними роком все різкішими політичними заявами.
Для багатьох польських політиків нині головним експертом в українських справах, й волинської трагедії, зокрема, є Ева Семашко. Це інженер за фахом, під яку пристосовується багато істориків. У її працях сказано, що документально доведено 18 тисяч польських жертв. А далі йде її інтерпретація, що жертв могло бути набагато більше. На її думку, щонайменше 100 тисяч… І саме на це її припущення, як на «доведену» цифру польських жертв на Волині посилаються політики та преса. Дивно все це.
Не може не дивувати й інший факт. Після рекомендації УІНП владі міста Старокостянтинова призупинити відкриття меморіальних таблиць двом польським партизанам з групи «тихотемних» до повного вияснення справи їх причетності до каральних операцій проти українців, головно на мою адресу, з боку польських ЗМІ полинула різка критика. Але ніхто з тих, хто коментував це питання, не вважав за потрібне, бодай для проформи взяти у мене коментар з цього приводу. На шляху досягнення повної взаємоповаги нас чекає ще багато праці.
В минулому році польський та український інститути національної пам’яті спробували перетягнути ковдру діалогу з політиків на істориків. Політики мають займатися питаннями сьогодення та майбутнього, а не минулого. Я радий, що в листопаді в Києві відбулося перше засідання українсько-польського історичного форуму. У березні у Варшаві відбулося наступне засідання форуму, де ми знов спробували наблизитися до розуміння того, що відбувалося в нашому минулому. І чому саме так, а не по-іншому це відбувалося. Це не означає, що в нас будуть ідентичні погляди на події. Не лише, що ми і надалі по-різному будемо оцінювати конфліктні події. Дуже важливо, щоб ми могли почути один одного. Важливо, щоб у нас була взаємна повага та повага до різності думок.

Нині в ряді польських середовищ оживає дика українофобія. Уважний аналіз вказує, що за тим «ренесансом» стирчать путінські «вуха». Історія такої одіозної постаті як радянський диверсант Борис Крутиков, і його роль в трагедії Гути-Пеняцької показують, що конфлікти між українцями та поляками провокувалися та підживлювалися третьою стороною. Наскільки, за вашими спостереженнями, це нині розуміють польські історики?
В. В.: У процесі діалогу ми побачимо розуміння один одного. Зараз мені важко сказати як польська сторона оцінює роль третього фактора у виникненні конфліктів. Я особисто вважаю, що була дуже великою роль третього фактора. Тут під третім фактором треба розуміти і німецьких окупантів, і радянські диверсійні загони.
Я погоджуюся з Вами, що і в сучасних умовах так званий третій фактор може відіграти дуже неґативну роль в українсько-польських стосунках. Подивіться на сучасну російську пропаґанду, яка активно використовує історичні конфлікти. Тільки хтось в Польщі скаже про «волинську різню» як тут же це розкручує російське телебачення.
Сподіваюся, що польські історики розуміють, що наша співпраця може бути тут вагомим, стримувальним чинником, який завадить розвитку сценарію написаного «фахівцями» «третього фактора». У роки Другої світової війни йому вдалося спровокувати між нами протистояння.

Нині найбільш показово провокує нове протистояння історик у священичій рясі — отець Ісакович-Залеський…
В. В.: Це, що він робить — не тільки шкодить українсько-польському порозумінню. Воно є прямим запереченням церковної науки про взаємне прощення та примирення.

Тут не можу не згадати його приїзду до Києва коли у перші тижні президентства В. Януковича привозив він «виставку» псевдодокументів про українські «злочини» на Волині. У Києві його супроводжував скандально відомий Вадим Колесниченко…
В. В.: Для поляків ця особа повинна стати приводом для рефлексій.. Особливо для тих, котрі шукали з українського боку політиків, які готові беззастережно підтримати їхні погляди, а не тих, хто готовий до діалогу. 2013 року Сейм вітав нині вже російського політика Колесниченка, як нібито представника іншої України, яка готова піти на порозуміння з Польщею. Кресов’яни нагороджували його своїми нагородами. Ніхто з них не хотів бачити, що цей же Колесниченко в Україні, ще до його приїздів до Польщі, на 9 травня одягав мундир енкаведиста…
Не менш важливою від історичної пам’яті у плані формування національної ідентичності є мова. Що в цьому питанні робиться, аби не було такої аномалії, коли на вулицях в столиці держави складається враження, що українська мова є мовою національної меншини?..
В. В.: На жаль, на це питання вам не можемо відповісти, бо ані я, ані Наталя безпосередньо не займаємося тим питанням. Це не наш профіль. Тому тут можу висловити лише позицію не як державного посадовця, а як громадянина України. Всі ми розуміємо, що навіть не десятиліттями, а століттями ведеться дискримінація української мови. Коли нині говорять про рівність можливостей для розвитку української та російської мови, то цього недостатньо. Потрібна державна політика підтримки української мови. І потрібні державні структури, відповідальні за реалізацію цієї політики…

Чи поступовий перехід від радянської до української ментальності шляхом реалізації нової історичної політики може вплинути на ставлення до питання української мови?
Н. П.: Після Майдану і у зв’язку з окупацією частини України Росією ситуація змінилася. Раніше значна частина суспільства не сприймала українську мову як знак української ідентичності. А зараз багато хто дуже активно переходить на українську. Зараз формуються цілі спільноти людей, які пропонують мовні курси, формують природне мовне середовище. Безперечно, позитивні зрушення є. Але, на жаль, поки немає суперпозитивної політики з погдяду залучення до української мови. Хоч усі розуміємо, що це необхідне.
В. В.: У рамках історичної політики ведеться пояснення причин теперішнього становища української мови, наголошуючи, що неприродним є стан, коли значна частина українців перестала спілкуватися рідною мовою. Ми пояснюємо, що велася цілеспрямована політика нищення української мови та її носіїв. І це пояснення служить арґументом, чому потрібна державна політика на підтримку державної мови.
Н. П.: Відзначення дня рідної мови та тому подібних заходів відбувається більш щиро, ніж кілька років тому. Напад Росії на Україну породив досить цікаве явище. Спостерігається, що багато хто з тих, кому ще недавно мовне питання було байдужим, нині переходить на українську, вважаючи це своїм внеском у боротьбу з окупантом.

Коренів нинішньої війни треба шукати в часи президентства Л. Кучми. Його політика була політикою поступливості Путіну. Це він після чергової зустрічі з Президентом Росії відновив уже згадуване свято 23 лютого, «аби не ділити ветеранів». Чи ви, як люди відповідальні за реалізацію історичної політики, погоджуєтеся з таким поглядом на причини нинішньої війни?
В. В.: Я не став би персоніфікувати цього питання. Думаю, що тут вина не лише названого вами президента, а тодішнього українського політикуму загалом, який не розумів потреби подолання совєтського минулого. Нині Путін у його авантюрах спирається на совєтську ностальгію мас. Мало хто з тодішніх українських політиків розумів загрози, які йшли від нової, «демократичної Росії». Не розумів цього ані Кравчук, ані Кучма ані навіть Ющенко. Голос тих, хто розумів та писав про загрози з боку Росії був надто слабким, щоб пробити стіну загального нерозуміння. Я не називав би, що нині ситуація є катастрофічною. Українці як нація та український політичний клас дуже швидко тверезіють та дорослішають.
Нерозуміння російських загроз не тільки українська особливість. Багато європейських політиків навіть нині, після двох років окупації частини України, не хочуть бачити, що насправді відбувається в Росії. Живуть вони у світі звичок та ілюзій. Вони просто не сприймають, що Росія перетворилася у фашистську державу. А попередження про це називають русофобією.
Людям, які вірили у російські міфи про демократичну, ринкову Росію важко вирватися з полону тих міфів. А ще важче зважитися на конкретні дії для запобігання катастрофі, яку несе світові російський фашизм. Це можуть робити тільки люди дуже відважні, політики котрі знають тонкощі радянського минулого. Тут передовсім хочу відзначити послідовну позицію президента Литви.
Коли б Росія на початку 1990-х рр. пішла шляхом подолання совєтського минулого, то і Росія нині була б іншою і світ був би безпечнішим. Але розуміння цієї проблеми частиною російської еліти не стало російською державною політикою. Нині там державна політика спрямована на повернення до радянського минулого. Будівництво пам’ятників Сталіну, його портрети на провладних мітингах — один із симптомів того повернення.
Враховуючи, що в Україні час президентства В. Януковича був часом спроби повернення України в минуле, історична політика нашої держави, спрямована передовсім на декомунізацію, мусить бути активною та послідовною.

Які заходи плануються в рамках реалізації цієї політики?
Н. П.: Це буде продовження проходження через календар пам’ятних дат українців. Це дозволить людям краще себе усвідомити і отримати віру та надію в українське майбутнє в їх щоденному житті.
Говорячи про заходи, які ми проводили і надалі будемо проводити, хочу ще сказати, що в Україні вводиться нова традиція відзначення на найвищому державному рівні свята хрещення Руси-України, яке випадає 28 липня. Традиція ця була започаткована ще у 2008 році. Проте в часи Януковича це свято проходило під домінантою Росії. Нині у світі ще не всі розуміють, що Росія не тільки в часи Путіна, а й навіть у часи СРСР намагалася вкрасти в нас цю дату, забрати нашу ідентичність і на її основі будувати власну генеалогію, називаючи князя святого Володимира великим російським князем.
Минулого року відзначення дня хрещення Руси-України, з участю президента України мало великий інформаційний супровід, в якому було показано, що наші князі більше 1000 років тому вже зробили європейський вибір. Йдеться не тільки про географічний вибір. Не випадково князя Ярослава Мудрого називають тестем Європи.
Після Майдану та російської окупації нового змісту набирають День Незалежності України та День державного прапора, який відзначають напередодні Дня Незалежності. Нині державний прапор став часткою суті переважної більшості українців. Його виставляють з вікон будинків. Часто його можна бачити за склом автомобілів, у лацканах (klapie – ред.) одягу чи на рукавах, сумках.
Неповторною була реакція людей на виставку прапорів наших військових частин, які боронять Україну від російського окупанта. Це видимий знак формування нової, української ідентичності. Витвір імперської пропаґанди — «радянська людина» відходить в минуле…
Підсумовуючи хочу сказати, що нині практично немає історико-патріотичних заходів загальнодержавного масштабу, у яких не брали би участі перші особи держави.

Попри це нині все сильнішою є критика, яка лунає на адресу президента України,зокрема за брак виразної історичної політики…
Н. П.: До цього треба ставитися з розумінням. У людей, особливо нині, є набагато більші очікування, ніж реальні можливості їх виконати. Владу завжди та всюди критикують. Це універсальне, а не національне, не суто українське явище…

Універсальне — за винятком Росії, звичайно…
Н. П.: Це окрема тема для розмови… Російська Федерація — класичний приклад країни, що стається з народом і державою, яка не провела очищення від тоталітарного минулого. В історії світу було багато чорних сторінок, яких треба соромитися. Повинністю наступних поколінь є осмислення цих сторінок. І перепросити тих, кого попередні покоління якимось чином скривдили. Тут не стану перераховувати всіх народів, які здійснили акт взаємного прощення. Назву лише найбільш відомий в європейській історії акт взаємного прощення між німцями і поляками після Другої світової війни, який спочатку здійснили церковні ієрархи обох країн, а згодом, після падіння тоталітарної системи і об’єднання Німеччини, — політики.
Російська Федерація, при нинішньому її керівництві, вважає, що вона немає кого і немає за що перепрошувати. Навпаки, вона вбиває в голови власного суспільства, що всі їй щось винні, що всі її повинні перепрошувати.
У рамках реалізації історичної інформаційної політики ми фокусуємось не на проблемах Росії, а на усвідомленні українцями важливих аспектів української ідентичності: прагнення до свободи, нескореності, сили духу, толерантності, гідності, європейськості.

Щиро вам дякую за зустріч та за увагу до нашого видання.

Поділитися: