Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №25, 2015-06-21
Початкова школа в Жидові неподалік Кошаліна – це невеличка громадська школа, яких у Польщі багато. включаючи дошкільнят, у ній навчається загалом 59 дітей. Демографічні перспективи на найближчі роки не надто оптимістичні – якщо навіть протягом двох-трьох років можна сподіватися, що дітей буде більше, то потім їх кількість, певно, зменшиться.
У нинішній час непевним місяцем для малих шкіл є лютий. Саме тоді місцеве самоврядування приймає рішення щодо функціонування школи на черговий рік. Останнім часом через малу кількість учнів, а то й недостатнє фінансування, ґміни дуже часто намагалися передати початкові школи в управління фонду або товариства. Нагадаю, що так вирішено справу української початкової школи, гімназії та ліцею в Білому Борі. В іншому випадку, школи були призначені до закриття, що викликало ряд протестів. Подібна ситуація склалася й у Жидові, де після виселення з рідних земель опинилися також українці.
Офіційно суперечливе рішення про закриття школи ще в лютому озвучив бурґомістр Полянова Ґжеґож Ліпський. Одначе з таким фактом не хотіли змиритися не лише батьки дітей, котрі навчаються у школі, але й інші жителі села, адже у невеличкому населеному пункті саме навколо школи вирує культурне життя. Додатково контроверсійності надавав і той факт, що власне село Жидово генерує чи не найбільші прибутки для Полянівської ґміни, тому що тут працює відома на всю Польщу електростанція, у селі теж діє Дім соціального забезпечення (Dom Pomocy Społecznej). Отже місцеві жителі постановили рятувати школу, а цей порятунок, хоч і як дивно, зайняв їм усього два тижні. Більше не мали часу, оскільки, згідно з неофіційною інформацією, бурґомістр Ґ. Ліпський, мабуть, не сподівався протестів і вже мав домовленість на комерційне використання шкільного будинку, від чого пізніше мусив відмовитися.
– Справді, над школою висів не один, а три хрестики, і лише завдяки детермінації батьків удалося її врятувати, – нині жартома говорить українець Ярослав Керкош, батько дітей, які навчаються в цій школі. Кількадесят років тому Я. Керкош покинув Жидово і переїхав жити до Канади. Однак любов до цього села, в якому виростав, була сильнішою, тому він з родиною сюди повернувся. Саме завдяки його наполегливим клопотанням урятовано місцеву школу.
– Коли під час зустрічі з бурґомістром Ліпським ми довідалися, що школа буде закрита, пробували ще розмовляти з представниками влади, але нам стало зрозуміло, що вже вирішено справу.
Тому після цієї зустрічі ми чимскоріш організувалися в неформальну групу оборони школи, до якої приєдналося досить багато людей. Це тим більше тішить, оскільки раніше казали, що тут важко що-небуть зробити. Однак виявляється, що спільна мета об’єднує людей. Ще під час зустрічі з бурґомістром один з наших приятелів, який досі проживав на Кашубах і щойно навесні переїхав жити до Жидова, подав ідею, щоб у школі почати навчання мови котроїсь з нацменшин. Там, де він мешкав, навчали кашубської мови, завдяки чому школа отримувала додаткові субвенції, – каже Я. Керкош.
Під час зустрічі з представниками влади ніхто не прислухався до цієї думки, але пізніше все-таки повернулися до «меншинної» ідеї. І Я. Керкош запропонував навчати у школі саме української мови. Щоб зібрати якнайбільше інформацій про функціонування школи, в якій вивчають мову нацменшини, ініціативна група насамперед домовилася з директором білобірської школи Андрієм Дроздом, а потім – з директором школи неподалік Мястка, в якій вивчають кашубську мову. Група зустрічалася також з юристами, які не приховували здивування, що за два тижні вдалося урятувати школу, тому питали, а хто у вашій групі – професори, юристи?
«Ні, звичайні люди, яким залежало на нашій школі», – відповідали члени групи.
Справді, батьки провели колосальну роботу: організували десятки зустрічей, проаналізували безліч документів, відправили ряд документів до кураторій, а все це робилося під пресією часу і неофіційним тиском бурґомістра, якому була не до вподоби активність батьків. Тому з великої групи оборони школи залишилася зовсім маленька, а ті, хто в ній був, жартома назвали себе конспіраційною групою, бо батьки зустрічалися в різних місцях.
– Під кінець залишилося чи не найважливіше – зібрати від батьків декларації щодо згоди на навчання української мови. Попри те, що в Жидові живе відносно багато родин, які мають українське коріння, все ж тих, хто підтримує українство, є зовсім мало. Серед них я один маю дітей, тому, здається, саме я був найбільш скептичний, чи вдасться нам переконати мешканців села до нашої ідеї, – жартома зізнається Я. Керкош.
Однак вдалося. Два дні матері дітей ходили від дому до дому і зібрали аж 50 підписів під деклараціями. Завдяки цьому від вересня ц.р. початкову школу в Жидові не те що не закриють, а навчатимуть у ній української мови, на що школа дістане додаткові грошові засоби і надалі матиме статус громадської.
– До мене як директора надійшло аж 50 внесків від дітей, які висловили бажання вивчати у школі українську мову. Завдяки цьому тепер ми на етапі організації такого навчання. І від нового навчального року учні кожного класу додатково навчатимуться у формі позакласних занять 3 години української мови. Хоч навчання української мови буде додатковим, то з моментом підписання батьками відповідної декларації воно стає обов’язком, а це означає, що оцінка з української мови буде вписана у свідоцтві і враховуватиметься до середньої оцінки, – інформує директор початкової школи ім. Івана-Павла ІІ в Жидові Катажина Філіпович. Вона не приховує, що спочатку сама була здивована аж таким великим зацікавленням українською мовою, однак, як казали їй батьки, вартісним є навчатися чогось нового.
Директорка сподівається, що, крім навчання мови, учителі будуть передавати дітям і знання з української історії чи культури загалом, також дбатимуть про всебічний розвиток дитини, а тут у пригоді може стати музика і пластика. І все ж, є побоювання, що за рік-два деякі батьки можуть відмовитися від навчання їхніх дітей української мови, однак директорка залишається оптимісткою, бо, як пояснює, хочеться вірити, що ті, хто сьогодні в такий спосіб вирішив справу школи, зробили це свідомо і відповідально.
Зрозуміло, такі побоювання має і Я. Керкош, однак він упевнений, що діти захочуть вчитися української мови.
– Можливо, важче буде переконати батьків, тому треба постійно їх усвідомлювати, що знання української мови – це додаткове вікно на світ, бо ж завдяки цьому відкриваються нові горизонти, – переконливо твердить Я. Керкош.
Тому багато буде залежати від вчителя української мови, який повинен не лише навчати української мови, але й розбуджувати зацікавлення до української культури та історії. Неофіційно відомо, що вчителем української мови буде о. Стефан Прихожденко – греко-католицький парох з Мястка.
Батьки, які врятували від закриття школу, хочуть закласти ще й товариство, яке займатиметься здобуванням додаткових фондів, розуміючи, що міністерських коштів не вистачить на функціонування школи. У рамках цього товариства, зокрема, будуть організовані різного роду вишколи. На початок, можливо, з писанкарства, оскільки в Жидові живе Мирон Керкош, дядько п. Ярослава, – відомий писанкар, який прекрасно розмальовує писанки. Крім того, проводитимуться екскурсії в цікаві місця. «Я доброї думки. Потрібно тільки говорити, говорити й ще раз говорити з батьками та їх усвідомлювати», – каже Я. Керкош. Аналізуючи пройдений шлях порятунку школи, я також доброї думки! ■
Коментарі
Школу врятували. Запитання – яка користь з цього для української громади? І чому та громада (польська і українська) протягом 60-ти років не додумалися зорганізувати навчання української мови? Тепер мова добра і потрібна?