Розмовляла Анна Вінницька ■ КРИНИЦЯ ■ №13, 2013-03-31

Інтерв’ю з власницею ресторану «Україночка» у Щецині Іриною НІКОЛЕНКО

Анна ВІННИЦЬКА: У Польщі є лише декілька українських ресторанів, які можуть успішно конкурувати з польськими, чи навіть з тими, де в меню панують екзотичні страви. Звідки взявся задум відкрити саме такий ресторан?
Ірина НІКОЛЕНКО: я з України, народилася в Херсоні. За професією – косметолог, закінчила косметичні студії в Польщі, натомість в Україні – медичну школу. Тому багато років я працювала косметологом. Однак кожен з нас у житті доходить до такого моменту, коли запитує себе: а що далі? Особливо ті, хто живе поза межами своєї батьківщини, кожного дня задумуються – що принесе день прийдешній?
Хоч я живу в Польщі вже 14 років, то вважаю себе великою патріоткою: я дуже люблю Україну, і це не порожні слова. Ніколи не забуду, звідки походжу, завжди пам’ятатиму про свою родину, яка залишилася в Україні. Я багато років мріяла про те, щоб мати в Польщі місце, де зможу передати іншим свою любов до всього, що українське: держави, культури, зокрема фольклору й кухні. Звідси взялася ідея відкрити ресторан, однак мрію про те, щоб ресторан був не просто місцем, де можна добре з’їсти, а й ще чогось довідатися про країну. Тому своїм гостям я розказую не лише про Україну, але й про мою родину, оскільки багато страв тут готуємо за рецептами моєї бабусі.
Відкриваючи ресторан, я хотіла пригадати смаки дитинства – і для моєї родини, і для моїх гостей. Мій чоловік родом з Литви, тому в нашому ресторані «схрещуємо» дві кухні – українську та литовську, а багато наших відвідувачів також мають своє коріння в Україні та Литві. Тим, хто не живе на чужині, важко уявити, скільки щастя може дати смак українського борщу, дерунів чи цепелінів: дехто, коли їсть ці страви, буває, що плаче – бо нагадують роки дитинства… Це дає мені велике задоволення і переконання, що моя робота не йде надаремно.

У ресторані «Україночка» не лише страви українські, а й працівники родом з України – нечасто таке трапляється.
Справді, кухарі й офіціанти походять з України. Особисто вважаю, що смак української кухні зможуть передати виключно українці. Тому для кухарів полагоджую робочі візи, щоб вони сюди приїхали. Натомість коли йдеться про офіціантів, то найчастіше це студенти, які навчаються саме у Щецині, наприклад, у морській академії або у Щецинському університеті. Заходячи в ресторан, вони вітаються українською мовою, а це додає мені енергії на весь день. Тим більше тішить, що сама не надто добре розмовляю українською – як уже згадувала, я народилася в Херсоні, а мій чоловік родом з Литви, тому вдома розмовляємо по-російському. Я щаслива, бо роблю те, що люблю – і тому з приємністю йду на роботу.

От саме, в чому рецепт Вашого успіху – можливо, у цих же стравах, які нагадують дитинство, а може, у родинній атмосфері ресторану?
Те, що гості хочуть приходити в мій ресторан не лише попоїсти, але й надихатися українською атмосферою – це, незаперечно, мій успіх, однак цього не могла б я досягнути без моєї команди, до якої входять усі працівники і якій я повністю довіряю. Всі разом заробили успіх «Україночки». У нас офіціанти вітають гостей українською мовою, а я теж намагаюся з кожним поговорити, сказати хоча декілька речень. Ідеться про те, щоб наші гості мали відчуття, що їх тут чекають, що заходять до нас, як до своєї хати, а не просто до ресторану. Тому ділимося нашою слов’янською душею від щирого серця. Також наші офіціанти розмовляють з гостями – звичайно, не набридають їм, але вміло заповнюють час, відведений на чекання страви. Тоді, наприклад, організовуємо різні конкурси з загадками, пов’язані з Україною, – і якщо гості знають відповідь на питання, отримують знижку.

Часто буває, коли відкривається спеціалізований ресторан, його власники розраховують на те, що ресторан будуть відвідувати представники їхньої нації, однак цього замало, щоб ресторан протримався на ринку. Ким є Ваші гості?
Якраз у Щецині досить багато людей мають українське або литовське коріння – тому я надіялася на те, що вони відвідуватимуть мій ресторан. Проте ще більше я хотіла показати українську культуру іншим націям – насамперед полякам, а також німцям та англійцям, які теж відвідують «Україночку».
У нас є вже своя база гостей, які приходять тут на вибрані страви, але завжди готуємо нові – щоб чимось їх здивувати. Подібне відбувається на різноманітних закритих заходах – під час уродин, хрестин тощо страви готуємо інші, ніж є в меню. Найбільше гостей заходить в обідню пору – тоді популярними є борщ, солянка, колдуни, деруни, млинці, вареники. У неділю нашим гостям доводиться стояти навіть у черзі – стільки маємо відвідувачів. Крім того, до нашого ресторану дуже часто навідуються старші люди, які пережили буремні роки XX ст., тому радію, що хоч стравами можу їм нагадати рідні сторони. Приходить і молодь, отже в нас гості справді різноманітні. Просто одні одним передають інформацію про наш ресторан.

Хоч ресторан – «Україночка», то тут можна покуштувати не лише традиційних українських страв, але й литовських. Що варто спробувати?
Наші гості, коли заходять у ресторан, також запитують мене або офіціантів: а що ви можете нам порекомендувати? З заплющеними очима можу рекомендувати кожну страву, яка є в нашому меню, але коли хтось заходить до нас перший раз, то обов’язково мусить з’їсти український борщ, який виготовляємо згідно з рецептом моєї бабці, а з литовської кухні – цепеліни й холодник. Свою любов до готування я успадкувала саме від бабусі – вона дуже смачно варила. Пам’ятаю, коли мені було 10 років, моя бабця сказала мені: «Ірочко, коли будеш вміти варити український борщ з пампушками, то напевно вийдеш заміж!». Хоч тоді я не збиралася ще йти заміж, але бабця й так навчила мене варити український борщ – відтоді готую тільки такий (сміх). Він дуже смачний – це є основа нашого ресторану. Крім того, рекомендую посмакувати українських дерунів, вареників з різними начинками або млинців. Українська хата не може обійтися без сала і помідорів, тому обов’язково й цього треба скуштувати.

А звідки взяти українське сало у Щецині?
Зрозуміло, з України! Польська солонина для цього не підходить. Буває, що сало привожу також з Литви, а помідори консервую сама. А до цього українські напої – пиво та горілка. Чого ще можна хотіти в суботній вечір (сміх)? Буває, вечорами співаємо українських пісень – це немов подорож в Україну. Саме цього мені й хотілося. Наші гості кажуть, що почуваються тут, як в Україні.

Скільки коштує в середньому обід в «Україночці»?
Думаю, у нас недорого – за обід можна заплатити 35–40 зл. Я виходжу з того, що краще, щоб залишилося на тарілці, аніж мало б забракнути – тому в нас порції великі, бо ж людина має наїстися. Це також філософія моєї бабці, яка казала: «Ірино, не дай Боже, щоб на тарілці забракло їжі». І так є в моєму ресторані: смачно й багато.

Від початку нашої розмови чую, що ресторан – це не лише їжа, але насамперед атмосфера. Тому тут можна подивитися передачі українського телебачення, послухати українську музику, в ресторані організовуєте різні тематичні заходи.
Від самого початку я хотіла, щоб навколо нашого ресторану вирувало українське життя, отож організовуємо тут і тематичні вечори. Невдовзі буде Фестиваль вареників. У колі друзів обов’язково проводимо тут наші свята: Різдво, Маланку чи Великдень.
Наші гості мають можливість не лише дивитися українське телебачення, але й цікаві фільми, які я привожу з України. Найближчим часом хотіла б запросити й українських співаків. В майбутньому плануємо показ українського одягу, зокрема фольклорного стилю. Для того хочу домовитися з жінками, які вишивають або виготовляють інші прикраси, щоб показували свої вироби саме в ресторані. До речі, наші офіціанти завжди працюють в українських народних строях, якими гості просто захоплюються.
Кожен, хто живе на еміґрації, з часом мріє про повернення додому, однак не завжди це можливе. «Україночка» – це вияв моєї любові до України, моє віконце в Україну. Зрозуміло, ресторан не замінить живого контакту з країною, бо ж кожний у пам’яті виношує свою власну Україну: оскільки я з Херсона, то мене не покидає запах морського повітря… Мені хочеться туди поїхати, щоб подивитися на людей, походити українськими базарами, надихатися українським повітрям – від цього я стаю сильнішою.

Чи думаєте про відкриття чергового ресторану в іншому місті? Як вважаєте, чи важко було пробитися на польському ринку з українським рестораном?
Динаміка розвитку нашого ресторану – дуже велика. На мою думку, від моменту заснування ресторану, тобто за неповні два роки, ми досягли багато. Зрозуміло, що кожен, хто відкриває власний бізнес, хоче заробити гроші, бо ж це його джерело фінансування, однак «Україночка» – це не просто бізнес: я в неї вкладаю все своє серце, а дістаю велике душевне задоволення.
У планах теж маю відкриття чергового ресторану – можливо, у Познані або в Кракові. Оскільки мушу знати своїх конкурентів, то, зрозуміло, я відвідала всі українські ресторани в Польщі, але, хоч і як дивно, не знайшла я там нічого, що могла б, скажімо, перенести до свого ресторану. Можливо, зазвучить це самовпевнено, але, на мою думку, лише наші страви є справді українськими, до цього їх виготовляють українські кухарі. І зроблю все, щоб так було далі.
Початок був важким, але, міркую, нікому нічого не дається легко. Однак я не належу до тих людей, які чекають на готове – я всього досягла важкою працею. Треба вірити у свої можливості, а тоді все стане можливим. Я вірю, можливо, звідси й черпаю сили, що коли поставлю перед собою якусь мету, то мушу її досягти. Крім того, на своїй дорозі я зустріла багато добрих людей, які мені допомогли.

Ви сказали, що виключно Ваші страви є українськими – отже чого, на Ваш погляд, бракує іншим ресторанам, які також називають себе українськими?
Насамперед там не пахне домашньою атмосферою. Справді, там є український дизайн, але, на моє відчуття, бракує справжньої української душі і доброї української їжі. ■

Поділитися: