Розмовляли Григорій Сподарик, Павло ЛозаКРИНИЦЯ№40, 2012-09-30

Леся Костіна – сьогодні задоволена й активна громадянка України, яка працює в Польщі. Проте ще не так давно все було по-іншому. Домінував страх. Той, що відчуває людина, яка в чужій країні стає «нелеґалом». Пані Леся розповідає нам про поворот, яким стала в її житті аболіція і боротьба за повернення до «нормальності». Нелеґальний статус у першу чергу болить так сильно, бо розриваються найдорожчі зв’язки з близькими…

Леся Костіна: Ми залишили свої сім’ї. Я, як і багато інших, була «мамою з телефоном». П’ять-десять разів на день телефонувала дітям: цікавилася що в них, як справи у школі. Дзвонила часто, щоб було враження, ніби я поруч. Що два тижні готувала їм їжу – борщ, голубці, вареники. Все це закручувала в банки, каструлі. І ввечері автобусом передавала до Львова. Вреґулювання свого статусу в Польщі означало, що я нарешті зможу поїхати додому, відвідати батьків, сім’ю… В моєму випадку, багато хто за цей час відійшов у вічність: я не могла бути на похороні свекрухи, з якою жила 18 років, і не діждалася зустрічі зі мною улюблена тітка. Тому надзвичайно важливо, що сьогодні вже є можливість поїхати в Україну, піти на цвинтар і попрощатися з близькими.

Коли розлука дошкуляла найбільше?
Під час свят. Тоді я не хотіла повертатися на квартиру. Мені хотілося ходити по крамницях і витрачати гроші. Мій працедавець та його сім’я запрошували до спільного святкування, проте я відмовлялася. Було дуже важко переживати цей святковий час, знаючи, що не можу, так як вони, сидіти за одним столом у колі найближчих мені людей.

Ваші діти врешті переїхали до Вас. Як вони сприймали Ваш активний підхід до справи аболіції?
Вони завжди мене підтримували, але не вірили в можливий результат. Це радше справа менталітету і виховання в країні з іншим рівнем демократії. Тут, у Польщі, ти розумієш, що коли йдеш і просиш – то можеш свого добитися. Щодо України, то не знаю, чи в нас таке мало б місце? Також сумніваюся, чи там дозволили б аболіцію взагалі, чи наш президент поцікавився б такою проблемою. Коли врешті приїхали до мене діти, то постійно просили, щоб я не переходила дорогу на червному світлі, або щоб завжди в автобусі мала квиток на проїзд. Коли я з ними – подібно як і багато інших сімей – хотіла піти в зоопарк, вони відмовляли мені, кажучи, що на таку прогулянку прийде ще час. Я зрозуміла, що йшлося про поліцію та небезпеку депортації. Я їм так само потрібна була тут, як була потрібною там, у Львові. Вони пам’ятали, що значить мати маму лише в телефонній розмові.

Як вкінці дійшло до цього, що Ви вирішили боротися за амністію для нелеґальних іміґрантів у Польщі?
Будучи тут, я завжди думала про свій дім і дітей, яких залишила в Україні. Туга за близькими напевно штовхала до вреґулювання статусу. З подругою нам набридло жити в постійному страху і ми вирішили щось робити з цим. При чому не лише для себе – ми бачили, що людей з такими ж проблемами є багато. Виходом мала бути аболіція, але ми знали, що з двох попередніх, з огляду на гострі вимоги, скористалася невелика кількість людей. Ми хотіли, щоб цього разу було по-іншому. Отож, нам вдалося вийти на неурядові організації, що займаються питаннями міґрантів. Молоді люди, які там працюють, повірили в нас і в те, що ми справді хочемо змінити своє життя. Ми побоювалися, що все це може й не увінчатися успіхом, але все-таки була надія, бо ж Польща – це демократична держава, у якій громадяни зі своїми проблемами можуть особисто звертатися навіть до президента чи прем’єр-міністра. У справі аболіції ми так і зробили. Потім був ряд інших акцій, приєднувалися чергові організації, справою зацікавився і багато нам допоміг депутат Мирон Сич.

А був такий момент, коли ви відчули, що врешті все піде в доброму напрямку?
Коли ми вийшли під сейм передати заяву щодо аболіції і вона потрапила, зокрема, до президента – у мене з’явилася думка, що він не покладе її у довгий ящик і не забуде. Я тоді відчувала, що ця тема розгортатиметься, бо проблему нелеґальних міґрантів обговорювали тоді голосно не лише в Польщі, але й у світі. Хоч маю враження, що ніхто так сміливо не займався справою, як ми. Потім у польському парламенті багато депутатів виступали за аболіцію, але й не бракувало її противників. Ми цього очікували, проте продовжували вірити. І нарешті 26 серпня 2011 р. президент Броніслав Коморовський підписав закон про аболіцію, а ми, задіяні у справі, були при цьому присутні. Опісля, я і багато інших осіб викреслювали дні в календарі до першого січня, відколи можна було подавати документи.

І цей час урешті настав. Пам’ятаєте, як це було?
Коли я прокинулася цього довгожданого дня, то подумала: «Боже, я вже вільна! Вже сьогодні ніхто не має до мене права!». Я тішилася, що вже не боятимусь ходити по вулиці, що при зустрічі з поліціантом у мене серце не ховатиметься в п’яти, і що врешті я зможу нормально піти до лікаря. Відразу 2 січня я склала потрібні документи. В лютому я отримала дозвіл на проживання, а 8 березня – карту, що посвідчувала моє леґальне перебування в Польщі. Це був найцінніший подарунок, який я отримала в житті! Виходячи з маршалківського управління з документом, я зразу же зателефонувала мамі й сказала, що тепер, як тільки вона захоче, я можу сісти в автобус і поїхати додому. Мами я не бачила сім років.

Чи Ви на своєму шляху до вреґулювання статусу в Польщі відчували якусь допомогу з боку України?
Ніхто і ніколи з української сторони з нами не говорив про аболіцію, не було зустрічі з представниками Посольства України. Єдина реакція була під час нашої акції біля сейму. У зв’язку з тим, що у Варшаві завершувався Шопенівський конкурс, сюди приїхало українське телебачення. Вони дізналися, що міґранти добиваються аболіції, і лише тоді підготували матеріал про нас. На цьому все й закінчилося. Наш президент, мабуть, також ніколи не цікавився тим, як живеться над Віслою громадянам України. Вже як аболіція почалася, то в Україні трохи писала про це преса. Навіть десь згадали, що нібито хороший президент Янукович приїхав до Польщі і домовився з президентом Коморовським, щоб зробити для нелеґальних українських міґрантів аболіцію. А правди – тобто з чого все почалося – про нашу тернисту дорогу і те, як її важко було пройти, ніхто не згадував.

Енергія, вкладена за весь цей час, напевно повернулася у вигляді величезного досвіду. Знаємо, що певні конкретні кроки вже відбулися.
Створення комітету «Міґранти задля аболіції» стало уколом адреналіну. Людина, яка боролася за справу і виборола її, вже ніколи не зможе зупинитися. Особисто я не перестала бути активною в громадському плані. На початку аболіції з’явилося багато «фахівців», які просто здирали з людей гроші, часом вимагаючи навіть дві тисячі злотих за оформлення документів. Я робила це безкоштовно: після своєї роботи десь у кафе зустрічалася з людьми і допомагала їм заповнювати заяви. Я включилася також у допомогу хлопцеві з Силезії, який хворий на рак хребта. Допомагаю збирати гроші, завдяки чому він зможе поїхати на лікування в Китай. Хочу також записатися до банку даних кісткового мозку, щоб і в такий спосіб допомагати людям. Та чи не найважливіше є те, що після досвіду з комітетом ми вирішили створити свою організацію під назвою «Солідарні з міґрантами». На даний час ми її оформлюємо, проте вже знаємо, що хочемо зайнятися доброчинною діяльністю, допомагати всім хто цього потребує. Але маємо і таку мрію, щоб тут показувати нашу українську культуру, сприяти тому, щоб поляки бачили в нас хороших сусідів. Будемо приєднуватися і до різних добродійних всепольських акцій, бо живучи тут, не хочемо стояти осторонь місцевих проблем. Тепер уже працюємо над збором крові для Центру здоров’я дитини.

Ідеї і підхід вартісні, плани широкі, проте в назві, як чуємо, зберігаються «міґранти».
Назва – це логічне продовження комітету, з якого ми вийшли. Хоч особисто думаю, що так насправді ми завжди будемо міґрантами в цій країні. Ми тут живемо і нам тут добре, однак для нас найкращим місцем і раєм на землі завжди буде Україна.

Проте, якщо Ви надалі в Польщі, то в чому, на Вашу думку, є вартість цього, що міґранти в цій країні можуть створити своє формальне представництво? Що це дає?
Дуже багато. Створення такої структури дозволяє вийти до людей. Зокрема тих, які, приїжджаючи сюди, часто не можуть порадити собі з обставинами, не знають мови і не знають, де шукати допомоги. Не бракує і випадків знущання над ними. Ці люди нерідко терплять і в самоті зносять усе, що з ними тут відбувається. Ми вже через церкву з ними утримуємо контакт, організовуємо зустрічі, пояснюємо, якщо навіть вони тут стали «нелеґалами», то в першу чергу вони є людьми і їм належиться шана. Невреґульований статус і порушення закону не можуть бути причиною жорстокого переслідування. Таким людям перш за все треба пояснювати їх права, допомагати потрапити до відповідних установ, шукати житло, роботу тощо. Треба пам’ятати, що беруть торби і їдуть у світ ті, які дійшли до крайності, можливо, вже не мали за що купити хліба. На чужині їх потрібно підтримувати.

От власне, а як Ви на своєму особистому досвіді оцінюєте атмосферу в Польщі щодо іміґрантів. Аболіція і причетність до цієї справи ряду поляків та місцевих установ – це, напевно, був прояв позитивного підходу.
В мене тут великий досвід. Я приїхала до Польщі, не знаючи про неї нічого. І потрапила в дуже важку ситуацію. Спочатку я працювала практично рабинею – не могла вийти на вулицю чи скористатися телефоном. Мій робочий день починався о шостій годині зранку, а закінчувався далеко по півночі. Жінці, у якої я працювала, потрібно було розв’язувати шнурівки, знімати плащ, виводити на поверх, робити чай і сидіти біля ліжка, поки вона не засне. Бувало, вона й три години читала книжку, поки не втомилася. Врешті-решт я зрозуміла, що вона мене «заїздить», і я залишила цю роботу. Звичайно, належної зарплати тоді не отримала. Коли я вже хотіла повертатися в Україну, то випадково на вокзалі зустріла жінку, яка усвідомила мені, що повертатися не варто, бо і далі без роботи я не зможу утримати дітей. Ця жінка мені допомогла, я залишилася і сьогодні маю дуже добрих працедавців. Тому вважаю, що в усіх життєвих обставинах – як позитивних, так і неґативних – ми набираємося досвіду. Просто люди трапляються різні і часом вони не цінують навіть себе. Тож як вони можуть шанувати інших? На щастя, добрих людей є більше.

У Польщі Вам вдалося пройти дуже довгий, сповнений вражень та досвіду шлях. Те, що болісне, вдалося побороти, є також цікаві плани на майбутнє. Чи це означає, що воно тепер остаточно пов’язане з цією країною?
Моє майбутнє залежить від того, де вирішать зупинитися мої діти, бо я хочу бути поряд з ними. Якщо виберуть Польщу – то і я тут залишуся. Хоч якось досі не уявляю собі тут своєї старості. Я постійно хочу в Україну, до свого дому – того на горбочку і з річкою внизу. Це єдине місце, яке постійно мене кличе… ■

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*