Степан Мігус ■ РЕПОРТАЖ ■ №20, 2016-05-15
Україна вже понад два роки воює з одвічним московським ворогом, який, як і перед віками, безсоромно зазіхає на її землі. Війна йде поки що за український схід, але першими на захист східних кордонів стали молоді хлопці з заходу країни – Галичини, Волині, Прикарпаття, Закарпаття. Не минає й тижня, щоб тут, незважаючи на Мінські угоди, яких не дотримується Москва, не прощалися навіки з героями, котрі віддали за Батьківщину своє життя. А вони, хіба, і в могилах не зазнають спокою, спостерігаючи, яке спустошення вчинила русифікація українців навіть у західних областях України, що видно й сьогодні. Виявляється, що московські окупанти і їхні прислужники свого домашнього приплоду є не лише на сході, але й на заході України.
«Мама – турок, папа – грек, а я – русский человек»
Український історик Михайло Грушевський, якого називають першим президентом України, у своєму щоденнику залишив огірчений запис: «Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його оддадуть. Ні-ні, української історії без брому, валеріанки або без доброї дози філософського застереження осмислити не можна».
Помираючи на початку більшовицької навали, М. Грушевський не міг взяти до уваги спустошення, яке московська орда чинила в Україні протягом майже восьми десятків років, аж до розпаду осоружного СРСР. Імперія розпалася, але її «надбання» українці відчувають до сьогодні.
«Подивімося, як українці зникають у московській статистиці, а на їхнє місце приходять москвини, – пише в публікації „Московство” Павло Штепа (видавництво „Відродження”). – Далося взнаки, що до 1926 року багато української інтелігенції було змосковщено, а в переписах називали себе москвинами, значна кількість простолюду теж не називалися українцями, а звикли вважати себе малоросами, отже записувалися до москвинів. Навіть національно свідомі українці записувалися москвинами, бо не забули 1918–1922 років, коли в Україні розстрілювали людей лише за те, що їхні прізвища кінчалися на «-о». Москвини навмисно нададуть своїй самоназві «русский» два значення: національний і державний («Мама – турок, папа – грек, а я – русский человек»). І таких «русских» людей було і є більше, ніж самих москвинів. У СРСР 10 мільйонів немосквинів зазначали в переписі московську мову як свою рідну, отже визначали себе за москвинів. Московщина завжди вперто накидала поняттям «Україна», «українець», «український» лише географічне значення, а не національне…».
Варто процитувати іронічну билину згаданого автора, яка відкриває справжній погляд московського народу на Україну краще, ніж не одна наукова книжка: «Упросився зайда-москвин до українця переночувати. Українець пригостив його вечерею, постелив ліжко і почав молитися. Зайда слухає і раптом перебиває молитву: „Как ты молишься? Так нельзя молиться”. Обурений українець відповідає, що він є господарем хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті, що сушилися над піччю, питає: „А чьи это лапти?” – „Ну, твої”, – каже господар. „А если лапти мои, то я здесь хозяин”, – говорить зайда». І москвин має для цього підстави, як констатує іронічно П. Штепа: «Коли понад 40-мільйонна нація, предків якої знало і боялося пів-Європи, дозволила дикій малій Московщині сушити свої „лапті” на престолі св. Софії у столиці, то цілковито прорік їй Бог жити „на нашій, не своїй” землі. Якщо московські культурні „лапті” сушаться на духовному престолі української столиці, то неухильний наслідок – політичне, господарське, культурне рабство українського народу».
Вже тільки з цього зрозуміло, що безжалісне знищування української державності та найсвідоміших прошарків українського народу, починаючи від часів виникнення Московщини, крізь найжахливішу, «найпередовішу у світі» комуністичну систему з-під знаку СРСР аж по сьогоднішню путінську Росію не могло не залишити сліду в українській свідомості. Українці здебільшого мовчать, коли москалі, люди без минулого, батьківщину українців називають «Малоросією», а їх самих – «малоросами» або «хохлами». Мало цього, часто доводиться чути від тих же «хохлів», що москалі – це «наші старші брати»… У цьому питанні перевершила себе одна старша донецька жіночка (зі суржику чути, що українка), яка в одному з телерепортажів про війну на сході України закликала українських військових не стріляти в російських окупантів, бо вони – це «наша кров». А зайди можуть стріляти, бо ж це «старші брати».
Яка мова найскладніша у світі?
Їдучи від кордонного переходу Гребенне – Рава-Руська в напрямку Львова, можна зловити дві-три українські україномовні радіостанції. Чим ближче до Львова, тим вони сильніші. Та як ми два дні пізніше подалися в напрямку Карпат, помітили ненароком, що вже півсотні кілометрів від Данилового граду, українські хвилі зникають. Зате весь час потужно працюють українські російськомовні станції, які «крутять» московські шансони і блатні пісні, при нагоді возвеличуючи східного сусіда. Лише час від часу, для годиться, пустять одну-дві українські пісні. Власники станцій у такий спосіб виконують закон України, який вимагає, щоб в українському ефірі було 5 відсотків українського музичного продукту. Оце 2012 р. вісім найбільш рейтинґових телеканалів України віддало тільки 28% ефірного часу українськомовним програмам, шість найбільш рейтинґових радіостанцій передавали тільки 3,4% українських пісень. Сьогодні, навіть під час аґресії московського окупанта, майже ніщо не міняється також і в західній Україні. Ці дані ґрунтуються на статистиці, соціологічних дослідженнях і власному моніторинґу, проведеному волонтерами по всій Україні. У готелі «Інтурист» в Мукачевому щойно після кількох зауважень обслуга виключає радіоприймач зовсім, бо, як виявляється, не знає, на яких хвилях шукати український ефір. Але чого дивуватися мукачівському «угорському» ефіру, коли в ресторані готелю «Львів» у столиці Галичини, в самому центрі міста, радіоприймачі «разговаривают і поют» російською. На звернену увагу обслуга пояснює, що в них – клієнти міжнародні. Та чомусь не чути англійських чи польських пісень, не кажучи вже про українські, а лише російські. Подібна ситуація – і з телепрограмами. Знайти в готелях якісні українські було майже неможливо, а російських – хоч відбавляй. Місцеві українці підходять до цього байдуже. «Та ми до цього звикли», – траплялося почути не один раз. Це дуже болючі пояснення, коли доводиться минати чи не в кожному місті, містечку, більшому селі дошки з фотографіями «Небесної сотні» і вбитими героями на фронтах Донбасу та Луганщини. Донецькі і деякі київські олігархи, а під їх прикриттям і московські, тишком-нишком викуповують у Карпатах санаторії, готелі, землю. Навіть у безпосередньому сусідстві чудового карпатського озера Синевир донецькі побудували готельний комплекс «Арніка»… Відвідуємо й оздоровчо-розважальний Комплекс термальних вод «Косино», який належить братам Кличкам. Це своєрідний рай на землі серед суцільної біди Закарпаття. Але принаймні Клички збудували його виснажливою працею своїх рук… У Львові ж олігархи від Партії реґіонів викуповують архітектурні пам’ятки в центрі міста, а потім їх перебудовують, як їм хочеться, через що Україна втрачає свої неповторні історичні пам’ятки… За роки нищівної московської політики почала гинути мова, культура, пісня. Процес триває.
В Україні чотири роки тому, а вісім років після Помаранчевої революції, вперше за всі роки незалежності зменшилася кількість школярів, які навчаються українською мовою, книжок українськомовних надруковано менше, ніж половина загального випуску, а 86% проданих в Україні книжкових публікацій були написані російською мовою. Про це свідчать аналітичні дані, оприлюднені громадським рухом «Простір свободи». Згідно з даними цього документа, українську мову рідною вважають дві третини населення країни, а лише 53% нею спілкуються.
Основними «факторами русифікації» називають телебачення, радіо, сферу послуг і друкарство. Зазначається, що в прайм-тайм восьми найбільш рейтинґових каналів чотири роки тому тільки 28% ефірного часу віддали програмам українською мовою, 44% – російською, ще 28% програм були двомовними. Два роки пізніше показник українськомовних телепередач упав до 22%. На шести найбільших радіо-станціях пісні державною мовою становили 3,4%, російською – 60%. Незважаючи на незначне поліпшення цих показників, порівнюючи з 2011 р., автори дослідження підкреслюють, що «про панування української мови в національному телепросторі говорити не доводиться». Російською мовою в Україні виходить більш як 60% сумарного тиражу газет, 83% журналів. Продано 87% російськомовних книжок, більшість з них – імпортовані з Росії.
«Моніторинґ мовної ситуації в 29 найбільших містах України, включаючи всі обласні центри, засвідчив, що у сфері торгівлі й послуг переважає російська мова, на транспорті – українська», – говориться в дослідженні «Простору свободи». З 290 закладів громадського харчування у 29 містах лише в 50% вивіска була українською мовою, у 46% українською було написане меню, 35% співробітників ресторанів і кафе відповідали українськомовним відвідувачам українською мовою, 11% переходили на українську під час розмови.
Публіцист Євген Гулюк у сайті «Захід-нет» подає, що за Януковича україномовні колективи та виконавців свідомо блокували і не випускали на публіку. У свідомості «проффесоров» відомий також у Польщі Тарас Компаніченко з його «Хореєю козацькою» ніколи не досягне рівня москальської «Бутирки». Журналіст запитує:
»Але чому зараз все змінюється так болюче й повільно? Чому досі українські гурти та виконавці плавають на самотньому і часто безлюдному острові в російськомовному морі? Українізація глохне і з кожним днем втрачає шанси на успіх. Як і раніше, вікторія можлива лише тоді, коли корчиш з себе дурника, роздягаєшся на сцені або маєш купу грошей на піар».
«Вовки у кошарі»
Українська культура поряд з мовою гине на очах, а народ, з малими винятками, «мовчить і благоденствує». Про владу нема що й говорити. Глава держави оголосив цей рік «роком англійської мови», а про рідну мову наддніпровських автохтонів навіть не заїкнувся. Але чи можна дивуватися, коли від київських владних вельмож чути про «народ України», натомість «український народ» не проходить їм крізь затиснуті зуби. Годі очікувати від нинішніх «власть імущих», що вони заступляться за українську мову, як годилося б справжнім патріотам своєї Батьківщини.
Знову-таки розраховувати треба на народ. І перші ознаки вже є. Журналіст телеканалу «112 Україна» 22 березня вирішив у прямому ефірі поговорити з матір’ю засудженої в Росії української льотчиці Надії Савченко і розпочав розмову російською мовою. Він попросив Марію Савченко прокоментувати рішення російського суду і реакцію на нього її доньки, на що вона заявила: «А ви розмовляйте рідною мовою! Не розмовляйте зі мною мовою окупанта!» Побільше б таких реакцій, а то різного роду політологи, оглядачі, які величають себе професіоналістами своєї справи, одразу ж переходять на російську, як тільки хтось один почне… На жаль, подібних «поліглотів» – хоч відбавляй.
Нещодавно Ярослав Стех з Перемишля надіслав мені статтю про те, що в наш час, уже після кривавого Майдану, виробляється в київських школах, яка там іде мовна руйнація. У ній Вікторія Власенко, що повернулася до рідної столиці з-за кордону. пише: «Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше, як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника, назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: „Ось у радянські часи такого не було!” Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую. Цього року мої діти, які досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії і не до ліцею, а до звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній вчителі без будь-яких докорів сумління ведуть російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв – виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівники обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано. Якщо українську мову терміново не повернути до столичних храмів науки, то за кілька років, можливо, Путін прийде „визволяти й захищати” Київ».
Війну на сході України, яка протягом двох років забрала вже понад десять тисяч людських життів, у тому майже три тисячі військових, представники владного П’ємонту з-над Дніпра не хочуть назвати війною. Для них це антитерористична операція. Народ відправляє на фронт найкращих своїх синів і дочок, з дня на день сиротіє і бідніє, а правлячі кола, навпаки, багатіють. Мінські угоди, які мали бути ліками на все зло, виконує тільки хіба що Україна. Росія, попри безліч доказів, заперечує свою присутність на Донеччині і Луганщині. Європа ж зайняла вичікувальну позицію, через що і вона дочекалася горя. Щораз частіше і відважніше мовиться, що терористичні атаки в серці ЄС – це теж справа московського сатрапа. Поки що, однак, наука йде в ліс, а Росія щораз більш нахабнішає і на балтійських водах провокує навіть американців. Декого це нічого не навчило. Зовсім недавно Польська селянська партія (PSL) почала вимагати звільнити Росію від санкцій. Чим далі в центр цивілізованої Європи, тим більше таких «дерев». Але чому ж дивуватися, коли Німеччина, Франція та ще декілька західних і заокеанських держав мають свої бізнеси з Росією, які виявляються ціннішими за тисячі людських життів.
Дивуватися радше треба тому, що у стольному граді над Дніпром перший громадянин зосереджує у своїх руках усю владу, саджаючи в гаряче прем’єрське крісло свого ставленика, оплітаючи його віночком вінницького клану. У новому кабінеті навіть керманич від Донбасу раніше там і не був. А тимчасом, як подає ПАРЄ, у Москві створено п’ять міністерств, які займаються справами так званих «ДНР» та «ЛНР». Тільки чекати, як генпрокурором стане беззастережно вірний президенту інженер електронної техніки Юрій Луценко. Для цього парламент блискавично почав міняти закони. Поганий дух «проффесора» Януковича зі щораз більшою інтенсивністю відчутний по всій Україні. Ще трішки, а й він знову може появитися під дещо іншою іпостассю. Українська влада (чи інакше влада України) надалі «тусується» між собою, дуже дбаючи, щоб серед неї не появився ніхто важливий з-поза її орбіти. Дехто з українців вважає, що все ж таки може з’явитися незабаром. Це Надія Савченко – справжня героїня українського народу. Тому, як доволі часто доводиться чути, влада України не так вже гостро тисне на Путіна, щоб той увільнив Надію. Її повернення може стати для нині правлячих великою небезпекою. Український народ може-бо згуртуватися навколо справжньої героїні, яка не дбає про своє життя, ані про статки. Вона, вийшовши на волю, може стати єдиною справжньою нескомпрометованою, непродажною надією українського народу та України. Це може стати початком кінця вовків, які в овечих шкурах залізли в кошару. Але поки що йде розшарпування того, що ще після 25 років незалежності з України залишилося. У цьому «соусі» добре себе почувають улюбленці попередньої влади. Чим вище тоді вилізли, тим сьогодні безпечніші, а повинні були болюче впасти. Тюрми їм не загрожують, а, щонайвище, прокурор чи суддя позбавить їх частини краденого маєтку і відпустить на волю, як можна підозрювати, не задарма. Минуло два роки від Євромайдану, який дав людям надію. Тим часом найбільші злочинці втекли до Росії, а менші тікають тепер і не даром. Світ дивується ще й тому, що нова влада не спромоглася покласти державну руку на пограбовані мільярди доларів.
Кошти на боротьбу з корупцією – вкрадені
Спосіб на перевірку, чи Україна бореться з всюдисущою корупцією, дуже простий, досить запитати про це знайомих бізнесменів. Нині власники приватних фірм однозначно стверджують, що нічого не змінилося. Санстанції, пожежники, податківці та інші держслужби далі луплять підприємців із запланованою реґулярністю. На тих, що пробують пручатися, насилають перевірки, які завжди щось знайдуть. Держава, аякже, виділила кошти на боротьбу з корупцією, створила відповідні органи, але, як оцінив один дотепник: «Корупціонери знову покрали всі кошти, виділені на боротьбу з корупцією». Створюється враження, що антикорупційні органи більш потрібні для боротьби з політичними опонентами діючої влади. Проте боротьба з корупцією мала б починатися від перших осіб держави.
А тимчасом пересічний українець у перерахунку на польські гроші заробляє 200 зл. на місяць. Тому й не дивно, що суспільство хоче всього дві речі. Перше: щоби в Україні не було ніякої корупції. І друге: щоб дешево можна було обійти будь-який закон.
Українцям найвищий час усвідомити собі, що «москальські лапті» насамперед у своїх серцях треба випалювати гарячим залізом. Згадуваний на початку статті Павло Штепа пише: «…Духом український народ чи не найсильніший за всі інші народи.(…) Ніколи не було, нема і бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи – це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя». ■
