Турковичі – святе місце для вихідців із Холмщини

Проф. Юрій МакарІСТОРІЯ№14, 2014-04-06

Як священну реліквію зберігаю образок Турковицької Божої Матері, по-іншому – Турковицьку чудотворну ікону, яку придбала колись моя покійна матір на щорічному сільському празнику 15 липня. Зберегла вона образок, незважаючи на нескінченні переїзди й переселення у 1944–1950 рр., втрату майна та навіть документів. Уже йде другий десяток років, як не стало матері, але реставрована ікона, хоч і невеликих розмірів, займає чільне місце в нашому домі.

Один з колишніх монастирських будинків перед ремонтом. Фото автора статті
Один з колишніх монастирських будинків перед ремонтом. Фото автора статті

Уперше мені з батьком і матір’ю пощастило потрапити на свято в Турковичах у липні 1942 р. Від Новосілок, звідки я родом, навпростець, сільськими дорогами відстань до Турковичів не перевищувала півтора десятка кілометрів. У моїй дитячій пам’яті тоді закарбувалася не лише велич урочистостей, але й гордість за мій рідний край. На жаль, наступна з Турковичами зустріч відбулася через багато десятиліть і на перший раз – насправді не у святковій ситуації.
Проте я мав щастя зустрічатися, щоправда, далеко від рідного краю, в Канаді, з земляками із Холмщини – людьми різних професій, передусім священиками, яких доля занесла аж за океан. Найбільш змістовними виявилися мої зустрічі з митрополитом Української православної церкви Канади Андреєм (Григорієм Метюком) – вихідцем із Грубешівщини, який мав пряме відношення до Турковичів і Сагриня. До війни він був православним деканом Грубешівського повіту. За часом це співпало з варварською акцією руйнування православних храмів на Холмщині. Отцю Григорієві довелося захищати їх від погромів. Зокрема він розповів про трагедію монастиря в Турковичах, яку глибоко переживав протягом усього життя. Владика познайомив мене з тропарем, написаним на честь чудотворного образу Турковицької Божої Матері. Ось його зміст: «О Вселюбляча наша Мати! Ти Ікону Свою в сяйві дивному православним предкам нашим в селі Турковичі явила єси, і сльози над нами, грішними, з пречистого лику Свого гірко пролила єси. Осяй жорстокі серця наші сяйвом любови, щоб ми пролили сльози покаяння й достойні були Царства Небесного!».
Немає потреби описувати тої жахливої трагедії, якої зазнав монастир у Турковичах в ході акції «ревіндикації», про що розповідав владика Андрей. Але попереду ще була не менш страхітлива трагедія, бо вона охопила всіх мешканців села, розправа над якими відбулася 9–10 березня 1944 р. Вона стала своєрідною прелюдією до масштабнішої різні жителів сусіднього Сагриня, бо спочатку запалали Турковичі.
Що ж сталося з Турковичами? За спогадами їхньої колишньої мешканки Євгенії Шидловської, фізичний терор проти турковичан розпочався 1942 р., бо саме тоді «банди почали нападати й убивати наших людей». Далі очевидиця розповідає, що «в лютому 1943 року був убитий Володимир Войтович, відомий активіст, в’язень польського концтабору Береза-Картузька. В селі Пасіки [сусідньому – Ю.М.] польські бандити вбили п’ять чоловіків родини Боярчуків та три чоловіки Шелепанів, а їхні оселі разом із ними спалили. Йосип Петрук був живцем закопаний біля хати поляка Клоса, що було під лісом». До речі, ті багатостраждальні Пасіки пережили щонайменше три масові погроми – у 1942, 1943, 1944 рр.

Тут спочив Дмитро Петрук...
Тут спочив Дмитро Петрук…

Про напад на Турковичі очевидиця згадувала так: «9 березня польська банда напала на село Турковичі, це було в 1944 році, зранку, о четвертій годині. Пізно вночі бандити повторили свій напад. Село Турковичі було забудовано компактно. З 200 дворів залишилась одна хата. Я втікала в бік річки Гучви, тримаючись жінки з села Вороновичі, яка також тікала з двома дітьми». Далі пані Євгенія розповідає, що з тією жінкою та її дітьми вона, тоді 14­літня дівчинка, добралася до Вакиєва, де жінка мала родичів. Там вони перебули до ранку наступного дня. Є. Шидловська згадує, що тоді ж горіли сусідні села Сагринь і Маличі, вочевидь разом з їхніми мешканцями. За її словами, «до ранку в Турковичах все затихло. Як розвиднілося, ми пішли додому. Підійшовши ближче, побачили жахливу картину». Її дитячу свідомість вразило те видовище. Образ тієї «масакри», як висловилася жінка, стоїть перед її очима постійно. «На сіножаті, – розповідає вона, – лежали два чоловіки з порубаними обличчями, роздягнені до білизни. Один був вусатий, як мій тато. Я стала плачучи кричати: „Таточку!”. Але Павло Войтович упізнав у ньому свого дядька Прокопа. Далі з відрубаною головою лежав Антон Лідбович, недалеко від нього лежали застрілені Олександр і Софія Вербицькі, а також Роман Казимирчук. Багато людей подушилися у сховищах та льохах від диму».

.а тут Тетяна Зуб’як
…а тут Тетяна Зуб’як

Крім Євгенії Шидловської, подібні свідчення дали на п’ять років старша сестра Софія, Семен Новосад (1905 р. н.) і Федір Войтович (1930 р. н.). Власне, ці чотири особи склали список загиблих у ті трагічні дні односельців. Пригадали вони прізвища 56 осіб, вказавши при цьому, що список, складений ними, неповний, бо вони не могли згадати інших імен, хоч людей загинуло тієї трагічної ночі значно більше. Цілком очевидно, що точної кількості загиблих ніхто ніколи не встановить, тим більше тепер, 70 років після трагедії. За різними даними, в Турковичах загинуло від 60 до 80 осіб. У наявних списках, узятих з канадських архівів, видно, що серед замучених переважали чоловіки старшого віку, жінки всіх вікових категорій, а також діти.
Про лихоліття Турковичів та інших сіл Грубешівського повіту Український допомоговий комітет (УДК) у Грубешеві доносив Українському центральному комітетові у Кракові. У листі від 11 березня 1944 р., тобто по гарячих слідах (у прямому розумінні, бо ще догорали рештки сіл та не були прибрані останки обгорілих людей і тварин), грубешівський УДК писав про те, що сталося в Турковичах, Сагрині, М’якому, Шиховичах та інших селах. Фактично напади на ті села відбувалися або одночасно, або з інтервалом від кількох годин до доби. Саме в ці дні постраждав десяток густонаселених українських сіл.
Паралельно з даними грубешівського УДК до Кракова, до Холмської православної консисторії надходили повідомлення від настоятелів місцевих храмів. Наприклад, у листі до Холмської консисторії настоятель православної парафії в Модрині отець Микола Камінський повідомляв, що внаслідок одночасних бандитських нападів на М’яке, Сагринь, Турковичі, Теребінь, Моложів, Пасіки, Стрижівку повністю або частково зруйновано храми, а в них, як пише священик, було «багато побитих людей». Тобто, напрошується висновок про те, що люди шукали порятунку у храмах. Але убивць це не зупиняло, бо вони нищили людей разом з храмами.

Хрест з написом про монастир. Фото автора статті
Хрест з написом про монастир. Фото автора статті

Тепер мені часто доводиться бувати в місцях, звідки я родом, зустрічатися з місцевими поляками, багатьох з яких знаю особисто. Нормальні люди, нормальні з ними відносини. Турковичі останній раз я відвідав у жовтні минулого року. Але одного разу, в серпні 2003 р.. на околиці села в лісі я зробив декілька знімків з поховань турковичан із часу трагедії їхнього села. Надгробки, цілком зрозуміло, були поставлені значно пізніше і швидше всього крадькома, а потім леґалізовані. Пропоную увазі два з них. Один підписаний польською мовою. З напису добре видно, що там похована Тетяна Зуб’як. Але таблиця внизу свідчить, що в могилу потрапили останки ще кількох осіб. На іншому хресті написано, вже українською мовою, що тут знайшов вічний спочинок Дмитро Петрук, який загинув попереднього року, тобто тоді, коли убивства скоювали вибірково, а не поголовно винищували всіх мешканців. Місце згаданих могил – це, здається, колишнє православне кладовище, бо між деревами, які розрослися, видно залишки поховань, окремі з яких час від часу хтось упорядковує. Мою увагу привернули залишки будівлі, яка була одним з храмів монастиря, в умовах ПНР вона виконувала різні господарські функції, а потім її залишили напризволяще. Тепер уже відновлена як храм відроджуваного монастиря. Напроти входу до церкви – скромна пам’ятка про колишній монастир, дарунок від Волинського товариства «Холмщина». ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Коментарі

  1. Дуже вдячна автору за статтю. Моя бабуся з Малич, її мама з Сагрині, Дідусь з Новосілок. Були депортовані. Я була з бабусею в 1965 в Маличах. Підтримуємо стосунки з польською родиною. Мій прадід Антон Квасьний загинув 10 березня в Маличах. Я написала книгу про своє родове коріння. Подарувала її всім родичам в Польщі. Мої діти добре знають своє походження. Я продовжуючи вивчати архіви. Пишу другу книгу про свій рід.

  2. Дякую за статтю.
    Щось відомо про монахинь зруйнованого монастиря?
    Я розшукую сестру моєї бабусі Середи (Шегедин) Анастасії Антонівни – Середу Катерину в монашестві Софія.
    Знаю лиш, що вона загинула в Бесарабії

  3. Щиро дякую автору за статтю. Мої бабуся і мама часто розповідали про ті страхіття. Які вонипережили. А Дмитро Іванович Петрук мій дідусь. Ще раз дякую автору.

  4. Дякую за статью. Я Зубяк Валерий – правнук Тетяны Зубяк, яку вбылы в 1944 роци, Я хотим бы знайты своих родичив в Польши.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*