Мирослава ВасилишинЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2012-03-30

{mosimage}

В українському містечку Чорткові на Тернопільщині, у центрі, в затишній лемківській світлиці, десятки учнів та гостей містечка вивчають історію, звичаї, обряди і мистецтво депортованих українців.

У Чорткові депортованих українців та їхніх нащадків не бракує. Вони дружні, уперті й охочі до політики та бізнесу. Вихідці з Лемківщини, які тепер тут живуть, галасливі, але правдомовні. Їх не завжди сприймають, але з ними не можуть не рахуватися. Бо вони – старі й молоді, діти й онуки тих, хто пізнав лихоліття, об’єднані спільним горем – депортацією. За статистикою, кожен сьомий житель Чортківського району має відношення до депортованих.
– У світлиці ми часто приймаємо учнів з різних шкіл міста, – розповідає заступник голови Чортківського районного товариства “Лемківщина” Микола Гербера, батьків якого депортували з Нового Санча.

Чоловік є постійним ведучим “Лемківської ватри” в Монастириськах, куди з’їжджаються депортовані з усієї України та з-за кордону. Минулого року були представники 13 держав світу, близько 50 тисяч людей.
– Наше товариство постало 1990 р., нині налічує шість осередків: у Чорткові, Заводському, Нагірянці, Ягольниці, Пастушому, Вигнанці, – продовжує розповідь М. Гербера. – В кожному з них – від 60 до 500 учасників, діють художні колективи, вокальні й танцювальні ансамблі, які пропаґують культуру. На жаль, самих депортованих з кожним роком стає щораз менше і менше. Проте діти й онуки не забувають свій рід, гуртуються в товаристві. І велику роль в цьому відіграє виховна робота, яку ми проводимо саме у світлиці. Та й у школі на уроках історії і рідної мови, у виховних закладах розповідають про депортацію, про те, що серед дітей живе чимало тих, кого торкнулося чорним крилом оце лихоліття: лемки, надсянці, холмщаки, підляшці, любачівці. Усі вони звертаються до товариства, і розколів нам не потрібно, – усміхається М. Гербера.
Разом з бабусями й дідусями постійно приходить багато внуків і правнуків, вони пишаються своїм етносом. Члени товариства говорять удома з малечею рідною мовою, розповідають про звичаї, традиції, рідні гори, про свою батьківщину, відроджують народні ремесла. Збирає родини депортованих і реґіональний щорічний фестиваль лемківської пісні в Ягольниці “Цне мі ся за тобов, мій лемківський краю”. Туди з’їжджаються переважно колективи та виконавці з Тернопільської області. В самому Чорткові, за кілька метрів від лемківської світлиці – пам’ятник депортованим. Щорічно кілька разів відправляються панахиди.
На жаль, не бракує серед депортованих і тих, хто асимілювався. Радянська пропаґанда зробила свою справу.
– Адже в перші роки, як лише тут оселилися вихідці з земель, які нині на території Польщі, їх принижували, налаштовували проти них місцеве населення, – мовить пан Гербера. – А депортовані трималися купи, намагалися дати освіту своїм дітям, та й самі через гострий розум і надзвичайну працьовитість навіть у ті радянські часи досягали успіхів.
Тримаються разом і досі, традицію дідів-батьків продовжують діти, онуки та правнуки.

“Наше слово” №14, 1 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*