Опрацював Ярослав Бодак, лемко з Вапенного ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2012-02-24
{mosimage}
У другій половині 1944 р. в селі Вапенному Горлицького повіту сталися дві небуденні події, одна з яких мало не закінчилася великою трагедією для місцевих мешканців.
Перша з них мала свій початок у середині літа, коли до села прибув кінний підрозділ “власовців” (армія росіян, що воювала на стороні Третього Рейху – ред.), командирами яких були німці. Вояки напнули намети на луках у нижньому кінці села, влаштували полігон, на якому вправлялися у верховій їзді. З місцевими мешканцями поводилися мирно, приязно. Так тривало декілька тижнів, коли раптом удосвіта котрогось дня селяни прокинулися від стрілянини і метушні в таборі.
Як з’ясувалося пізніше, частина “власовців” вирішили не чекати в ролі “зрадників” на прибуття Червоної армії, а втекти від німців і стати партизанами, щоб потім мати це на своє виправдання. На щастя, під час тої стрілянини ніхто з них та місцевих жителів не постраждав. Утікачі поховалися в лісах, німці та решта “власовців” згорнули намети і того ж дня виїхали з села. Треба сказати, що їхнє “партизанство” зводилося до нічних візитів у поблизькі села з метою здобуття харчів, ліків, одягу, взуття тощо.
Натомість друга подія мала зовсім інший перебіг. Про це – у розповіді свідка й учасника історії Йосифа Ковтка, тепер 80-літнього мешканця м. Борислава Львівської області.
* * *
Быво то госени при кіньци листопада 1944 р. Пізно гвечєр деси коо півночы чуєме стрілянину коо сусіда Косьця Преґнаря. Понастрашували зме ся, бо такого ищы не быво през ціву войну. Зберали зме ся спати, але лямпа ищы ся світива, вікна были позакрываны коцами, бо фронт стояв юж коо Ясва, деси може 20 кільометры од Вапенного. Німці наказували вікна на ніч закрывати, жебы світва не видно быво. Тато як зачули стрілянину, то зараз лямпу загасили і лягли на підвогу, а нам зо сестром казали сховатися до пивничкы в іздебці – она быва під сушньом. То быва така мава, же до нєй часом на зиму сыпали зо три штырі метры зімяків, жебы не ити взимі до великой пивниці надворі як сильний мороз. Мама лягли на постели. И так мы перебыли до рана, бо зме не знали, што ся ставо надворі.
А рано, лем ся розвидниво, повы-ходили зме надвір. Я зачав лізти без віконце над дверями до стайні, жебы одсунути дручок и отворити двері до стайні. Тівко што м ся перехылив до стайні, ногы были ищы надворі, чую – хтоси мя тягне назад за ногы. Як мя вытяг з того віконця на землю, смотрю ся, а то німец! Він взяв мя за руку и потягнув на Тымкову загороду. Другий німец погнав тата и сестру, а третій зашов до хыжы, там мама молилися на колінах, як все рано. То він почекав, покаль скіньчат молитву. Як скінчыли мама молитву, то забрав и їх на загороду до ґліду, там юж быво назганяно дос дуже люди и машынови карабін стояв наставлени на нас.
Быво нас певно зо п’ятдесят, а може и більше люди. А Косьця и його тата Ваня и жену Юстину з дітми то трьох німців тримали під сціном їх хыжы з наставленыма до них карабінами. Люде декотры пвакали, были в тій купі стары, моводы и діти, гет вшыткых, кого нашли німці, то позаганяли, же будут стріляти. Там юж в купі ся выясниво, чого то быва стрілянина вчера гвечєр коо хыжы Косьця Преґнаря.
А быво то так. Під Ясвом го жнива німці розбили полк чи більше совітів и деси коо 500 вояків до пліну ся не здали, а пішли лісами до заду до німців и дошли до наших лісів. Може зо два кільометры од Вапенного медже Бортным и Вапенным быв хвопскі ліс, што ся называв Заворотці. Тоты рускы воякы поробили собі в тых Заворотцях бункры и так жыли там аж до Нового року, покля пришво реґулярне червене войско. За ідвом ходили по Прегонині, Мацині, Вапеннім и Розьдзілю. Як не быво німців в селі, то мусіли люде їм давати їсти. Пам’ятам, до нас часто приходив капітан з єдним вояком на вечерю, як не быво німців.
То з тых лісовых вояків штырьох зашли до Косьця Преґнаря и пили сой з ним згорівку, яку принесли откальси з Мацины. Мали они зо собом дві уці и мішок сухарів. Тото лишыли надворі на час пиятикы, уці прив’язали до ябвони, а сухарі повожыли на ябвін. То оповідав Косьцьо юж за пару дни по стрілянині. А німці товди гвечєр ишли горі Вапенным на провірку за партизанами. Они товди были в Розьдзілю, то близке сусіднє сево, яких півкільометра єдно од другого. Німці, як ишли горі севом, то ишли по дорозі и не віділи ниґде, жебы ся світиво. А як вертали згоры дово севом, то пішли по стежці, котра быва близко коо Косьцьовой хыжы. В Косьця тыж были вікна завожены коцом, лем тот коц од стежкы быв дзюравий, и німці ся поінтересували, чого то так пізно, коо півночы, ся світит и уці коо ябвони. Підышли під вікно и почули, як тоты рускы воякы сой бесідували, юж дос пяни од той згорівкы, што принесли зо собом.
Німці хотіли їх взяти жывых и запукали до двери. Як Косьцьо вышов отворити двері, то єден рускі з тых вояків зараз за ним вышов до сіни з автоматом и став сой в куті. Як тівко Косьцьо отворив двері, німец быв коо порога, товди тот вояк выстрілив до нього и забив го. Другого німця забив на куті хыжы. Без вікно виміряв до нього, а сам втюк до рікы и горі берегом до поля. Але єдна куля го ранива в руку выще пясти, и так, ранени, дістався до своїх, до ліса. А третій німец то быв офіцер, ранили го в часі той стрілянины и по дорозі до Розьдзіля гмер. Мы того вечєра чули як йойчав, коли го несли без Шопову загороду попід нашы вікна.
То зато нас рано так зганяли до купы німці, здававо ся, же нас постріляют за тых трьох німців. Вратуваво нас тото, же быв разом з нами в тій купі Гриц Ководійчык. Він быв в німцох на роботі цівий рік и приїхав на урльоп. За рік навчывся кус по-німецкы бесідувати, стояв близко коо мого тата. Пам’ятам, же тато му повідали: Грицу, знаш кус по-німецкы, повіч офіцерови, же то не партизаны побили тых трьох німців, а то руске войско стоїт в нашім лісі и они приходят до сева. Повіч, же мы нич не винны зато, же німців побили, най позберают фізлі (гільзи) и будут відіти, же то од руской зброї.
Як тівко Гриц тото повів до офіцера, тот зараз дав команду позберати фізлі. Пам’ятам, же як му дали ківка фізлів на руку, тот офіцер тримав їх на довони и сам до себе повідав: “русіш”. И зараз дав команду машынови карабін забрати од нас, але зачав одберати такых хвопів од 20 до 50 років. Одобрав тридцет хвопів, бо в німцох быво, же за єдного німця десят люди стріляли. Нас пустили домів, а тых тридцетох повели до Розьдзіля. Там быв їх штаб, то їх позаперали до пивниці и тримали аж до вечєра. В Розьдзілю ксьондз знав по-німецкы бесідувати, то він просив офіцера и повідав, же люде не винны. Німці тото зрозуміли и до вечєра выпустили тых хвопів. Так же не розстріляли никого. Ищы люде повідали, же тых троє німців пішли до Вапенного сами, без приказу и зато нас не постріляли. Бо в них быв порядок го вшыткім.
Товди в тій купі быв єден поляк, родом деси зо східной Галичыны. Він не хтів трафити до рускых, їхав собі на захід. Ківка дни жыв собі в нашім селі в мойой сестры Олены зо женом и двома дітми. Німці забрали и його до купы. Він просився в офіцера, же не єст місцеви, же не винен нич, показував кенкарту (документ), але офіцер не слухав го. Товди тот поляк зняв зо себе куртку и зачав втікати до рікы. Троє німців за ним стріляли и коо рікы го забили. Якбы не втікав, то бы ся лишыв жывий.
Тоты хвопы, што їх брали на розстріл до Розьдзіля, як вернулися домів, то люде з той радости наквадали на фуру – хто хліба, хто масва, сыру и яєц – и завезли до Розьдзіля для німців, зато, же не постріляли 30 хвопів.
А тот лісовий вояк, што часто приходив до нас на вечерю з капітаном, аж за місяц часу пришов зас до нас о першій годині по півночы. Тато ся го зьвідували, чого так пізно пришов. Він повідав, же быв товди в Косьця Преґнаря и його куля ранива в руку, а тепер иде з Горлиц зо шпиталю, німці го вылічили. Тато ся го спытали, в який спосіб він ся достав до того шпыталю. То він повідав, же зараз на другий вечєр по тім стріляню пішов до Мацины до шовтиса, жебы му дав такий документ, же він є з тых “власовців”, котры были на тот час г Вапеннім и г Мацині по-цивільному и же партизаны го ранили в руку. Шовтыс му дав тото и він з тым пішов до Горлиц, де німці го лічыли цівий місяц. Тато му повіли: видиш, про вашу пиятыку могли німці нас постріляти и півсева могво піти з дымом! То він заміст того, жебы то признати, зачав ся звостити и тато боялися дашто більше му повісти. Мама дали му їсти и так пішов до ліса. На другий ден тато повідали до нас: видите, якы тоты рускы воякы – война, говодны, померзнены в лісі сідят и ищы їм в говові пиятыка!
И так мы в севі мали більшу біду од тых лісовых вояків и од тых “власовців”, котры были з німцями в німецкых мундурах, ніж од самых німців.
* Трафунок – випадок (ред.)
“Наше слово” №9, 26 лютого 2012 року {moscomment}
