Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №22, 2014-06-01
Другий тиждень перебувають у Мєльні Наталія Дигдалович з дочкою Настею, якій 11 років. До Польщі вони приїхали з с. Сокільників Львівської області, пробують забути про останні трагічні події в Києві. «Такий побут нам допоможе у плані психічного оздоровлення, тому що останні події дуже важкі», – каже п. Наталія.
На київському Майдані 20-го лютого обірвалося життя Андрія Дигдаловича, чоловіка п. Наталії. Йому було всього 40 років. Перебував на Майдані три місяці, належав до сотні Самооборони. Був травмований в око, з лікарні знову повернувся на Майдан. Коли виносив пораненого, снайпер поцілив його у груди. Куля наскрізь пробила бронежилет. Залишив дві доньки.
«Після праці мій чоловік пішов на віче у Львові, де розказували про тих бідних студентів, яких на Майдані розганяла міліція. Тоді він повернувся додому з твердим наміром, що вже досить, що пора їхати в Київ і говорити, що ми не погоджуємося з тим, що відбувається, що не погоджуємося, щоб наших дітей били. Це вже була остання крапля», – крізь сльози мовить п. Наталія.
Вже після того, як не стало п. Андрія, до їхньої хати приїхали фотожурналісти з Польщі і вони розповіли п. Наталії, що бачили її чоловіка на Майдані. Розповіли про те, як її чоловік запропонував їм гарячий чай, коли вони були поряд з ним, бо просто їх жалів, казав, що холодно дуже, а вони тут на роботі, нікого не знають, що хоче їм допомогти. «Мій чоловік саме таким був: усім хотів допомогти. Він не зважав, чи знає цю людину, чи ні – Андрій завжди готовий був обігріти й нагодувати», – говорить п. Наталія. З чоловіком вона контактувалася щодня. Останній раз він зателефонував уночі 19 лютого… «Він знав, що, починаючи з 18-го лютого, тобто від тих кривавих подій на Майдані, я дуже переживаю за нього, що не сплю… В ніч з 19-го на 20-те лютого він телефонував. Повідомив, що оголосили перемир’я. – Вже спокійно буде, іди відпочивай, відіспися, бо замучена. Але в разі чого, – каже, – ти знаєш, що робити, бо ти сильна… – Я пробувала сперечатися з ним. – Ні, ти сильна, – казав чоловік… Його життя обірвалося 20 лютого.»
Попри те, що сталося, п. Наталія ніколи б не покинула Україну. «Україна – це мій дім. Якщо у твоєму будинку щось поламалося, то ти не тікаєш з нього, а ремонтуєш. Як можна тікати з України? – запитує п. Наталія, і відповідає: – Це ж наше минуле і наше майбутнє. Ні в якому разі я б не покинула Україну. Я і мій чоловік ніколи не були на стороні якоїсь політичної партії, ми – аполітичні. Ми просто хотіли жити… Ми хотіли, щоб наші діти мали в Україні майбутнє… Однак, після того, що сталося, ми мусимо наново навчитися жити… Україна – центр Європи, і ми хочемо жити по-європейськи», – наголошує п. Наталія.
Кошалінське староство одне з перших позитивно відгукнулося на заклик Конвенту самоврядної співпраці Польща – Україна, допомагати потерпілим на Майдані. «Перебування п. Наталії з донечкою спонсорували староство у співпраці з приватним підприємством UNITRAL», – пояснює Томаш Головатий, директор Відділу розвитку в Кошалінському старостві. Це, однак, не єдина така акція. Вже незабаром діти потерпілих на Майдані батьків будуть відпочивати, зокрема, у Свідвинському, Дравському, Бялоґардському повітах, а також у містах Білий Бір, Славно і Злоценець. ■
