Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №17, 2015-04-26
Мишко Адамчак, музикант гурту «Кораллі», сопілкар із позивним «Лемко» – доброволець у складі медичного батальйону «Госпітальєри». Він вивозить поранених з передової. Часто співає їм, щоб відволікти від болю. Сопілку «Лемко» завжди возить з собою і на фронті, і в мирному житті.
Напередодні Великодня Мишко приїхав у рідний Івано-Франківськ і радо погодився дати інтерв’ю. Було помітно, що за останній час він багато недосипляв. Хоча так хочеться знати все про передову і потреби «госпітальєрів», але перед тим трохи про його лемківський родовід.
«Моє коріння з села Тиляви Короснянського повіту, це на півдні Польщі, 4 км від польського-словацького кордону. Там народилися і жили мої дідусі та бабусі, перед тим, як були депортовані в Україну. Мені вдалося декілька разів там побувати. Це дуже мальовнича місцевість. І дотепер там навіть збереглася стара прадідова хата», – починає свою розповідь Мишко. «Бабуся, Бордак Марія Гаврилівна, часто розповідала про Лемківщину, про те, як вони жили. Діти пасли худобу, в родині завжди був порядок. Часто згадувала, як їх виселяли.
З дитинства ми з братом Юрком, мамою і сестрою Марічкою відвідували різні фестивалі: і „Лемківська ватра”, і „Дзвони Лемківщини”, були учасниками хору „Бескид”. Потім з братом і друзями створили свій гурт „Кораллі”, і вже з ними виступали на різних сценах, зокрема у Ждині. Навіть одного року виграли конкурс в номінації „Лемківська пісня”».
На передовій у с. Пісках і в Первомайському Донецької області Мишко Адамчак пробув два місяці, з кінця січня по кінець березня. Потрапив на фронт добровільно, закінчивши курси медично-тактичної військової підготовки. Раніше працював гірськолижним рятувальником, тому й має навики надання першої домедичної допомоги. Зараз виконує обов’язки водія і парамедика. Там, на війні, разом з ним є ще два медики з Івано-Франківська. Знайшов там багато друзів з різних куточків України.
«Реанімобілі часто виходять з ладу, – продовжує Мишко. – На передовій можуть працювати лише повнопрохідні джипи. Вони обладнані медичними і технічними засобами, щоб полагодити в разі потреби, щоб витягнути з канави чи ями. Автомобілі дуже часто розбиваються, колеса пробиваються, ходова виходить з ладу, осколки потрапляють всередину. Через обстріли часто вибухають реанімобілі.
Там обстріли не припиняються, хоч оголошено перемир’я з середини лютого. На жаль, ніякого перемир’я взагалі нема. Захищаємо себе бронежилетами, касками. Небезпека є постійно. Там дуже важливо бути морально і психологічно готовим, мати холодний розум. Якщо хтось хоче туди їхати, має наперед налаштувати себе. За два місяці жодного разу не було випадку, щоб ми не довезли поранених до шпиталю. Було так, що ми приїхали, а бійці вже були вбиті на полі бою. Нас завжди виїжджає четверо: лікар, парамедик, водій і боєць, так звана, «вогнева підтримка».
Надзвичайно великі суми йдуть на заправку та обслуговування автомобілів. Щодня доводиться долати десятки кілометрів. Від передової до найближчого шпиталю – 50 кілометрів. На жаль, державної підтримки нема жодної, виключно допомога волонтерів.
«Часом буває так, що основним „потребуючим допомоги” майже на цілий день стає рідний залізний кінь – реанімобіль. Тоді приділяєш йому стільки часу й уваги, скільки потрібно. Навіть старанно миєш і чистиш ввечері, наприкінці всіх лікувальних процедур. Бо ж потім захочеш повноцінної віддачі. І він не підведе», – усміхається юнак.
Нещодавно хлопці пригнали їм реанімобіль від української громади в Ірландії, та ще й з великою купою харчів і медикаментів! Це перший реанімобіль з правостороннім кермом. Але в умовах фронту до цього швидко призвичаюєшся. Найближчим часом він буде укомплектований усім необхідним обладнанням для надання медичної допомоги. Вірять хлопці, що джип принесе багато користі і допоможе врятувати не одне людське життя.
«Коли випадає вільний час, ми намагаємося багато читати, слухати музику, я граю на гітарі та сопілці, хлопці співають. На передову часто приїздять капелани, ми молимося разом з ними, багато спілкуємося, співаємо. Нещодавно мені потрапила до рук книжка „Елементал”. Напевно, саме ця схожість з ситуацією, описаною на перших сторінках, вкупі з неймовірним сюжетом посприяли прочитанню публікації за півтори ночі. Звичайно ж, у значний ущерб сну (знову ж таки, аналогічно з постійною недостачею сну в героя книжки), втім, про це анітрохи не шкодую. Дуже дякую автору Василеві Шкляру».
Перебуваючи в Івано-Франківську, Мишко зловив себе на думці, що декілька днів поспіль, сідаючи за улюблений штурвал, рука інстинктивно тягнулася ввімкнути мигалки та сирену, а нога – вдавити педаль газу в підлогу. Подібно як це робив на передовій.
«Ех, треба повертатися!», – завершує нашу розмову 28-річний юнак. «Якесь недобре заколотилося над Україною того 2014-го. Непростий час для всього українського… Великі знаки питання в кожній тверезій українській голові…
Увесь час бабця казали нам: „Нема біди, діти. Нема біди, бо нема війни…” І щось, мабуть, в тому було. Але дочекалися… І як тепер бути?.. Нехай кожен робить своє діло. І робить його добре. А нам захищати рідну землю і співати. Та так, щоб колотилося під хмарами і розганялося за обрій».
Останній проект, у якому М. Адамчак взяв участь, називається «Музика воїнів». За задумом ініціаторів проекту його учасниками є як музиканти, які воюють, так і ті, хто не воює. Вони подають відеоролики з цікавими мелодіями в ю-тюб. За кілька днів – сотні переглядів. Це пісні або музика, які підтримують на дусі в цей важкий час. Мишко подав на участь мелодію гуцульського танцю «Аркан». Він є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця в легіні. Після участі в ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперізуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком. Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець «Аркан» виконали витязі, які зійшли з гір.
За словами Мишка саме цей карпатський мотив є тепер актуальним і дуже символічним, він допоможе накинути аркан на шиї ворогів України і перемогти їх. ■
