Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ №16, 2017-04-16
Майстерно розмальоване яйце – один з поширених елементів Великодніх свят на Підляшші. Писанкарство особливо добре збереглося на селах Сім’ятицького повіту, зокрема в околицях Мельника, де велика група народних майстринь цією справою займається професійно.
Писанкарство як релікт язичництва, вдало адаптоване християнством, від віків було відоме предкам сьогоднішніх жителів Підляшшя. Найстарші підляські писанки, які відкрито під час археологічних розкопок, походять зі зламу ХІ і ХІІ ст. з сіл Чорна-Велика у ґм. Городиськ і Данилово біля Суража.
Як підкреслює білостоцький етнограф Войцех Ковальчук, писанки робили колись у кожній хаті в околицях Мельника, Сім’ятич, Більська-Підляського, фактично на всій українськомовній території сьогоднішнього Підляського воєводства. Нині ця традиція збереглася в основному над Бугом, у південній частині реґіону.
«У мене вдома мама пісала, бабця пісала, – пояснює рідною говіркою Надія Кіркович з Мельника. – Так осталося в головіе. Колісь пісала мнуого, а тепер то для своїх, для знайомих».
Одною з відоміших підляських писанкарок є пані Гелена Кічко з Більська-Підляського, родом з Турни-Великої над Бугом: «У наших сторонах колісь пісалі і далі пішут. Я научилася пісаті од своєї мами. А тепер діеті пішут, внукі пішут, так што ще продовжається тая традиція», – говорить народна майстриня.
Писанки сім’ятицького осередку дуже характерні. Їх розписують методом батику, тобто за допомогою воску і барвників спеціальним писаком. Для найдавніших були характерні прості геометричні орнаменти, зображені на коричневому яйці, крашеному
у так званому «цибульнику», тобто лушпинні цибулі.
«Тиє взори, як я помню, то билі вітрачкі. Тепер то беру всякі з голови, а часом з старих пісанок», – зізнається одна з народних писанкарок Лідія Козіюк з Павлович.
Писання писанок у селах Сім’ятицького повіту добре збереглося завдяки тому, що народні майстрині почали займатися ним комерційно. Це, однак, має інші наслідки.
«У 1960-ті та 1970-ті роки писанкарки з сім’ятицького осередку почали продавати свої писанки, – пояснює В. Ковальчук, – їздили з ними, передусім, до Варшави. Під впливом можливостей продажу почали жінки вводити нові орнаменти. Крім геометричних, на писанках з’явилися рослинні елементи. Друга справа – кольори. Уже в 1960-ті жінки почали робити багатокольорові писанки».
Тепер у реґіоні писанкарством займається доволі велика група жінок зі щонайменше кільканадцяти місцевостей. Нерідко це традиційне вміння вони переймають не від своїх матерів чи бабусь, але від подруг, сусідок, для яких писання писанок стало просто джерелом прибутку. Протягом сезону вдається їм розписати одну-дві тисячі яєць. Гарні кольорові яєчка згодом потрапляють до Варшави, Білостока і навіть Бельгії, куди роками масово виїжджають українськомовні жителі Сім’ятицького повіту.
Деякі писанкарки – це учасниці різного роду майстер-класів, організованих у садках, школах, осередках культури, музеях, під час яких вони вчать молодше покоління колишньої, характерної для реґіону техніки писання яєць бджолиним воском. Завдяки цьому традиція відроджується і поширюється навіть у тих місцевостях, де багато років ніхто вже не писав писанок. Також важливо, що переймають її діти.
Масовість і комерціалізація писанкарства несе, однак, певні загрози для традиційного вміння. Щоб зацікавити писанками більшу кількість покупців, майстрині лакують яйця, вводять нехарактерні для реґіону орнаменти і техніки, з’являються написи польською мовою. На ці загрози звертає увагу етнограф В. Ковальчук: «Популярність цієї писанки була обмежена тим, що її виготовляли на повному яйці. Тепер жінки шукають нові технології, починають розписувати писанки на порожньому яйці. Те, що мене турбує, це введення шпилькового орнаменту до традиції сім’ятицької писанки. Розпис спеціальним писачком є більш трудомісткий, ніж писання шпилькою, тому й деякі майстрині вводять елементи шпилькового орнаменту. Людям це подобається, бо такі писанки є багатші. Залишається, однак, жаль, що в добу Інтернету, коли можна навчитися різних технологій, щось безповоротно втрачаємо. Намовляємо писанкарки зберігати свою традицію і сягати по старі, дуже прості орнаменти. На жаль, для майстринь – чим багатший орнамент, тим більші можливості продажу».
Розмальовування яєць воском – це справжнє мистецтво, яке вимагає від писанкарки неабиякого хисту, терпеливості і досвіду. Видно це, коли дивимось на гарні, багатокольорові яйця, які розмальовують писанкарки Сім’ятицького повіту. І хоч зараз для народних майстринь виготовлення писанок не має вже сакрального значення, то все-таки завдяки комерціалізації цього народного вміння вдалося зберегти один з елементів великодньої обрядовості в найбільш сполонізованому повіті українськомовного Підляшшя. ■
Фото авторки статті
