Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №8, 2017-02-19
Торік телеканал «1+1» запустив серіал «Століття Якова», знятий за романом українського письменника Володимира Лиса. Україна переглянула 4-серійний фільм і почала активно його обговорювати. Багато людей досі відкривають для себе новий продукт, уже в просторах Інтернету. Думки щодо рівня та якості запропонованого продукту виявилися вкрай суперечливими.
Роман «Століття Якова» Володимира Лиса – це розповідь про 100 років життя Якова Меха з Волині, який устиг за свій вік побачити різні політичні системи, війни і пережити любовні драми. Книжка вийшла 2010 р. і мала досить схвальні відгуки серед критиків, які підкреслювали, що авторові добре вдалося, на тлі життя однієї людини, показати злами різних епох та важливі історичні перипетії. Ще один український письменник, Андрій Кокотюха, вирішив написати сценарій на основі книжки, а режисер Бата Недич наважився зробити серіал.
Щиро кажучи, я довго відкладала знайомство зі «Століттям Якова», бо не хотіла приєднуватись ані до табору запеклих критиків серіалу, ані до табору відчайдушних прихильників, але цікавість урешті перемогла. І я розпочала перегляд.
Перша серія «Уляна» демонструє одразу дві сюжетні лінії: 1) теперішнє життя майже столітнього Якова у волинському селі Загорянах; 2) минуле героя, а саме історію кохання з сусідкою Уляною у цьому ж селі. Спочатку картинка виглядає непогано. Коли проходить патріотичний стан афекту, поволі починаєш зауважувати певну штучність поведінки героїв та бідність і недоречність декорацій. Усе в кінострічці трохи нагадує виставу. Актори загалом свої ролі грають не найгірше, проте видається, наче у них якийсь ліміт на порцію емоцій, яку можна продемонструвати. Проте враження від першої серії таки перетягують нас далі.
У другій серії «Зося» динаміка подій у житті молодого Якова наростає: служба в польському війську, зустріч з новою коханою – полькою Зосею. Починають викристалізовуватися якісь риси персонажа. Наприклад, герой питає у свого капітана: «Я хлоп простий, що то є любов, пане капітане?» Капітан усміхається і відповідає: «Сідлай ліпше коней, Якове». Уже згодом я збагнула, що серіал після цього моменту мені щораз більше почав нагадувати радянську оповідку про просту, роботящу людину, яка хоче просто жити, працювати і не надто задумуватися над якимись глобальними справами, як от боротьба з ворогами.
Третя серія «Війна» також насичена на різні події, але підсилює враження про те, що творці серіалу хотіли запхати в нього все й одразу.
Кадри летять надто швидко: змінюється влада, емоції, головний герой, як та билиночка, хитається поміж різними системами й поглядами, проте зберігає твердий нейтралітет. Яків промовляє з екрану: «Людина може при різній владі жити, жінку любити, плугом орати, дітей любити». Він пливе за течією і лише мріє про спокій. Молодий Яків – добрий, сумирний, а якщо придивитись, також досить космополітичний і керується гаслами: «маємо те, що маємо» та «щоби завтра гірше не було».
Наш герой діє лише тоді, коли щось дуже вже стає йому поперек горла. Чи не єдиними проявами його дієвості, що їх бачимо вже в останній серії «Фінал», є вбивства, які він чинить: у сюжетній лінії про минуле, з метою помсти за вбиту жінку і сина. Та в сюжетній лінії сучасній: напередодні свого сторіччя дідусь Яків убиває бандита, щоби вберегти дівчину Олену, яку він у себе прихистив. Після перегляду заключної серії, залишається відчуття незавершеності і нерозкритості багатьох моментів життя персонажів.
Загалом серіал вийшов біднуватим. він – українськомовний та про українську історію, але які важливі меседжі (інформації – ред.) і думки він несе сучасному українцеві? Основний меседж, що випливає з суті серіалу: до ста років доживає людина, яка, так би мовити, «і вашим і нашим», якій по суті байдуже, під якою владою ходити та в якій країні жити, щоб лише був хлібчик і спокій. Здається, багато-хто, як і я, переглянувши серіал, також дійшли до думки, що українське кіно, особливо історичне, мають робити люди, уважні до історичних деталей, які розуміються на тематиці глибше і які з внутрішньою та емоційною відданістю підійдуть до створення такого кіно.
Бата Недич просто ж зробив те, що вміє найкраще: свій ще один класичний продукт: мильну оперу на нову для себе тему і дещо в іншому амплуа. Ще один суто суб’єктивний висновок, це те, що, можливо, екранізація саме книжки «Століття Якова» Володимира Лиса, не була найкращою ідеєю, бо ж багато месседжів іде якраз від твору й ось ця історична епічність, що перетворилася на екрані в побутову прозаїчність, частково випливає з книжки, а не лише від режисури та сценарію.
Проте серіал вийшов, багато кому він сподобався. Хочеться вірити, що українських серіалів буде більше і з кожним новим продуктом вони ставатимуть кращими. Нехай шлях українського кіно буде з помилками і промахами, та хай просто буде. І коли українськомовного продукту в телебаченні різного рівня буде вже сотні й тисячі, тільки тоді ми так насправді зможемо об’єктивно, без зайвих емоцій його критикувати. Бо як «не буде кіно» то не буде нічого, і конструктивної критики також. ■
