Богдан Гук ■ КУЛЬТУРА ■ №30, 2014-07-27
«Де є схід?» – про це питали та могли отримати відповідь молоді учасники майстер-класів у ряшівському «інкубаторі культури» 26 червня цього року. Відповідь полягала в оволодінні мистецтвом «читання з каменю». Таке читання слідів стопи, відбитої на м’якому матеріалі, мало наводити дітей на думку про схід, хоч мені нагадувало американських індіанців, тобто таки захід, а не схід…
Я не знаю, чи у слідах кросівок (спортивне взуття, adidasy – ред.) або чиєїсь оголеної стопи діти могли побачити схід чи захід, проте видно, що авторам ідеї фестивалю «Схід культури» (Ряшів–Люблин–Білосток, 26–29 червня) неможливо було відірватися від протиставлення «Захід-Схід» навіть у рамках проекту, орієнтованого на взаємне пізнання та вихід за межі Європейського Союзу. На щастя, як територія порозуміння ніде не появилися сумнозвісні польські «креси». Організатори або щось врешті зрозуміли з польської історії, або просто щось пропустили. Так чи сяк, але «високого» тону не завдано. Адже буває і таке, що в Брюсселі польські делеґації представляють «Креси», як територію мирного співжиття людей польсько-українського пограниччя, а шляхетську Річ Посполиту, як передвістя ЄС. Брр!
«Схід культури» – це започаткована 2012 р. форма співпраці між містами польської «східної стіни» Ряшевом, Білостоком та Люблином з містами «Східного партнерства». Тут політика переплелася з культурою, тому що «Східне партнерство» – це політичний проект Європейського Союзу. Ясно, що без культурної близькості і хорошого взаєморозуміння годі й думати про успіх ЄС на сході Європи, особливо в Україні, Молдові та Білорусі. Проект підтримали міністр культури РП та Національний центр культури, ось і він офіційно став другим фестивалем «Схід культури».
Задум справді цікавий. Лозунг головного концерту, що відбувся 27 червня на стадіоні, звучав: «Схід культури грає для України». Першу частину концерту – «Герої не вмирають» – відкрили «Гайдамаки». Усе було б гаразд, проте між замовниками заходу і глядачами не завжди мала місце відповідна комунікація. У ході концертів Україна губилася. Після «Гайдамаків» виступи перетворилися на звичайну «січку». Вирізнялися зірки, і це єдине, що зробили організатори, щоб хоч якось структурувати музичну течію, складену з модерних міксів, фольку Балкан і Карпат, джазу, клезмерської музики, циганських ритмів і хіп-хопу. На щастя, в недільному концерті з’явилися такі ансамблі, як «Tołhaje» з солісткою, українкою з Сянока Марією Юрчишин. Ця формація така ориґінальна, що їй не загубитися, подібно як і польській «Кая».
У столиці Підкарпатського воєвідства зроблено чимало, щоб величезний проект культурної інтеґрації внести до міста й організувати людей для участі в ньому. Сірі будні панували на вулиці, котра вела з ряшівської «стометрівки» до Ринку, доки організатори не запросили туди фольклорні колективи. «Ослав’яни» чи «Відимо» співом заохочували прохожих прийти увечері на ринок. На жаль, вони не мали ніяких матеріалів, що інформували б, хто вони такі, яку музику й культуру або країну представляють. Не мали, бо організатори добре володіли безладом, а не реальною інформацією.
Поруч існували й ті проекти, що стосувалися слова й літери та слова й образу. Наприклад, три зустрічі в рамках українсько-польського форуму молодих: читання української та польської поезії, виставки публікацій у Міській бібліотеці, презентації короткометражних фільмів і вистави лялькового театру з Закарпаття.
Я відвідав «Карпатський культурний казан: зустріч зі світом лемків та бойків». Ця форма складалася з етнографічної виставки в музеї на Ринку та зустріччю з книжками «Світ бойків» і «Світ лемків», виданими 2014 р. видавництвом «Лібра».
У великому наметі біля жидівської синаґоґи зібралося коло тридцяти чоловік. Краєзнавець Станіслав Крицинський з Варшави представив головні особи – автора книжки Анджея Карчмажевського та бойкознавця Наталю Кляшторну з Києва. Перший був досить маломовний, проте прозвучали погляди про близькість культури лемків до словацької, а навіть Семигороду, звідки бере свій початок кривулька. Ці погляди він сформував на фоні мовчання про зв’язок лемків з Руссю-Україною, що «ориґінальне» лише тоді, коли не врахувати, що «Світ лемків» – це компіляція лемкознавчої літератури виключно польських авторів. Звідси висновок перший: не так уже Карчмажевський, як усі вони, Полем починаючи, Райнфусом закінчуючи, відмежовували Лемківщину від зв’язків зі світом русинів-українців. На питання від публіки, чому в його книжці лемки отак ізольовані, автор відповів, що в ній немає політичного змісту. Звідси висновок другий: контакти зі словацькою культурою – це не політичні контакти, а з українською – політичні.
Тісний зв’язок бойків з цим же світом ясно проступив у виступі Наталі Кляшторної. Вона подала короткий нарис якраз політичної історії бойків – від депортацій у 40-ві роки до створення бойківської сотні на Майдані в Києві. Н. Кляшторна розповіла ще про одяг бойків. Однак її виступ став єдиною бойківською краплею в усьому фестивалі.
Лемківських елементів було більше. Співала Юлія Дошна та відбулася зустріч з дослідницею лемківської культури Оленою Дуць-Файфер з Кракова.
Організатори зауважили також культурний потенціал українців з Мокрого і Сянока. «Ослав’яни», «Відимо» та закарпатці й словаки біля костелу інсценізували «українське» (в розумінні організаторів) весілля. Молодята, а були ними Юрій Мельник з Мокрого і його дружина Любомира, перейшли хороводом на ринок. Там на сцені почався концерт. Охочі могли поласувати реґіональними стравами, які приготували чотири господині з Мокрого і Морохова, проте дехто з «Ослав’ян» чув, як люди запитували: «Звідки з України ви приїхали?». Словаки мали зі собою малі прапорці, а мокряни не мали нічого реґіонального і непольського – організатор не подумав про потребу хоч якогось маркування, хто є на фестивалі ким, який реґіон чи країну представляє.
Фестиваль «Схід культури» не тільки показував факт існування східних культур Європи, але й давав відповідь на питання про те, як люди, які займаються культурою в міській управі Ряшева, уявляють собі Східну Європу, і як, на їх думку, можна її показати мешканцям міста. Схід є селянський, Польща – це частина постіндустріального Заходу, а Ряшів – культурна метрополія. У Польщі, країні селянської хати, шляхетського двору й сільської парафії, без традиції міської культури та у Ряшеві, з його як же малою міською культурою, такий підхід не повинен би мати місця. В культурних установах міста могли б появитися також виставки, присвячені відомим українцям чи жидам, зразки технологій, розповіді про історію жидівського Ринку Ряшева чи греко-католицької парафії в Заліссі. ■
