Андрій Шептицький ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-09-22
{mosimage}
Tomasz Kapuśniak, Ukraina jako obszar wpływów międzynarodowych po zimnej wojnie, Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, Warszawa-Lublin, 2008, 320 stron.
Обговорювана книжка – це кандидатська дисертація Томаша Капусняка, ад’юнкта люблинського Інституту Центрально- Східної Європи. Її головна мета – показати, що з огляду на свої привабливі “параметри” Україна стала “ставкою у грі наддержав”: Росії, Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу. Це дає Україні деяку користь, проте водночас несе із собою і якісь загрози, бо дії цих трьох світових потуг більшою мірою формують долю України, ніж політика української влади.
Перший розділ має теоретичний характер. Як пише Капусняк, вплив переважно визначається як продукт політики сили, що виводиться зі стану натуральної асиметрії поміж державами.
Ефективність впливу залежить, зокрема, від сили суб’єкта, який його реалізує, відносної слабкості держави, яка є його об’єктом, а також її залежності від суб’єкта впливу.
Другий розділ показує Україну як об’єкт впливів у міжнародних відносинах. Автор старається показати козирі та слабкі пункти України, а водночас довести, що вона є “ставкою в грі наддержав”. З цією метою обговорюється територіальне й геостратегічне положення України, її економічний та військовий потенціал, і, врешті, потенціал суспільно-культурний.
Черговий розділ представляє суб’єкти міжнародних впливів на території України. Після розвалу СРСР Росія прагнула реінтегрувати пострадянську територію за допомогою СНД. Це було нелегко зробити з приводу недовіри, яка панувала в українсько- російських відносинах. Однак Росія успішно дискредитувала на міжнародній арені нову державу, використовувала її енергетичну залежність, розігрувала питання Чорноморського флоту і Криму. Відносини з Україною поліпшилися 1997 р., коли підписано договір про дружбу і співпрацю.
У Росії на зламі 1999/2000 рр. прийшов до влади Владімір Путін. Роль України в російській політиці тоді зросла. Істотного значення набула економічна співпраця і спроби підпорядкувати Україну в цій галузі. Ключову роль у двосторонніх відносинах відіграли вибори 2004 р. Т. Капусняк досить докладно описує дії російської влади і тамтешніх “політтехнологів” для перемоги Віктора Януковича. Їхня основна помилка, як пише, полягала у спробі механічного перенесення досвіду з Росії на український ґрунт. Помаранчева революція позбавила Росію позиції ґаранта на пострадянському просторі і можливості реалізувати проект побудови імперії.
Після подій 2004 р. українсько- російські відносини погіршилися. Наслідком цього була газова криза на зламі 2005/2006 рр. Водночас із створенням другого уряду Януковича Україна частково повернулася до багатовекторної політики, реалізованої президентом і прем’єром, що перебували в конфлікті. Однак правління Партії реґіонів Януковича, яка сприяла Росії, закінчили дострокові парламентські вибори 2007 р.
Чергова наддержава, чию політику щодо України аналізує автор, – це Сполучені Штати Америки. Протягом 1991-1994 рр. політика США щодо території колишнього СРСР зосереджувалася на Росії; її головною метою було довести до згромадження в цій країні всіх пострадянських ядерних арсеналів, розміщених зокрема і в Україні. Розв’язання проблеми згаданих арсеналів (1994 р.), погіршення американсько-російських відносин і прихід до влади Біла Клінтона довели до зміцнення американсько-української співпраці. Україна стала важливим отримувачем американської фінансової допомоги; 1997 р. підписала Карту для особливого партнерства з НАТО. Час минав, а Сполучені Штати щораз більше розчаровувалися, тому що в Україні не проведено реформ та з приводу авторитарних тенденцій Кучми.
Урядові аґентства й американські фонди активно підтримували українські неурядові організації, які популяризували демократію й були здатні активно протиставитися авторитарному правлінню Кучми. Після фальсифікації результатів другого туру виборів 2004 р. американські дипломати однозначно відмовилися їх визнати. Виграш Віктора Ющенка був для американців здійсненням їхньої стратегії “популяризації демократії”. Відносини України зі Сполученими Штатами й НАТО 2005 р. зміцнилися. Збільшилася американська фінансова й технічна допомога для України.
Третій гравець, чию політику аналізує автор, – це Європейський Союз. В ЄС немає однорідної стратегії щодо України, а його політика щодо цієї країни еволювала від пасивності до активної участі. Після розвалу СРСР особливого зацікавлення Україною ЄС не проявляв. Головними інструментами його політики була програма допомоги TACIS та Угода про партнерство і спів працю з 1994 р., а 1999 р. ЄС прийняв спільну стратегію щодо України.
У зв’язку з розширенням ЄС на схід стало необхідним опрацювати принципи співпраці з новими сусідами. З цього приводу ініційовано Європейську політику сусідства. Під час виборів 2004 р. серед членських країн заштрихувалися деякі різниці: нові членські країни, передусім Польща, виражали значне зацікавлення подіями в Києві; старі вибирали продовження політики Russia first. Незважаючи на те, Євросоюз одностайно не визнав результатів фальсифікованих виборів і загрозив санкціями. За справою президента Квасневського ЄС брав активну участь у розв’язанні кризи в Україні.
Помаранчева революція збільшила зацікавлення Євросоюзу Україною. Почалися переговори про нове зміцнене порозуміння (2007 р.) і створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС (2008 р.). Однак Євросоюз і надалі не хоче визнати перспективи членства України в ЄС. З цього приводу Україна має відчуття, що опинилася “за бортом”, що ускладнює ведення політики реформ.
Останній розділ представляє еволюцію закордонної політики України і її реакцію на міжнародні впливи. Після прийняття 1990 р. декларації про суверенітет Україна оголосила свій позаблоковий статус і розпочала старання для встановлення контактів з європейськими країнами. Спільно з Росією й Білоруссю 1991 р. ліквідувала СРСР і створила СНД. Заходи президента Леоніда Кравчука щодо визнання позиції України як держави Центральної Європи і зміцнення відносин зі Сполученими Штатами та ЄС принесли тільки обмежені результати. Успіхом натомість було підтвердження більшості кордонів і визнання України міжнародною спільнотою.
Леонід Кучма реалізував політику багатовекторності, балансуючи поміж Росією і Заходом. Розв’язав проблему пострадянських арсеналів і закінчив суперечку про Чорноморський флот, завдяки чому поліпшилися відносини України зі Сполученими Штатами й Росією. Починаючи з 2000 р., у зовнішній політиці України наступив поворот у напрямку Росії, хоч і не відмовилася вона цілком від політики багатовекторності. У переддень президентських виборів 2004 р. проросійська орієнтація зміцнилася: Україна усунула з військової доктрини запис про прагнення вступити до НАТО і ЄС.
Після перемоги Ющенка Україна повернулася в напрямку Заходу, хоч водночас почала й дії для повернення “нормальності” у відносинах з Росією. Ющенко підкреслював, що ці два напрямки української політики взаємодоповнюються. Однак зовнішня політика змінювалася занадто часто, що виникало з нестабільності української політичної сцени. Ця нестабільність і сила проросійських сентиментів ускладнює сьогодні Україні зближення із західними структурами.
Т. Капусняк компетентно обговорює всі питання, поєднуючи фактографію з елементами оцінки, рекомендації та теорії. Чітко показує специфіку політики кожної зі світових потуг та застосовані ними інструменти впливу. Коли пише про Україну як про територію змагань наддержав, що лежить поміж Росією і Заходом, не може обминути класичних уже авторів, які займалися цією тематикою, таких як Збіґнев Бжезинський (до речі, один із рецензентів книжки), який вважає Україну важливою з перспективи міжнародного ладу геополітичною віссю, чи Семюель Гантінґтон, який вважав, що через Україну проходять лінії поділу цивілізацій західної, православної, а посередньо й цивілізації ісламу.
Козирем публікації є теж численні таблиці, що ілюструють роздуми автора, наприклад, представляють основні макроекономічні показники України, розмір американської військової допомоги для цієї країни в рамках програми IMET (International Military Education and Training), чи підтримку українським суспільством окремих позицій зовнішньої політики.
Незважаючи на ці позитивні риси, книжка викликає застереження, що стосуються й істотних справ, і самої конструкції обговорюваної публікації. Чи ЄС дійсно хоче гамувати неоімперські замашки Росії на території колишнього СРСР, як хоче автор (286 ст.), чи теж маємо тут справу зі спробою підтасувати дійсність під наперед визначену тезу? Можна мати багато застережень до другого уряду Януковича (2006/2007), проте важко погодитися з тезою, що він відмовився від інтеґрації з ЄС (259 ст.). Не можна зводити культурні обумовлення культурної тотожності України (чи, як хто хоче, її культурної різнорідності) до домінації СРСР/Росії та Польщі (88 ст). Роль інших держав теж тут мала значення. У цьому контексті варто навести як приклад Закарпаття, яке протягом сотень років було угорським.
Чимало застережень викликають роздуми, які стосуються справ економіки. Чому, пишучи про українські родовища вуглеводневого палива, автор не згадує про значення засобів на чорноморському шельфі? Обговорюючи роль спілки РосУкрЕнерго, яка є посередником у торгівлі газом між Росією та Україною, автор обминає увагою важливий і вже протягом кількох років загальновідомий факт, що співвласником спілки є український бізнесмен Дмитро Фірташ, якого пов’язують із Ющенком, а сама спілка може мати близькі зв’язки з російською мафією. Аналізуючи економічний потенціал України, автор замало уваги присвячує металургійному секторові. Врешті, чому, пишучи про майбутню зону вільної торгівлі Євросоюз – Україна, Т. Капусняк не згадує про те, що це має бути поглиблена зона вільної торгівлі (FTA+), яка охоплюватиме широке пристосування українського законодавства до норм ЄС?
Проте найбільше застережень викликає конструкція самої книжки. Перший, теоретичний розділ необхідний у кандидатській дисертації, хоча вже в книжковій публікації не обов’язковий. Розділ другий – це своєрідний перегляд знань на тему України. Істота праці – це розділи третій і четвертий. Автор спочатку аналізує у проблемному перерізі дії Росії, Сполучених Штатів та Євросоюзу щодо України, далі, вже в хронологічному перетині – українську політику за правління Кравчука, Кучми і Ющенка. Такий спосіб розгляду теми не належить до оптимальних, бо веде до багатьох повторів, а крім того, якоюсь мірою змушує читача паралельно читати два розділи, якщо хоче мати повний образ відносин із котроюсь зі світових потуг. Кращим розв’язанням був би підхід чисто проблемний (дії Росії – українська реакція, дії Сполучених Штатів – українська реакція, і т. д.) або суто хронологічний (боротьба за впливи в Україні у часи Кравчука, Кучми, Ющенка).
“Наше слово” №39, 27 вересня 2009 року {moscomment}
