Спроба військової документалістики про «Правий сектор»

Ірина КолодійчикРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№30, 2015-07-26

«Добровольці Божої чоти», Реж. Іван Ясній, Леонід Кантер, Україна, 2015, 85 хв.

dobrovoltsiВ одному з кінотеатрів у Варшаві показано український документальний фільм «Добровольці Божої чоти». Менеджери цього фільму вирішили, що поза Україною назву стрічки не варто перекладати на англійську, а зовсім змінити. Академічний словник української мови тлумачить історичне слово «чота», вжите в українській назві фільму, як те саме, що взвод. Фільм із патетичною назвою, яка відсилає до чогось «Божого» у західному світі, як теж і в польському католицькому суспільстві, міг би бути розцінений неоднозначно чи дискусійно. Можливо, тому що прикметник «Божий» у поєднанні з назвою військового підрозділу може мати неґативну конотацію. Натомість автори фільму, може, за порадами промоутерів, але за згодою з першими, вирішили назвати цей фільм «The Ukrainians: the Battle for Donetsk Airport». Назва достатнього патетична й аж надміру узагальнювальна.
Чому назва звучить «The Ukrainians», тобто «українці», а не «українські чоловіки»? Власне, саме вони є героями в цьому документальному фільмі. Чи не натякають цим автори, що українцями є тільки чоловіки, а всі українки – пасивний елемент, який українцями не є? Таке риторичне та водночас іронічне запитання ставлю для того, щоб наголосити, що не варто узагальнювати там, де це не виправдано. Чому фільм, де на екрані 77 хвилин відео про військові будні бійців-добровольців з організації «Правий сектор», має для глядачів у Європі називатися «The Ukrainians»? Сприймаю це, як спосіб невдалого піару, щоб не сказати – пропаґанди. Чому глядачі з інших країн, які дивитимуться цей фільм, повинні з назви подумати, що справжніми українцями є тільки бійці українського добровольчого корпусу «Правого сектору», якщо насправді є чимало інших добровольчих військових угруповань, які так само віддано борються з сепаратистами і російськими військовими на сході України.
Повернімося до відповідності назви фільму його фактичній суті. Друга частина назви «Battle for Donetsk Airport», тобто «Битва за Донецький аеропорт», але, відомо, що вирішальні військові дії за донецький аеропорт відбувались у січні цього року, а в коментарях для преси автори заявляли, що фільм знімався в березні, коли бойові дії в цих місцях перейшли у спокійнішу фазу. Попри драматичний антураж війни, руїни аеропорту, жахливі реалії польового шпиталю, фільм переобтяжений статичними висловлюваннями на камеру і по якомусь моменті суть висловлювання втрачає гостроту, а глядач хоче бачити героя в дії.
Мені, як глядачеві, цікавим є Гатило, висловлювань якого чи не найбільше. В одному з кадрів цей персонаж розповідає, що він повернувся нещодавно з відпустки вдома. Як глядачеві, мені хочеться побачити його в іншому антуражі, ніж поле бою, побачити середовище людей, серед яких він виріс, дізнатися, чи є в нього дружина, діти, дівчина, яка на нього чекає. Побачивши це, тоді я, як глядач, можливо, зрозумію, що штовхнуло його стати членом «Правого сектору» і піти добровольцем на фронт, яке середовище сформувало його світогляд і переконатись, чи такими самими цінностями він живе у мирний час, про які говорить у камеру, перебуваючи на межі окупованих територій та військових дій.
Фільмові саме бракує рис документального кіно, тобто заглибленості в образ конкретного персонажа, а відверто забагато рис телевізійного фільму – нарізки динамічних кадрів з подій на Майдані під гостру рок-музику українських гуртів. Такий спосіб дозволяє лише наблизитись до добровольця війни на сході наче здалеку, а добрий документальний фільм повинен максимально глибоко наблизитись до життя персонажа. Не згадуватиму про появу Дмитра Яроша, керівника «Правого сектору» цілком у телевізійному стилі в одному з епізодів, що вже абсолютно псує враження від фільму. Сильним його моментом є знімання поранення місцевих мешканців, бо, дивлячись на це, розумієш, що зімітувати це на камеру неможливо, але автори, на жаль, не розвинули цей епізод глибше. Бракувало показу героїв у ситуації морального чи емоційного вибору, тоді коли він приймає конкретне важливе рішення.
Надмірна телевізійність при фільмуванні – цим грішать багато молодих режисерів. Документальне кіно дуже непростий спосіб творчого вираження, бо передбачає максимальне втручання в життя героя. Режисерові буває складно, щоб герої документального кіно погодилися на знімання в незручних та екстремальних для них життєвих ситуаціях. Проте, саме в таких ситуаціях можна зафіксувати життєву правду героїв, але для цього треба «прожити» з героєм деякий час, ввійти з ним у довірливі стосунки. Звичайно, гідна вшанування громадянська позиція авторів фільму Івана Яснія і Леоніда Кантера, який сам є добровольцем Національної гвардії, і те, що ці люди документують на камеру події в зоні АТО, проте над тим, щоб зробити дійсно сильне і дійсно документальне кіно, їм слід продовжувати знімати, бо лише завдяки постійній практиці може народитися справжній шедевр. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*